Логотип персонального сайта І.Лимана
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)

«Вольный Бердянск»

«Вина, музики та жінок!»

Поразка

Володимир Чоп, Ігор Лиман

В.Білаш у своїх мемуарах переказував розмови гуляйпільських анархістів у кінці травня 1919 р. Останні, на прикладі Бердянська, обурювалися тим, як комуністи безсовісно захоплюють владу.

«Поки ми ведемо бій, більшовики, хоч би їх було двоє, вивішують червоний прапор й оголошують себе владою в населеному пункті… На сьогоднішній день у комосередку міста 55 членів, а стільки шуму підіймають від імені народу, наче їх там ціла армія. Ось підійде з’їзд (йдеться про ІV з’їзд Рад махновського району – Авт.), приїде секретаріат (йдеться про секретаріат КАУ «Набат» – Авт.) і, я впевнений, обов’язково вступимо з Україною (тобто з УСРР – Авт.) в договірні відносини, та не такі як зараз, а справжні. Тоді ми скажемо: дай зброю – отримуй хліб, вугілля…» [289]

І справді, на 1 червня 1919 р. комуністична парторганізація Бердянська нараховувала всього 55 чоловік і 80 співчуваючих. За два з половиною місяці знаходження при владі комуністам вдалося загітувати вступити до партії не більше 40 чоловік. Невтішний результат. 0,161 % від населення 34-тисячного міста. Разом із цим вражаючим результатом комуністичний осередок доповідав у центр, що «працює чудово. Настрій робітників революційний, сильний підйом. Зв’язок налагоджений із самими невеличкими осередками» [290].

Негайно після втрати «комуністичного полку» бердянські більшовики почали формувати новий батальйон для охорони міста. Його кістяком стали 25 «червоних» командирів, зелених молодиків, що тільки-но закінчили командирські курси. У більшості вони були випущені командирами взводів, деякі годилися для командування ротами. Їх прислали для укріплення махновської дивізії. Однак Н.Махно побачив у цьому підкоп під нього з боку комуністів і не прийняв командирів. Бердянський ревком, скориставшись цим інцидентом, негайно забрав їх собі. Федір Руновський згадував, що в час рішучого наступу денікінських військ був оголошений набір добровольців у «Червону гвардію». Постачались вони набагато краще за махновців. Кожен боєць отримував берданку і 40 – 50 патронів [291].

У цей час махновсько-денікінський фронт стояв на річці Мокрі Яли в кількох десятках кілометрів від міста. 3 червня 1919 р. «біла» преса повідомляла про захоплення «доблесними частинами генерала Шкуро» прибердянського с. Андріївки та їх наступ на ст. Пологи [292]. З Маріуполя на Бердянськ наступало близько 3 000 денікінців під командуванням «старого знайомого» по КАДА – генерала Михайла Виноградова.

Білогвардійський наступ співпав із початком антимахновської компанії, розв’язаної комуністами. Після 4 червня 1919 р. П.Дибенко наказує військовим комісарам Бердянська та Мелітополя роззброювати махновців і віддавати їх під суд ревтрибуналу [293]. Але в Бердянську цей наказ не виконувався через наявність махновського гарнізону. 4 червня 1919 р. у Бердянськ, місцевому військовому комісару і виконкому надходить ще один наказ, тепер вже РВР Республіки про розрив відносин із Н.Махном [294]. 5 червня 1919 р. білогвардійці захоплюють Новоспасівку й Петрівську станиці, впритул наблизившись до міста [295].

6 червня 1919 р. П.Дибенко, з метою стабілізації розваленого комуністами фронту, почав вимагати від начальника штабу Я.Озерова взяти на себе командування обороною на ділянці від ст. Пологи до Бердянська силами 1-ї та 2-ї бригад УПД. Але Я.Озеров відмовився від виконання наказу й подав у відставку «з причин інвалідності», запевняючи, що, маючи за роки першої світової та революції 52 поранення, не може виконувати обов’язки.

7 червня 1919 р. махновські підрозділи РСЧА під тиском противника відійшли на лінію річки Берди, північніше Бердянська. На півночі була здана супротивнику станція Розівка [296].

