Логотип персонального сайта І.Лимана
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)

«Вольный Бердянск»

Епілог

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Людина, яка дочитала книгу до цього місця, відтепер ознайомлена з розгорнутим фактажем з теми місця Бердянська в історії махновського руху і місця махновського руху в історії Бердянська. Цей фактаж дає можливість вийти на більш широкі узагальнення, додати нові аспекти характеристиці південноукраїнського повстанства, яку подамо нижче.

У подiях 1917 – 1921 рр. в Українi сплелися докупи елементи революцiї, громадянської вiйни та нацiонально-визвольних змагань. Головним їх позитивним результатом стало досягнення українським народом нацiональної самосвiдомостi, або, як ще кажуть, самовiдчуття нацiї. Після появи УНР та РПАУ ставлення до українцiв як до окремої, оригінальної нацiї поширилося серед представників свiтового спiвтовариства, незважаючи навіть на те, що територiя України залишилася розiрваною мiж володiннями кiлькох держав, а український народ так і не зберіг свою державність.

Невдала внутрiшня полiтика українських нацiональних урядiв у 1917 – 1918 рр. викликала недовiру до них з боку значної частини українського народу. Своєрiдною формою протесту проти непопулярних заходiв нацiональної держави стало швидке посилення махновського руху, що виявляв співчуття iдеологiї анархiзму.

Вiдмовившись вiд послуг нацiональної iнтелiгенцiї, південноукраїнське (запорозьке та приазовське) селянство витворило власну політичну елiту, якій був притаманний невисокий рiвень освiченості й виключно вiйськовий характер діяльності. Головним завданням, що вона мала виконати, стало забезпечення народним низам iнiцiативи суспiльних перетворень та самозахист селянства від ворожих йому політичних режимів. Роль Н.Махна в iсторiї України бачиться саме в тому, що завдяки своїм органiзаторським i вiйськовим здiбностям вiн каталiзував процес органiзацiї i полiтичного посилення руху.

Махновський рух 1917 – 1921 рр. починав свою історію як одна з гілок повстанського руху в Україні, що мала оригінальне політичне забарвлення. Досягши значного територіального і соцiального поширення, махновський рух рiвнем власної органiзацiї i глибиною соцiально-полiтичних проявiв якiсно перевершив iншi види повстанства і перетворився на незалежний політичний табір загальноукраїнського значення, що послідовно провадив політику внутрішнього суверенітету і розробив власну оригінальну ідеологію. Територія «вільного району» охоплювала п’ять повітів, мала вихід до моря (Азовського), населення в 2,5 млн. чол. і розмірами перевищувала такі європейські країни як Данія, Голландія чи Бельгія.

Головною причиною пiдтримки українським селянством ідеології махновського анархiзму була її гнучкiсть. Полiтики ворогуючих мiж собою урядів та режимiв не задовольняли стихiйних вимог селянства, в той час як махновська політична програма виступала за їх негайну реалізацію, дозволяючи повнiстю втиснути їх у свою доктрину.

У середовищi РПАУ/м/ упродовж 1918 – 1921 рр. виник «український анархiзм» – нацiональна форма вчення, комплекс iдеологiї та полiтичної практики, заснований на синтезi iдей теоретичного анархiзму та народного свiтогляду i традицiй. Незважаючи на часте використання росiйської мови та iнтернацiональнi гасла, ідеологію руху нiяким чином не можна зараховувати до антиукраїнських. Селяни бачили результатом сповiдуваної рухом iдеологiї «українського анархiзму» вiдродження народних суспiльних iнститутiв i форм управлiння козацьких часiв. Спiльнiсть географiчної територiї i послiдовнiсть поколiнь основної маси учасникiв цих рухiв тiльки пiдтверджують цей висновок. Це була широкомасштабна спроба побудови на контрольованiй повстанською армiєю територiї особливої форми суспiльного устрою, що витiкала сутнiстю своїх традицiй народовладдя з епохи Запорозької Сiчi.

