Логотип персонального сайта І.Лимана
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)

«Вольный Бердянск»

«Вина, музики та жінок!»

Бердянський ревком

Володимир Чоп, Ігор Лиман

А тим часом, у березні 1919 р., комуністи швидко ділили владу в місті. Делегати в ревком формально висувались заводами. РАІЗ, наприклад, висунув від себе С.Дибеця, який був призначений управляючим держбанку. У касі бердянського банку знайшли, правда, всього три карбованці, але С.Дибець не втрачав оптимізму. Комендантом Бердянська був призначений матрос С.Кара, приазовський болгарин походженням із с. В’ячеславки. Він приїхав до міста 18 березня 1919 р. разом із махновцями. О.Авдєєва призначили головою повітової ради народного господарства. Комуніст Ковяков став начальником відділу військових заготівель. Комуніст Кольцов – начальником станції. Комендантом порту призначили Михайла Полонського. На відміну від більшості інших, це була особистість, яка залишила свій слід у новітній українській історії.

Михайло Полонський (1919 р.)

За повідомленням В.Білаша, М.Полонський був сином рибалки з м. Бердянськ [76]. У роки першої світової війни він служив матросом Чорноморського флоту. У 1917 – 1918 рр. М.Полонський перебував у лавах партії лівих соціалістів-революціонерів. Це, однак, не заважало йому активно співпрацювати з Гуляйпільською групою анархістів-комуністів. У березні 1918 р. М.Полонський поміняв свою політичну орієнтацію. Він став членом РКП/б/ і випробовував свої сили як організатор червоногвардійських загонів. Про подальший рік життя М.Полонського практично нічого не відомо, поки в березні 1919 р. він не «випірнув» на батьківщині в якості коменданта Бердянського порту. Але на цій посаді М.Полонський, від природи надзвичайно честолюбний, затримався не більш як на пару тижнів. Відсутність у порту під його рукою будь-яких суден та човнів і введення в місті прямого командування махновського начальника гарнізону призвели до того, що М.Полонський залишає Бердянськ, маючи на руках наступний документ:

«МАНДАТ

Даний тов. Полонському в тому, що він призначений парткомом для формування загону особливого призначення по боротьбі з бандитами (Махновщини). По прибуттю т. Полонського в частину просимо його не затримувати як звітними документами, так й іншими справами, бо Олександрівський повіт Махновський, і доручити формування цього загону немає кому. Знаючи тов. Полонського як вірного комуніста, йому доручили настільки важливу справу, котру, надіємося, він виконає.

Секретар парткому Никонов.

23/ІІІ 19 р.

№ 860 [77]

У цьому документі багато таємничого. Невідомо, яким парткомом був виданий мандат, але найбільш ймовірно, що губернським. Невідомо, в яку частину надсилався для формування загону М.Полонський, але найбільш ймовірно, що у штаб Задніпровської дивізії П.Дибенка, що саме починав плести нитки змови проти Н.Махна. Ясно тільки одне: комуністи ніколи не грали чесно зі своїми союзниками-махновцями, з самого початку плануючи для останніх віроломний удар у спину. Отримавши мандат, М.Полонський знову зникає з поля зору істориків ще на чотири місяці, аби влітку 1919 р. «з’явитися» в якості командира піхотного полку 58-ї дивізії РСЧА. У серпні 1919 р. опинившись у денікінському оточенні, разом із бійцями М.Полонський перейде до РПАУ/м/. У її складі восени 1919 р. він керуватиме 3-м Кримським полком. Н.Махно дозволить йому залишити в себе старий червоний прапор. Полк, «дорвавшись» до вольниці, спочатку назве себе «Сталевим», а потім і «Сталевою дивізією», що буде звучати більш комічно, ніж грізно. У листопаді 1919 р. М.Полонський буде призначений начальником гарнізону м. Нікополь й організує у РПАУ/м/ військовий заколот з метою вбивства Н.Махна та його наближених. Організація перевороту мала стати для М.Полонського індульгенцією при майбутній зустрічі повстанських частин з РСЧА. Але задуми М.Полонського та місцевих комуністів були викриті, й група змовників була розстріляна махновською контррозвідкою в Катеринославі 2 грудня 1919 р. за статтею «шкідництво». У роки радянської влади ім’я М.Полонського набуло символічного звучання. За офіційною версією, М.Полонський став жертвою нічим не обґрунтованої підозрілості Н.Махна. Останній, буцімто, розстріляв його тільки через страх втратити свій вплив на повстанців, через постійне зростання популярності М.Полонського та його зв’язки з Катеринославським губкомом більшовиків [78].