8 червня 1919 р. «Ізвєстія Бердянського повітового виконкому ради революційних селянських і червоноармійських депутатів», які після повітового з’їзду перейшли під контроль махновців, опублікували телеграму ВРР Гуляйпільського району № 455 із закликом до проведення 4-го районного з’їзду Рад, куди по квоті 1 делегат з 3000 населення місто й повіт повинні були послати делегатів. З’їзд мав відбутись у Гуляй-Полі 15 червня 1919 р. З’їзд скликав виконком ВРР Гуляйпільського району. На з’їзд мали прибути бердянські делегати від робітників, представники повстанських частин, «штабу Махна», від повітових виконкомів по одному делегату з фракції, від повітових організацій соціалістичних партій по одному делегату.

Більшість істориків сходяться на думці, що на цьому з’їзді махновці хотіли де-юре проголосити свою республіку, в склад якої мусив увійти і Бердянськ. В.Білаш приводить висловлювання махновських командирів з цього приводу: «Постановили забезпечити незалежність, маємо вплив на весь район, так що ж залякаєш нас». Але до 15 червня 1919 р. територію району треба було ще відстояти від білогвардійців, не сподіваючись на будь-яку допомогу з боку більшовиків.

Врятувати становище Бердянська намагався новий командувач Азовсько-Донецької ділянки Південного фронту воєнний спеціаліст Олександр Круссер [297], який поставив собі за мету стабілізувати фронт на лінії с. Новоуспенівка – Бердянськ. Щоб надихнути махновські полки до стійкої оборони позицій, О.Круссер видав наказ, в якому говорилося про неприпустимість репресій проти «чесних революціонерів», які мають залишитися й працювати в радянській армії [298]. Через три дні після цього наказу О.Круссер загинув при таємничих обставинах у нічній перестрілці. Згодом «червоними» агітаторами були поширені неправдиві чутки про те, що його вбив Н.Махно [299].

13 червня 1919 р. газета «Правда» писала про запеклі бої на північний захід від Бердянська. Знову вилізло для Бердянська на світ божий ключове значення вузлової ст. Пологи. Пологи були захоплені напередодні біляками, але 12 червня відбиті назад [300]. Ця контратака, під час якої вдалося розбити полк противника, захопити гармату, кулемет і обоз, була останньою спробою махновців улітку 1919 р. відстояти Бердянськ. Червона армія, до складу якої влилися махновські загони, 14 червня 1919 р. залишила залізницю в руках супротивника [301].

О 4 годині ранку С.Дибеця розбудив телефонний дзвінок Я.Озерова, який сповістив, що «армія Махна» [302] відступає на нові позиції біля Мелітополя. Бердянським властям було запропоновано евакуюватися. Бердянський виконком очікував подібного розвитку подій і був майже готовий до відступу. Готовим до відступу був і махновський гарнізон Бердянська з Марусею Никифоровою на додачу. Л.Романов із гнівом згадував, що «багато було захоплено в місті при відході з нього, включаючи грошові знаки, які бралися ними (махновцями – Авт.) нечистими шляхами» [303]. За даними В.Савченка, махновські війська залишили Бердянськ 11 червня 1919 р. [304]

Із навколишніх сіл було мобілізовано 300 підвід, які навантажили різноманітним майном і «головною» бердянською цінністю – шкірою, яку за три місяці так і не встигли ні перешити на чоботи, ні вкрасти. На підводи було поскладано й устаткування РАІЗу, що покидав Бердянськ.

Евакуаційний обоз потягнувся на захід: залізничного зв’язку з північчю через ст. Пологи вже не було. Під час евакуації з міста було примусово вивезено всіх пекарів, аби залишити денікінців без хліба. Також були вивезені або добровільно, або примусово всі робітники й моряки. Місто спустіло, в його будинках залишилися чи не самі обивателі [305]. Єдине, про що шкодував Л.Романов, відступаючи з Бердянська до Нікополя, так це про ті «помилки з боку наших багатьох товаришів, які замість застосування безжального терору до ворогів революції проявляли до них нікому не потрібний, шкідливий лібералізм» [306]. Ворогами революції він, звичайно ж, уважав махновців і анархістів. Ні Л.Романов, ні С.Дибець уже не повернуться назад до приморського міста.