Махновська iдеологiя виробила i власний варiант української iдеї. Н.Махно схильний був називати хiд розвитку очолюваного ним руху не iнакше як «Українською революцiєю». Народ, що не мав власної державностi, на думку Н.Махна та його однодумцiв, повинен був вiдiгравати провiдну роль у побудовi анархiчного суспiльства, тому що не мав нiяких iлюзiй щодо бюрократичного апарату як засобу вiд суспiльних незгод.

Н.Махно-полiтик блискуче розiграв карту української бездержавностi не лише як факт вiдсутноснi нацiональної держави на початку ХХ ст., але i як психологiчну рису народу. Нацiоналiсти вважали притаманну українськiй масi вiдсутнiсть державницького почуття великою нацiональною бiдою, своєрiдною ментальною вадою селянства. Махновська ж iдеологiя небезуспiшно намагалась перетворити українську бездержавнiсть у силу. Н.Махно, озброївши цi настрої європейською теорiєю, використав бездержавнiсть у бою за соцiальне та нацiональне визволення українського народу. Нi сам Н.Махно, нi веденi ним люди перемоги не побачили. Проте їх не можна звинуватити в недостатньому бажаннi здiйснити це.

Махновський район зазнав за чотири роки вiйни колосальних людських та економiчних втрат. Головними причинами поразки руху стали: по-перше, вiдсутність глибокого сприйняття махновської iдеологiї селянством iнших регiонiв України, по-друге, негнучка зовнішня політика Н.Махна. Вона не привела рух до об’єднання з українськими національними силами, що були практично єдиними для махновців надійними союзниками в боротьбі з більшовиками.

Звичайним критерiєм ставлення людини до нацiонального вiдродження вважається позицiя, яку вона займає щодо розбудови нацiональної держави. Однак проекцiя махновського руху на нацiональне життя дає пiдстави говорити про нього як про окрему форму нацiонального руху, що сповiдував iнший принцип органiзацiї суспiльства i знайшов свою реалiзацiю в спробi побудови оригiнальної форми народного суверенiтету. Він по-iншому розумiв шляхи вирiшення економiчних, полiтичних, культурних запитiв, засад самоврядування українцiв, а також форм спiвiснування з iншими народами. Mахновський рух був, певною мiрою, самовiдданою спробою повернути розвиток суспiльних вiдносин на козацький шлях розвитку. Разом з тим, РПАУ/м/ неможливо вважати вiдродженням запорозького козацтва, багато традицій якого махновці відродили і запозичили. Анархiзм був сучасною формою, якої набрали традицiйнi настрої українського селянського консерватизму. Причиною руху, крiм очевидних економiчних та полiтичних iнтересiв, став прорив на поверхню суспiльного життя традицiйних архетипiв свiдомостi мас, бiльше того, їх прорив у велику полiтику.

З точки зору загального революцiйного процесу, махновський рух – це спроба українських анархiстiв здолати соцiальний утопiзм анархiстського вчення. Дiйшовши висновку про неможливiсть негайної побудови безвладного суспiльства, Н.Махно взяв курс на створення такої суспiльної системи, яка б після перемоги давала анархiстським тенденцiям можливiсть розвитку на його ґрунтi без застосування насильницьких методiв, на противагу тому стану справ, який спостерiгався в сучаснiй Н.Махну Росiї. Полiтичним iдеалом руху, затвердженим у Декларацiї РПАУ/м/ (жовтень 1919 р.), виступало суспiльство, де на змiну примусовiй державнiй владi приходила система влади суспiльної, яка, на думку махновських ідеологів, мала зупинити побудову нової бюрократичної системи i притаманної їй iєрархiї влад.

