Початкова сторінка

Ігор Лиман (Бердянськ)

Персональний сайт історика України

?

Здобуття Бердянська махновцями

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Реально ж справи були такі: повстанці 7-го полку 3-ї Задніпровської бригади під командуванням Олександра Калашникова прорвались до міста Бердянськ 15 березня 1919 р. [52]

Частини КАДА в спішному порядку стали відступати в порт і вантажитись на пароплави разом з кіньми. При спостереженні такої картини в середовищі заможних городян спалахнула паніка. Люди кинулися до заповітного пароплаву. «Буржуї» тікали. Тікали власники заводів, банкіри, купці, домовласники, персонал іноземних консульств. Люди везли й несли свої пожитки. У порту біля сходів на пароплав виникла штовханина. Люди падали в море, зіштовхнуті натовпом з причалу. Ті, хто не зміг забратись на пароплав, шукали щастя на човнах, на катерах, вирушаючи в безвість нічного моря. Ті, хто не зміг сісти навіть у човен, кинулись тікати пішки в напрямку до Ногайська і Мелітополя.

До Бердянська підступили 7-й та 8-й Задніпровські полки махновців. Але повстанці не стали вв’язуватися у вуличні нічні бої. 8-й Задніпровський полк взагалі не заходив у місто, відразу повернувши на захід. Бійці ж 7-го полку лише пройшли околицями міста, давши можливість білогвардійцям утекти.

Так було вчинено з двох причин: по-перше, 8-й Задніпровський (Новоспасівський) полк поспішав до с. Мангуш. Там місцеві повстанці-греки разом із загоном новоспасівських партизан, що заздалегідь прибув їм на допомогу, чекали рішучої атаки білогвардійців на село. Треба було терміново поспішати на підмогу землякам.

По-друге, треба було якомога активніше переслідувати частини КАДА, що задкували в напрямку до Маріуполя. Не гаючи часу на розпорошення сил й облаштування тилу, махновці гналися за відступаючим ворогом, доки не напоролися на його жорстку оборону на півдорозі між Бердянськом та Маріуполем. Лише після цього, 16 березня 1919 р., загін махновців на чолі з О.Калашниковим без бою вступив до Бердянська [53].

Місто за 15 – 17 березня пережило низку неприємних подій. О.Калашников на один день став повноправним господарем Бердянська. Рік народження махновського комполку історикам поки що невідомий, проте П.Аршинов називає його «молодим повстанцем» [54]. Народився він у місті Баку [55] в родині робітника. Отримавши освіту нижчого міського училища, він переселився в Гуляй-Поле. Під час першої світової війни О.Калашников був призваний до війська й вислужився до звання прапорщика. У 1917 р., повернувшись із фронту, О.Калашников вступив до Гуляйпільської групи анархо-комуністів (ГГАК), у лавах якої зробив стрімку кар’єру, ставши в 1917 – 1918 рр. секретарем ГГАК. На початку 1919 р., після переформування махновських загонів по штатам РСЧА, він очолив 7-й Задніпровський полк.

Махновці вступили в Бердянськ о шостій годині вечора [56] 16 березня і того ж таки вечора всі дорослі біженці-гуляйпільці чоловічої статі були заарештовані новими господарями міста. Виявляється, махновська агентура вже давно діяла в Бердянську і заздалегідь взяла на облік усіх прибулих із Гуляй-Поля втікачів, підозрюючи останніх в антимахновській діяльності. Фактично, в Бердянську махновцями була проведена перша велика контррозвідувальна операція.

З арештованими гуляйпільцями повстанці розібралися досить швидко. Було вирішено, що, якщо ці люди втекли свого часу з Гуляй-Поля, то не безпідставно. Інакше б вони не стали лякатися справедливих партизан. Тобто, своєю втечею вони довели наявність важких провин перед повстанським рухом. Ту обставину, що люди могли втекти з села просто з переляку чи з почуття перестраховки, до уваги вирішили не брати. Невдовзі всі заарештовані були замордовані, розділивши цю сумну участь із затриманими бійцями КАДА.

Радянські автори, спираючись на спогади Олексія Чубенка, звинувачують О.Калашникова в неймовірній жорстокості по відношенню до репресованих у Бердянську людей. Пропагандист В.Руднєв у своїй книзі «Махновщина», зокрема, писав, що О.Калашников виколював нещасним арештованим людям очі виделкою й різав їх розкладним ножиком, а також наказував прив’язувати людей до стовпів і підривав гранатами [57]. Перекази часто спотворюють факти, тому наведемо текст оригіналу. Так от, О.Чубенко згадує, як він приїхав у складі великої махновської делегації в Бердянськ 28 березня 1919 р.

«Я в момент заняття м. Бердянська [там] не був, але коли приїхав, то мені розповідали, що робилося в Бердянську – і в більшості випадків безчинствував командир 7-го полку О.Калашников, котрий зібрав декількох чоловік у готель і там їх стратив, тобто виколював виделкою очі, різав перочинним ножем, і все, що тільки можливо було вигадати, то він і робив, а потім виводив надвір, прив’язував до стовпа, потім підв’язував бомбу (йдеться про ручну гранату – Авт.) – й підривав. Коли я дізнався про це, то я став казати Махну, але Махно мені відповів, що «це не твоє діло» [58].