Однією з перших справ, здійснених комуністами Бердянська, була організація каральної установи, сумнозвісної «ЧК» (Надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією та саботажем). Надзвичайну комісію очолило двоє «відповідальних товаришів»: голова – анархіст С.Хомінський та його заступник – комуніст А.Вінклер-Вербицький. Тут треба, напевно, пояснити, звідки в Бердянську взявся цей прихильник бездержавного розвитку людства.

До вступу в місто махновців у Бердянську вже були свої, власні анархісти і їхня організація («група»). П.Аршинов писав, що бердянська анархістська група виникла в кінці 1918 р., [79] але він помилявся. Перші бердянські анархісти з’явилися вже в 1917 р. і були «завезені» до Бердянська не бозна-звідки, а з самих Сполучених Штатів Америки. [80] Російсько-Американський механічний кооператив, заснований емігрантами з США, перебирався в приморське місто весною 1917 р. Один із його засновників, Лев Гринштейн, був анархо-синдикалістом за переконаннями й став, фактично, батьком бердянського анархізму, одним із командирів міської «Червоної гвардії» 1917 – 1918 рр. Сама під його крилом у місті й виникла анархістська група. У квітні 1918 р. він був розстріляний разом з іншими членами Бердянської ради, але справа його вижила.

П.Аршинов, один із провідних ідеологів махновського руху, був не в захваті від бердянської «групи». Він уважав, що бердянська група «далеко не відповідала покликанню анархістів і, крім негативного, нічого не обіцяла рухові. На щастя, рух був настільки здоровим, що пройшов повз неї…» Тут виникає цілком закономірне питання. Яким же негативом вирізнялися бердянські анархісти? Пояснюємо. Це були анархо-синдикалісти, та ще й американського різновиду. Вони вважали найкоротшим шляхом до анархії створення й усебічне посилення функцій синдикатів, революційних антиавторитарних самокерованих профспілок. А П.Аршинов належав до радикальних анархо-комуністів, що вважали синдикалістів єретиками від анархії й «несправжніми анархістами», що збочилися на профспілковій роботі. Так що восени 1918 р. у Бердянську відбулося не народження, а реанімація власної анархістської організації. На свято 1 травня 1919 р. Бердянська група анархістів була, з натяком на урочистість, прийнята до складу КАУ «Набат» [81].

Бердянська НК відразу ж наклала на всіх багатіїв міста (домовласників, торговців, спекулянтів) контрибуцію, необхідність якої пояснювали відсутністю в місті грошових знаків. Маховик жахливого «червоного терору» почав поступово розхитуватися й на бердянській землі.

Комуніст С.Ільїн, який їздив за підмогою, не встиг на «розбір папах» і мусив задовольнитися посадою завідуючого комунальним господарством, а згодом його перекинули на саму брудну й невдячну роботу – повітовим начальником продзагонів. Л.Романов втратив посаду голови підпільного ревкому й став комісаром повітового комісаріату праці. Ймовірно, це сталося через підписану ним об’яву військово-революційного комітету, в якій він обіцяв, що місто буде зайнято частинами регулярної Червоної армії, а аж ніяк не махновськими «бандами» (див. додатки). Коли сталося прямо протилежне, конкуренти одразу пригадали Л.Романову його обіцянки. Проте весною 1919 р. комуністів у Бердянську було небагато, а тому кожен зміг отримати по посаді. Красота. Одне тільки «але». Н.Махну дуже не сподобалося те, як прудко «комуністичні п’явки» присмокталися до тіла свободи, завойованої для Бердянська кров’ю його повстанців. Рано чи пізно він мав явитися в Бердянськ особисто й, у своєму розумінні цього слова, навести там лад.