Внутрішні чвари поміж комуністами призвели до того, що Бердянська евакуаційна валка розділилася на кілька частин. Одна її частина хутко відступала на Синельниково, ще одна на Мелітополь, найбільш чисельна відходила до Ногайська. Найбільш боязкі прихильники комунізму, побоюючись перспективи бути відрізаними й притиснутими до моря, тікали без будь-якого контакту з супротивником. Ф.Руновський потрапив до загону тих, хто відступав до Мелітополя. Перший бій із білогвардійцями був прийнятий ними лише «під Корсак могилою» [307]. Нагадаємо, що Карсак-могила, або Карсак-гора знаходиться на південній околиці села Новоспаського Приазовського району Запорізької області, приблизно в 50 км на захід від Бердянська.

Першими в покинуте й спустошене місто прибули кораблі Чорноморського флоту збройних сил півдня Росії. Ще 3 травня 1919 р. Азовський загін капітана ІІ рангу В.Собецького був уключений до складу цього угрупування, і на його суднах були підняті російські андріївські прапори. Під час цієї урочистої процедури перед загоном В.Собецького було поставлено завдання очистити всі порти Азовського моря від більшовиків. Проте лише через місяць, 6 (19) червня 1919 р., «білі» кораблі зайшли в Бердянську затоку й висадили десант [308]. Супротивника в місті виявлено не було. Два дні потому група генерала М.Виноградова, «успішно просуваючись» [309], вступила в Бердянськ [310].

Відсутність опору й полонених комуністів збентежила старого генерала. Тому після того, як Бердянськ захопили білогвардійці, ними були заарештовані кілька місцевих купців за підозрою у співпраці з махновцями і комуністами. Нещасні кинулись клястися, що це не так, і доводити хто вони і що вони. Штабні працівники заспокоїли їх: «Та ви не бійтесь, у Ростові вас відпустять, а тут генералу хочеться, аби полонених побільше було!..» Заарештованих повезли потягом на Дон. На всю теплушку виноградівських полонених не знайшлося жодного комуніста. Крім бердянських купців, тут їхали лише ногайські домовласники, нещасний київський чиновник, що втік із «Совдепії» на Білий південь, та маріупольський інженер-вірмен [311]. Справжні вороги денікінців скупчилися в іншому місці.

Незважаючи на втрату Бердянська, значна кількість місцевих селян, махновців і найбільш бойовитих бердянських комуністів не полишили надію на швидке повернення назад. Люди палали революційним ентузіазмом. Комуністи, наприклад, думали, що через тиждень-два «Москва» надішле замість махновців міцні, надійні, регулярні війська й ті виправлять становище. Проте у «Москви» були свої плани. Не дочекавшись підмоги, бердянські комуністи з вивезених робітників і моряків почали організовувати бойові загони. Їхні бійці самотужки купували або вимінювали зброю в місцевого населення, самовільно роззброювали відступаючі на захід дрібні підрозділи РСЧА. Таким чином, при бердянському виконкомі у вигнанні сформувалося два батальйони. Планувалося об’єднати ці сили в полк при повітовому виконкомі.

Евакуаційна колона, яка відступала з Бердянська, прибула до Ногайська (тепер – Приморськ), де батальйони зайняли берегову лінію й окопалися. Кількість бердянських махновсько-комуністичних вигнанців доходила до 1000 чол. Лівіше, далі на північ, тяглися позиції колишніх махновців, яких після добровільної відставки Н.Махна очолив комбриг П.Кочергін. У Ногайськ прийшла делегація селян із навколишніх сіл на чолі з Г.З.Голіковим (Голіком), колоритним чолов’ягою з рудою до пояса бородою. Ініціативна група селян вирішила для захисту своїх домівок організувати полк у 6000 чол., який буде підпорядкованим повітовому виконкому й допоможе останньому відвоювати землі повіту в «біляків». Полк мав називатися Бердянським й озброїтися захованою в землі зброєю. Сільські сходи давали коней. Таким чином, утворилося повстанське угрупування, що проходить у денікінських документах як «голіківці».

