Логотип персонального сайта І.Лимана
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)

«Вольный Бердянск»

«Вина, музики та жінок!»

Куриленко

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Групове фото махновського керівництва, зроблене бердянським фотографом Ямпольським (березень 1919 р.)

Василь Васильович Куриленко (1891 – 1921) походив зі станиці Новоспасівки. Соціальне походження його на сьогодні є не зовсім зрозумілим. За даними В.Білаша, він народився в родині наймита [69], але С.Дибець, який теж добре знав В.Куриленка, пише, що той походив із «середняків» [70]. У ранньому дитинстві Василь залишився без батька, ставши єдиним годувальником сестри й матері. Осягнувши фах чоботаря, він був змушений працювати з дитячого віку, паралельно отримавши лише початкову, неповну освіту. Дев’ятнадцятирічним хлопцем у 1910 р. він вступає в новоспасівську групу анархо-комуністів. У 1912 р. В.Куриленко призивається на військову службу. Більшість анархістів принципово відмовлялися служити в царській армії, як правило, дезертируючи та переходячи на нелегальний стан, але на анархістів козацької Новоспасівки це правило не поширювалося. Ставши солдатом кадрової армії, В.Куриленко служив в уланських частинах, у складі яких брав участь у бойових діях першої світової війни. До 1917 р. вдалося дожити лише 10 % бійців кадрової російської армії 1914 р., і Василь був серед них. Із початком революції 1917 р. він обирається головою полкового комітету. У кінці 1917 – на початку 1918 р. навіть стає головою Катеринославського губернського військового бюро, але незабаром кидає місто й повертається додому. Одружившись, у червні 1918 р. у своєму рідному селі В.Куриленко організував та очолив один із перших повстанських антигетьманських загонів Південної України, так званий «Перший Новоспасівський загін». У кінці 1918 р. він приєднався до партизанського з’єднання Н.Махна.

С.Дибець характеризує В.Куриленка як «військову кістку» [71]. Він швидко робить військову кар’єру в повстанському війську. У грудні 1918 р. В.Куриленко керує гарнізоном ст. Царекостянтинівка, потім стає членом оперативного штабу південної ділянки махновського фронту. З січня по червень 1919 р. він – командир 8-го полку 3-ї бригади 1-ї Задніпровської дивізії. У Бердянську він відпочивав усього десять днів, після чого знову пішов у бій. Після взяття Маріуполя В.Куриленко був представлений до нагородження орденом Бойового червоного прапора й призначений начальником гарнізону цього міста. У супровідних представленню документах П.Дибенко вказував, що В.Куриленко нагороджується орденом за виявлення героїзму в шести боях. У їх списку значиться й «взяття… Бердянська». В.Куриленко «завжди був присутнім у наступаючих лавах й особистою мужністю подавав приклад молодшим товаришам» [72].

Але оскільки анархізму В.Куриленко зрікатися не збирався, то й ордена врешті-решт він не отримав. Зате отримав посаду начальника Таганрозької бойової дільниці. Багатьма повстанцями та отаманами він розглядався як головний конкурент Н.Махна, що перевищував Батька у військових талантах і моральних якостях. Одна лише дивовижна здатність організму В.Куриленка: не відчувати жодних наслідків алкогольного сп’яніння, не зважаючи на кількість випитого, викликала душевний трепет серед махновців. Під час бенкетів він був уповноважений товариством слідкувати за станом Н.Махна, час від часу забираючи в нього зброю й зв’язуючи нетверезого Батька рушниками. Крім цього, П.Аршинов характеризував його як «досвідченого агітатора» [73]. В.Волін, який бачив В.Куриленка в листопаді 1920 р. у Харкові, називав його «талановитим народним пропагандистом, що володів прекрасними особистими якостями» [74].

Як чудовий організатор і командир, після оголошення Н.Махна поза законом, В.Куриленко в червні 1919 р. був запрошений «червоним» командуванням на службу до РСЧА. З дозволу Н.Махна він прийняв цю пропозицію. Влітку 1919 р. полк В.Куриленка був включений до 14-ї армії РСЧА, у складі якої новоспасівець зробив стрімку кар’єру на Західному (Польському) та Південному фронтах, займаючи посади комполку та комбрига у 8-й дивізії Червоного козацтва (з вересня 1919 р.). У боях із ворогами він зарекомендує себе чудовим тактиком кавалерійського бою й відважним бійцем. До 1920 р. В.Куриленко п’ять разів буде поранений у боях. Після останнього з поранень, у лютому 1920 р., він повернеться додому, в Новоспасівку, у відпустку до молодої дружини. Вдома В.Куриленко стане свідком репресій комуністичної влади проти махновців, які припинили опір, і це сколихне його душу. Під враженням від побаченого, відкинувши всі перспективи військової кар’єри й почесті «червоного» героя, В.Куриленко дезертирує з Червоної армії й знову приєднається до Н.Махна. З травня 1920 р. він почергово й паралельно займає посади заступника командувача РПАУ/м/, командира 2-ї кавалерійської групи РПАУ/м/, члена РРПУ/м/, начальника його адміністративно-організаційного відділу (з травня 1920 по липень 1921 рр.). Восени 1920 р. він входив до складу дипломатичної місії повстанців у Харків, де підписав військово-політичну угоду РПАУ/м/ з урядом УСРР.

Із початком нової війни комуністів із махновцями, в кінці 1920 – 1921 рр., В.Куриленко був командиром самостійного загону повстанців, потім знову став заступником командувача армією (з 25 травня 1921 р.) й командиром кавалерійської групи РПАУ/м/. 8 липня 1921 р. під ст. Лозовою (хутір Мар’ївка) разом із групою в 20 кіннотників В.Куриленко прикривав відступ основних сил махновців до Новомосковського лісу й загинув у бою з будьонівськими кавалеристами [75].

Примітки

69. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 579. В.Білаш зробив одну з перших спроб написання біографічних довідок про учасників махновського руху, особливо наголошуючи на тому, що більшість його видатних діячів походили з найбідніших верств суспільства: батраків, чорноробочих та малоземельних селян. Існує серйозне побоювання, що В.Білаш у багатьох випадках перебільшував ступінь бідності махновських командирів, намагаючись надати «махновщині» більш народного характеру.

70. Бек А. Такова должность… (Рассказывает Дыбец) // Избранные произведения. – М., 1989. – С. 200.

71. Там само. – С. 203.

72. РДВА. – Ф. 936. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 183 зв.

73. Аршинов П. История махновского движения. – Запорожье, 1995. – С. 203.

74. Волин В.М. Неизвестная революция. 1917 – 1921. – М., 2005. – С. 509.

75. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 579.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2004 – 2019 І.Лиман

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1803

Модифіковано : 16.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.