Метою Н.Махна було використати в побудовi «вiльного радянського устрою» наявнi форми місцевого самоврядування, надавши їм повноти влади на мiсцях, i постiйно модернiзувати їх до такого стану, поки у формi «вiльних рад» вони виявляться здатними забезпечувати нормальну життєдiяльнiсть суспiльства. Подiбна полiтика була в цiлому пiдтримана селянством Пiвденної України.

Але все-таки результат махновських політичних перетворень залишається неясним. Народне спiвчуття, виказане махновськiй iдеологiї, говорить про перспективи полiтичного iснування руху. Але спричинена вiйськовими дiями, а потiм i вiйськовою поразкою руху вiдсутнiсть досвiду функцiонування махновської суспiльної моделi, як i вiдсутнiсть достатньо вагомих практичних результатiв запровадженої рухом внутрiшньої полiтики, дає пiдстави з упевненiстю говорити лише про її потенцiйнi якостi й можливi варiанти її полiтичного розвитку.

При оцiнцi досягнутого рухом рiвня розвитку треба враховувати ту обставину, що буквально в кожнiй галузi суспiльного життя махновцям доводилося починати практично з порожнього мiсця. За 2 – 3 роки було зроблено досить багато, хоча полiтична програма i не була виконана в повному обсязi. Махновцi справдi мали успiхи, укладаючи угоди державного рiвня, створивши боєздатну армiю, полiтичну систему та полiтичну програму, власну перiодику, реформовану освiту тощо.

Якщо махновська полiтика була заздалегiдь приречена на провал, як стверджувала радянська пропаганда, то чому бiльшовики не дали їй шансу показати свою нежиттєздатнiсть, а пiшли на клятвопорушення i втягли Україну в ще один виток «громадянської вiйни»? Вiдповiдь одна: бiльшовицький уряд не мiг побороти вiдвертих сумнiвiв щодо швидкого iдеологiчного, полiтичного й економiчного фiаско махновцiв.

Починаючи з 1919 р. махновський рух досягає стану державності, утворивши Гуляйпiльську республiку. Її головними характеристиками стали: республiканська форма правлiння, що сполучалася з певними авторитарними тенденцiями, декларована колективна власнiсть на землю, використання системи ринкового товарообмiну, товарне зернове землеробство, а також вiдсутнiсть чiтких кордонiв i самоназви. Характерною рисою також є її воєнiзованiсть та сповiдування iдеологiї, спрямованої на подолання в подальшому державного стану суспiльства.

Розумiючи дiйсний стан справ, Н.Махно з однодумцями докладали зусиль, щоб приховати зовнiшнi прояви державностi, аби вони не суперечили анархістським гаслам. «Махновiя» була справдi своєрiдною, в новiтнiй час єдиною в своєму родi державою, яка «державою» не називалася, але фактом свого iснування про це свiдчила незаперечно.

Однiєю зi специфiчних рис полiтичної карти 1917 – 1921 рр., безперечно, є тенденцiя регiонального дроблення влади. Загалом на теренах колишньої Росiйської iмперiї за 1917 – 1921 рр. постало бiльше сотнi скороминучих державних утворень, що спирались у своїх вiйськово-автономiстських претензiях у бiльшостi випадкiв на факт простого переважання авторитету та вiйськової сили конкретного полiтичного угруповання. З загальної їх кiлькостi видiляються нацiональнi утворення, якi, спираючись на iдею нацiонального визволення, виявляли бiльшу життєздатнiсть та iнодi досягали значних полiтичних успiхiв.

У махновському русi можна вiднайти риси як другого, так i першого рiзновиду процесу. Iснування Гуляйпiльської республiки викликало стан роздрiбненостi в нацiональному органiзмi, але ситуацiя пояснюється тим, що в даному випадку загальна закономiрнiсть полiтичної роздрiбненостi промiжного часу впала на реальний ґрунт економiчної та ментальної окремiшностi махновського району, що пiдтверджує високий рiвень його полiтичного розвитку порiвняно з iншими. Махновська республiка проiснувала довше всiх партiйно-вiйськових автономiй i навiть довше деяких нацiональних урядiв.