Селяни справді організували полк у чотири батальйони, по чотири роти в кожному. Полк мав полкову кінноту, з сідлами й шаблями. Повітовий виконком і повітовий комітет КП/б/У прийняв у Ногайську перший парад повстанців, які нетривкими рядами продефілювали біля трибуни. Усі шість тисяч бійців були озброєні гвинтівками з необхідною кількістю патронів. На озброєнні були гвинтівки найрізноманітніших систем: французькі Лебеді, австрійські Манліхери, японські Арісаки, російські Бердани ХІХ ст., трилінійні гвинтівки Мосіна. Сили комуністів та «голіківців» були принаймні вдвічі, а, можливо, і втричі більші ніж чисельність загону генерала М.Виноградова, що протистояв їм на Бердянському напрямку. Проте комуністичне керівництво не наважилося на наступ.

На початку червня 1919 р. до військових сил Бердянського повітового виконкому приєднався й Я.Озеров. Не знаючи прихованих почуттів цієї людини, С.Дибець пригрів у себе під крилом лютого ворога більшовиків. Я.Озеров приїхав до бердянців і сказав, що до П.Дибенка не поїде, бо боїться, що той розстріляє його за недисциплінованість і розклад махновської армії.

«Я ж прихильником Махна ніколи не був, – пояснював повітовому начальству Я.Озеров: – З якого дива я стану звітувати за всю махновщину, будь вона проклята! Хай Дибенко приводить у християнський вигляд махновські війська. Їх треба переформувати, перетерти з пісочком, а найвпертіших бандитів нагородити кулею в лоб для прикладу іншим» [312].

Слова Я.Озерова сподобалися С.Дибецю, але Я.Озеров лукавив. Комуністи його справді мали розстріляти, але не за погану поведінку повстанців, а за спробу підбити Н.Махна й керівництво махновського руху на збройний виступ проти комуністичної диктатури на Україні. Утім, бердянські комуністи про це ще нічого не знали. І Яків Озеров прямо зі штабу «армії повстанців-махновців» перейшов на посаду начальника штабу збройних сил Бердянського повітового виконкому. Дуже скоро ці сили стали справжнім заповідником «махновщини», особливо коли до них приєдналися ще й Новоспасівський полк Василя Куриленка, чия боєдільниця знаходилася на північ від бердянського угрупування.

Його командиром, а також командиром боєдільниці самопроголошено став С.Дибець. Як він сам визнавав потім – без будь-яких наказів. Ніхто його на цю посаду не призначав. Анархія, одним словом, але прикрита червоним прапором. Семитисячне військо, що по штатах РСЧА вже можна було називати бригадою, треба було якось годувати, значить, треба було агітувати місцевих жінок на випічку хліба. Треба було також діставати молоко та м’ясо.

Після того, як у військо набралося вже більше 10 000 чол., на всю цю тьму «збільшовичених» махновців і «змахнілих» комуністів біля Ногайська наткнулись білогвардійці. Вони були відкинуті геть переважаючими силами революціонерів. Проте Я.Озеров із С.Дибецем, побоюючись флангового удару від козаків А.Шкуро, видали наказ припинити переслідування і повернутися назад. Тепер нам зрозуміло, що це була даремна перестраховка. А.Шкуро повернув сили свого корпусу в наступ на Катеринослав і прориватися до Азовського моря не збирався. Але «бердянське військо» про ці його наміри не знало.

Зв’язку з командуванням Червоної армії не було, фронт розвалювався. Колишні махновці за червону зорю воювати не хотіли, хоч їх убий. Червоноармійці ж просто тікали на захід і на північ, не витримуючи одного вигляду волаючого кубанського козака з піднятою догори шашкою. Постачання не було ніякого, тому бердянці почали тотально економити набої. Швидкий на руку Я.Озеров увів у полках правило: хто дарма вистрелить у повітря – 25 нагайок [313].

А потім С.Дибеця викликали в Мелітополь, де голова місцевого виконкому М.Пахомов наказав його військам відступати на правий берег Дніпра. Тут тільки С.Дибець і дізнався, що Н.Махно давним-давно оголошений поза законом, а Я.Озеров – ворог, якого треба заарештувати і видати начальству на розправу. Обставини видачі Я.Озерова сучасним дослідникам невідомі. Знаємо лише, що він був арештований Донецьким трибуналом 12 червня 1919 р. разом із деякими іншими активістами махновського руху і, буцімто, розстріляний 17 червня 1919 р. за вироком комуністичного судилища. Однак у середовищі повстанців ще в 1919 р. з’явилися чутки, що Я.Озерову вдалося втекти з-під арешту і розстріл махновців проходив уже без нього. Подальші сліди Я.Озерова зникають, В.Білаш уважав його пропалим безвісти [314].