Потім Н.Махно перевів розмову на іншу тему.

Але те, що махновець О.Чубенко засуджує, махновець В.Білаш виправдовує. За його версією, розвідка донесла Н.Махну, що в Бердянську є гуляйпільці, які співпрацювали з окупантами й білогвардійцями, видавали останнім на розправу повстанців та родини повстанців, брали участь у стратах, палили хати, служили в поліційних органах, як царських, так і гетьманських, були представниками «білої» влади, її явними і «таємними» агентами [59]. Особливо цікавим є пасаж В.Білаша про «таємних агентів» білогвардійської влади. Під цей пункт смертного вироку можна було підвести будь-кого і в будь-який час. О.Калашникову було наказано арештувати «ці елементи» й провести слідство. Винні в убивствах, катуваннях, зрадництві «понесли суворе покарання».

На момент подій О.Калашников був уже одружений і мав дитину. У подальшому він увійде в історію як організатор махновського перевороту в частинах 58-ї дивізії РСЧА (серпень 1919 р.). Згодом він очолить 1-у бригаду махновської армії, а потім і 1-й Донецький корпус РПАУ/м/. В листопаді-грудні 1919 р. він буде керувати обороною Катеринослава від денікінців. Коли в січні 1920 р. Н.Махно захворіє на тиф, своїм заступником (товаришем) на посаді командувача РПАУ/м/ він призначить саме О.Калашникова. У 1920 р. О.Калашников стане членом Ради революційних повстанців України, вищого керівного органу махновського руху. В кінці червня 1920 р. під ст. Барвенково О.Калашников загине миттєвою смертю в бою з «червоними» військами від артилерійського снаряду, що влучить прямо в нього й розірве його тіло на шматки.

П.Аршинов писав про О.Калашникова: «Надзвичайно сміливий і талановитий командир». Саме він наказав повстанцям на морському березі розстрілювати офіцерів та хлопчиків-юнкерів, що не встигли втекти [60]. Описуючи це діяння, В.Голованов зазначає, що взяття Бердянська було відмічено «якоюсь особливою жорстокістю» [61]. Московський публіцист помиляється. Подібна жорстокість була вже цілком звичайною, а за кількісними показниками так навіть скромною. За даними одеського історика В.Савченка [62], в Бердянську було розстріляно всього 10 полонених білих офіцерів. Та й О.Чубенко у своїх спогадах говорить лише про «кількох чоловік», замордованих О.Калашниковим. Проте провінційному Бердянську вистачило й цього, аби здригнутися від невимовного жаху. «Чорний» терор був нічим не кращий за свої «білий» чи «червоний» аналоги.

Розстріли в Бердянську продовжувалися і надалі, й досить регулярно. Справа в тому, що після захоплення міста махновці за згодою з місцевими революціонерами випустили з тюрми усіх в’язнів. Оскільки ж більшість з них складали кримінальні злочинці, по місту відразу прокотилася хвиля грабунків і крадіжок.

17 березня 1919 р. до Бердянська вперше [63], всього на один день, завітав Н.Махно. Спочатку він оглянув захоплені повстанцями трофеї, зокрема, знайдені на складі 25000 заготовок до артилерійських снарядів тридюймового калібру, які, в принципі, можна було «довести до розуму» [64]. Згодом о 21 год. 30 хв. Батько передав із Бердянська начдиву 1-ї Задніпровської П.Дибенку переможну реляцію про взяття міста. [65] «Люди змучені», – говорив Н.Махно про своїх повстанців, – «тому частину їх залишимо в місті на відпочинок, а більш боєздатні підрозділи виведемо з міста в напрямі до Маріуполя, на схід, й до м. Ногайськ, на захід, де помічений загін офіцерів-добровольців чисельністю до 200 чол.»

Центральна більшовицька газета «Известия ВЦИК» захоплено писала 6 квітня 1919 р., що «завдання Махно виконав блискуче: добровольці розбиті й загнані в глибину Криму, і Бердянськ взятий». Генерал А.Денікін теж високо оцінив кидок махновців до моря, зазначаючи, що «більшовики»,

«вийшовши до Бердянська, роз’єднали війська Кримсько-Азовської армії, які відійшли частково на Маріуполь, частково на перешийки… Крим був відрізаний від районів, що годували його хлібом і вугіллям. Через загальне важке становище на фронтах Збройних сил Півдня Росії, допомогти [КАДА] було нічим» [66].

18 березня 1919 р. махновські частини О.Калашникова покинули місто, натомність до нього з фронту було надіслано на відпочинок загін новоспасівських повстанців на чолі з Василем Куриленком. У цей же день, дочекавшись, поки махновці виберуться з міста, комуністи вийшли з підпілля й оголосили про створення Військово-революційного комітету. Ревком розташувався в будинку колишнього міського голови Гаєвського і видав листівку («Наказ № 1») всім робітникам заводів, громадянам міста й селянам повіту. Проголошувалося, що вся повнота влади в місті й повіті належить більшовикам [67]. Вийшов також і номер газети «Ізвєстія» з аналогічним текстом наказу. Комуністичний загін ревкому негайно почав у місті «червоний терор» [68].