Приклад махновського руху показує, на що конкретно здатен народ, виконуючи iдею народоправства в часи новiтньої iсторiї. Принаймнi з кiнця XVIII ст. на територiї України не iснувало полiтичної системи, яка настiльки повно виконувала б принципи народовладдя, зi всiма їх як перевагами, так i вадами, як це мало мiсце на територiї «вiльного району» в 1917 – 1921 рр. Разом із цим, у «вiльному районi» спостерiгалося постiйне протистояння демократiї та проявiв вiйськового авторитаризму. Вирiшальне їх зiткнення, яке б на довгий час визначило сутнiсть полiтичної системи руху, мало статися на запланованих районних та обласних з’їздах Рад, які так i не вдалося провести через важкі військові обставини.

Махновська республiка фактично репрезентувала полiтичну систему вiдкритого типу. Головний принцип спрямування її полiтичного курсу – навiть не анархiчна доктрина, а загальнi настрої селянства, якi у формi рiшень з’їздiв визнавались верховною прерогативою полiтики. Це вiдкривало шляхи до її подальшої полiтичної еволюцiї в напрямi подальшого одержавлення й набуття все бiльше рис воєнiзованої аграрної республiки. Анархiчне суспiльство перетворювалося в недосяжний соцiальний iдеал на кшталт бiльшовицького комунiзму.

Вiйськовий талант Н.Махна та iнших командирiв, спираючись на наявний базис ресурсiв району, географiчних умов театру бойових дiй, витворив революційну боєздатну армію. Її головною рисою став високий рiвень пристосування до умов боротьби зі значно більшими силами супротивника, можливiсть переходу вiд регулярного до партизанського стану при збереженнi органiзацiйної структури армiї. Внiсши ряд новацiй у вiйськове будiвництво, РПАУ/м/ витворила вiйськову iнфраструктуру i тактику ведення бойових дiй, що не мали аналогiв у сучасному їй оточеннi. Це дозволило повстанській армії тривалий час успiшно протистояти чисельно бiльшим i краще озброєним військам, кiлька разiв стаючи вирiшальним чинником у боротьбi за контроль над Україною.

Соцiальний утопiзм у полiтичнiй практицi махновського руху виявляв тенденцiю до поступового зникнення. Махновцi вiдступали вiд iдеї негайної соцiальної революцiї до iдеї вiльного району, вiд органiзацiї анархiчних комун до особистого землекористування, вiд антагонiзму з нацiональними силами до спiвпрацi з ними. Ця тенденцiя досить показова, махновцi вiдчували реальний ґрунт пiд ногами, що робило можливим варiант перетворення «Махновiї» в окрему українську республiку.

Махновський рух мав можливiсть стати конструктивним явищем у загальнонацiональному масштабi, за допомогою якого український народ міг здобути волю, державність та демократичний лад. Махновська потуга могла бути складовою ланкою загального нацiонально-визвольного процесу як регiональний осередок з власною полiтичною специфiкою. Але цей шанс, через ряд суб’єктивних i об’єктивних обставин, не був реалізований. Позбавлений загальнонацiональної пiдтримки, махновський рух опирався лише на власнi сили, що обумовило його поразку. При бiльш рiшучiй корекцiї своєї полiтики щодо українських державницьких сил махновці могли розраховувати на історичну перспективу свого існування.

Наявний рiвень розвитку руху говорить про чiтку тенденцiю його полiтичного виживання. Як iсторичне явище, рух намагався забезпечити умови свого подальшого полiтичного буття. Трагедiя махновського руху не в тому, що вiн прагнув нездiйсненного, бажаючи виграти свою партiю в «громадянськiй вiйнi», а в тому, що вiн ледве не досяг успiху.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2004 – 2019 І.Лиман

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2254

Модифіковано : 16.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.