Після проведення подібної «очистки» «бердянське військо» було наказано передати в підпорядкування П.Кочергіну, якого С.Дибець весь час називає у своїх спогадах Корчагіним, явно плутаючи комбрига з літературним героєм М.Островського. Видавши свого начштабу на поталу трибуналу, бердянські війська пішли у відступ, а потім і побігли до Дніпра, долаючи по тридцять кілометрів за день. Тікали вони, по суті, від порожнього місця. Білогвардійці М.Виноградова й А.Шкуро навіть не думали за ними гнатися. Оговтаються вони лише через місяць, коли за вдалі бої на Херсонщині Г.З.Голіков буде нагороджений орденом Бойового червоного прапора й збриє бороду, аби в ній не заводилися воші. Через два місяці всі бердянські повстанці перейдуть до Революційної Повстанської Армії України /махновців/. Ще через місяць РПАУ/м/ перейде в контрнаступ з метою повернути під свій контроль Запорожжя та Приазов’я, розбивши білогвардійські війська в битві під Перегонівкою. І це кінець першого розділу нашої книги.

Примітки

289. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 236.

290. Бюллетень Секретариата ЦК Коммунистической партии Украины. – 1919. 1 червня (№ 4).

291. БКМ – Арх: Воспоминания Руновского Федора Ивановича. О гражданской войне. – С. 1.

292. Вольная Кубань – 1919. 3 липня.

293. Савченко В. Махно. – Х., 2005. – С. 154.

294. ДАЗО. – Ф.Р. 423. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 25.

295. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 241.

296. Правда. – 1919. 8 червня.

297. Круссер Олександр Семенович (1893 – 1919) – походженням з дворянської родини, прапорщик у роки першої світової війни. Більшовик із 1917 р. У 1918 р. – командувач 4-ю Українською радянською армією. У 1919 р. – член ВУЦВК, секретар колегії Наркома внутрішніх справ УСРР, призначений комбригом 3-ї Задніпровської замість Н.Махна, який подав у відставку.

298. Савченко В. Махно. – Х., 2005. – С. 155.

299. Киселев М.В. Годы огневые. – М., 1958. – С. 82.

300. Правда. – 1919. 13 червня.

301. Правда. – 1919. 15 червня.

302. Із середини травня 1919 р. махновці починають називати свої збройні сили «армією» в знак протесту проти політики комуністів, які, не дивлячись на кількісний ріст махновського війська (20 000 озброєних і 25 000 неозброєного резерву), не дозволяли його переформування в дивізію і продовжували постачати його за нормами бригади в 7025 чол.

303. БКМ – Арх: Романов-Лопатко. Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]. – С. 33.

304. Савченко В. Махно. – Харків, 2005. – С. 155.

305. Бек А. Такова должность… (Рассказывает Дыбец) // Избранные произведения. – М., 1989. – С. 214.

306. БКМ – Арх: Романов-Лопатко. Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]. – С. 34.

307. БКМ – Арх: Воспоминания Руновского Федора Ивановича. О гражданской войне. – С. 1.

308. Варнек П.А. Образование флота Добровольческой армии // Гражданская война на Черном море. – М., 2004. – С. 140.

309. Деникин А.И. Очерки русской смуты // Вопросы истории. – 1994. – № 9. – С. 88.

310. Історія міст та сіл Української РСР. Запорізька область. – К., 1971. – С. 124.

311. Ветлугин А. Сочинения. – М., 2003. – С. 105.

312. Бек А. Такова должность… (Рассказывает Дыбец) // Избранные произведения. – М., 1989. – С. 216.

313. Бек А. Такова должность… (Рассказывает Дыбец) // Избранные произведения. – М., 1989. – С. 217.

314. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 586.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2004 – 2019 І.Лиман

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1931

Модифіковано : 16.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.