Можна собі лише уявити, як розлютився Н.Махно, коли дізнався про таке нечуване нахабство з боку бердянських комуністів. Адже вступаючи в союз із більшовиками, Н.Махно уклав із ними «джентльменську угоду» про те, що на захоплених повстанцями територіях органи комуністичної влади утворюватися не будуть. Бердянські комуністи цього не знали, або удали, що не знають. З боку утворення бердянського ревкому виглядало як місцева ініціатива, за яку начебто ратували і самі махновці. Як поведе себе Н.Махно, дізнавшись про неї, ніхто не знав. Тому ревком відразу кинувся створювати збройну силу, в перспективі цілий полк, який би мав захистити його владу в місті. Надзвичайно важка криміногенна обстановка в місті виявилася на руку більшовикам. Необхідністю боротьби з «кримінальниками» можна було при бажанні прикривати створення будь-яких збройних формувань. Ходити вночі по бердянським вулицям весни 1919 р. справді стало занадто небезпечно. І спати без пістолета під подушкою теж. Наказом № 2 бердянський ревком дозволяв розстрілювати грабіжників на місці.

Проте більшість гвинтівок, які вдалося зібрати ревкомівцям, виявилися або поламаними, або не мали затворів. Але знайшли і 300 справних. На кожну з них, щоправда, приходилося по два-три набої. Стало зрозуміло, що з таким запасом ні від гіпотетичного денікінського десанту, ні від Н.Махна відбитися буде неможливо, тому треба було якось миритися з останнім.

Нагадаємо, що на момент зайняття Бердянська махновськими військами місцева підпільна організація більшовиків нараховувала не більше десятка членів, і на повноту влади, за кількісними показниками, претендувати ніяк не могла. Тому місцеві комуністи послали в повіт за підкріпленням секретаря ревкому С.Ільїна. Той виїхав із міста й відразу, вже 18 березня 1919 р., повернувся назад. На підступах до Бердянська він зустрів повстанський новоспасівський загін В.Куриленка в 40 – 50 чоловік. Саме В.Куриленко і став з 18 по 28 березня 1919 р. першим махновським начальником гарнізону міста.

Примітки

52. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 106.

53. Із точним датуванням махновського захоплення Бердянська виникла значна плутанина як у джерелах, так і в історіографії. Наприклад, такий поважний, начебто, свідок як С.Дибець, запевняв стенографуючого його спогади О.Бека, що білогвардійці залишили місто «в січні, або в перших числах лютого 1919 р.». У свою чергу, «Історія міст і сіл Української РСР» повідомляє, що передові підрозділи 2-ї (?! – Авт.) бригади 1-ї Задніпровської дивізії вступили до Бердянська 15 березня 1919 р. (Історія міст та сіл Української РСР. Запорізька область. – К., 1971. – С. 124). Комуніст-підпільник Л.Романов указує, що білогвардійці залишили місто в ніч із 16 на 17 березня 1919 р. Усі ці датування на сьогоднішній день варто визнати хибними й неприйнятними для наукового використання.

54. Аршинов П. История махновского движения. – Запорожье, 1995. – С. 215.

55. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 581.

56. Сухогорская Н. Воспоминания о махновщине // Кандальный звон. – 1927. – №6. – С. 43.

57. Руднев В. Махновщина. – Х., 1928. – С. 34.

58. Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине. 1918 – 1921: Док. и мат. – М., 2006. – С. 747.

59. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 106.

60. Сухогорская Н. Воспоминания о махновщине // Кандальный звон. – 1927. – №6. – С. 43.

61. Голованов В. Тачанки с юга. – Запорожье – М., 1997. – С. 99.

62. Савченко В. Махно. – Харків, 2005. – С. 92.

63. Повідомлення деяких авторів про те, що Н.Махно бував у Бердянську на початку ХХ ст., не витримують критики. Зокрема, М.Кисельов писав, що Н.Махно в юності працював у Бердянську хлопчиком для посилок у мануфактурному магазині (Киселев М.В. Годы огневые. – М., 1958. – С. 76). З іншого боку, М.Герасименко вказує, що Н.Махно на початку 1906 р. пограбував із потрійним убивством Бердянське повітове казначейство. Один з учасників злочину видав його. До суду Н.Махно утримувався в Бердянській повітовій тюрмі, звідки й потрапив на каторгу (Герасименко К. Батько Махно: мемуары белогвардейца. – М., 1928. – С. 14).

64. Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине. 1918 – 1921: Док. и мат. – М., 2006. – С. 96.

65. РДВА. – Ф. 936. – Оп. 3. – Спр. 13. – Арк. 7.

66. Деникин А.И. Очерки русской смуты // Вопросы истории. – 1994. – № 7. —С. 103.

67. БКМ – Арх: Романов-Лопатко. Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]. – С. 15 – 16.

68. Там само. – С. 16.