Це треба було зробити тому, що Бердянськ мав значно посилити економічний потенціал махновського «вільного району», а поява в ньому комуністичного ревкому нівелювала цей фактор. Треба визнати, що як для тридцятитисячного міста, на початку ХХ ст. Бердянськ був досить економічно розвинутий. До того ж, більшість працюючих підприємств у роки світової війни були перепрофільовані на виконання військових замовлень, чого саме й було треба махновським повстанцям.

Однак першим за значенням підприємством міста, як і раніше, вважатися завод сільськогосподарських машин Джона Грієвза, історія якого вже нараховувала кілька десятиліть. Про підприємство великобританського консула знав навіть лідер російських комуністів В.Ленін (Ульянов). У своїй роботі «Розвиток капіталізму в Росії» він, дещо перебільшуючи, назвав цей завод найбільшим в Європі заводом сільськогосподарських машин, бо в 1895 р. на ньому було виготовлено рекордну кількість продукції – 4464 жниварок [82].

На друге місце, напевно, можна поставити Російсько-Американський кооперативний інструментальний завод, яким керував Російсько-Американський механічний кооператив, заснований емігрантами з США. Історія його досить цікава. У 1905 р. у Нью-Йорку троє вихідців із Російської імперії – Альберт Озоль, Іван Вільнер та Лев Гринштейн – заснували «Соціалістичний кооператив російських механіків» [83], хоча перші двоє його засновників походили з Латвії, а взагалі-то всі вони були представниками єврейської національності. Кооператив виготовляв інструменти до 1917 р., а потім, повіривши в ідеали Лютневої революції, переїхав до Російської республіки, яка спровадила ідишомовних кооператорів до Бердянська. Місцева влада розташувала завод у покинутому венбарному приміщенні в передмісті Ліски. Показуючи американський рівень культури виробництва, корпус заводу задля краси пофарбували вапном. Із лівого боку від «заводського корпусу» починався схил бердянської Гори, й через вулицю також була якась уривиста гора. Серед учасників цього кооперативу було чимало анархістів. У 1918 – 1919 рр. виробництво очолював директор Кузьмін.

Не особливо поступалися РАІЗу й заводи Матіасів та Горохова. Перший мав повну назву «Завод сільськогосподарських машин Шредера й Матіаса», деякий час був відомий як «Вдова Матіас та сини». У роки першої світової завод був частково перепрофільований на випуск літаків [84].

Друге підприємство величалося «Азово-Чорноморським заводом» і спеціалізувалося на виробництві станків. Крім перерахованих, у місті продовжував діяти й цілий ряд інших заводів, фабрики. За наявності відповідного бажання розвернутися було де.

Вражав уяву махновців і порт із двома молами, механічними портовими майстернями та залізничним сполученням, що неоковирно тяглося до нього прямо через міську набережну. Картину економічної потуги Бердянська зразка 1919 р. закінчувала панорама садів і виноградників, що вдосталь розкинулися навколо міста і в яких переважно розводили сорт «Берізка». Обмеження виноторгівлі в роки першої світової війни призвели до того, що погреби та підвали Бердянська на березень 1919 р. були переповнені високоякісним трунком.

Бердянський повіт тривалий час відзначався стабільно високими врожаями пшениці та інших сільськогосподарських культур. Тому в місті та навколишніх селах постійно проживала велика кількість іноземних підданих, переважно греків та болгар, що мали в Приазов’ї великі діаспори. Зустрічались італійці та турки. Останні були відрізані від батьківщини фронтами першої світової війни та вважалися мало не ворогами. Як правило, іноземні громадяни займалися скуповуванням сільськогосподарських товарів, переважно пшениці й шкіри. Раніше пароплави справно вивозили цю сировину за кордон. Інтереси менеджерів та багаточисельних матросів торговельних кораблів захищало четверо іноземних консулів. Дехто з них утік із Бердянська разом із денікінцями, інші залишилися в місті.

Ревком Бердянська зібрав раду консулів, на якій вирішувалося питання про їх подальше перебування у місті. Консули явно були «буржуї», яких, згідно з заповітами ленінізму та анархізму, треба було знищувати без погляду на їх національність і посаду. Проте бердянські комуністи проявили дивний лібералізм та гуманність по відношенню до цих «глитаїв». Пояснюється він побоюванням каральної експедиції з метою відплати з боку військових суден Великобританії та Франції, що ходили Азовськими водами. Адже ні берегових батарей, ні військових кораблів у комуністів та махновців на Азові поки що не було.

Тому 19 березня 1919 р. і було вирішено скликати раду консулів, на якій представник ревкому Л.Романов уміло улещував їх залишитися. Потрібний важіль був вдало намацаний: «Багато хто з вас проживає в місті давно, тут ви маєте родини, будинки, сади і городи. Усе це кинути та їхати кудись я Вам не раджу. У ставленні до Вас місцева влада гарантує недоторканність Ваших осель, особистості, а також зберігання зброї за дозволом революційного комітету» [85]. Консули виявились задоволеними і розійшлися в доброму настрої. Рада була проведена досить вчасно: 20 березня 1919 р. на виручку консульському корпусу Бердянська під стягом святого Георгія до міста прибув ескадрений міноносець Його Величності Георга V, короля З’єднаного королівства Великобританії.

Реакція Антанти на захоплення Бердянська була швидкою, але безпосереднє виконання місії проходило в’яло. Махновська розвідка змогла добре роздивитися силует «контрміноносця» [86], що рухався морем із Маріуполя до Бердянська за 40 км від місця призначення ще 17 березня 1919 р. Тоді ж Н.Махно просив П.Дибенка надіслати в Бердянськ «радіо», тобто в перекладі з «махнової» на людську мову «радіостанцію», обґрунтовуючи її крайню необхідність для портового міста. Планувалося налагодити радіозв’язок з іноземними суднами, а також із майбутніми махновськими кораблями, що вийдуть колись на бердянський рейд.

Примітки

76. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 581.

77. Беленко О. Махно и Полонский // Минувшее: Ист.альманах. – Париж.— № 4. – С. 278.

78. Семанов С.Н. Махновщина и ее крах // Вопросы истории. – 1968. – № 9. – С. 60.

79. Аршинов П. История махновского движения. – Запорожье, 1995. – С. 182.

80. Утім, можливо, що анархісти в Бердянську з’явилися ще раніше. У кінці 1906 р. в Одесі відбувся підпільний з’їзд матросів-анархістів, на якому були присутні й представники Азовських матросів. Проте прямих свідчень того, що серед них були представники Бердянська, поки не знайдено.

81. Набат – 1919. 1 травня. Конфедерація анархістів України (КАУ) «Набат» (1918 – 1923) – найбільш впливова анархістська організація України революційних часів. Являла собою союз незалежних анархістських угрупувань: анархо-комуністів, синдикалістів та анархо-індивідуалістів. Створена на конференції українських анархістів у Курську (листопад 1918 р.). Конфедерація ставила собі за мету скомплектувати в «Єдиний анархізм» усі різновиди анархістського вчення та руху. Керувалася виборним секретаріатом і видавала газету «Набат». У 1919 – 1920 рр. конфедерація кілька разів вступала в союзницькі відносини з РПАУ/м/ і займалася проведенням серед махновців культпросвітницької та пропагандистської роботи.

82. Ленин В.И. Полное собрание сочинений. – М. – Т. 3. – С. 185.

83. Ноздріна Л. История и трагедия Первого большевистского Бердянского совета // Бердянск деловой. – 2003. 24 квітня.

84. Харук А. Адаменко, Матиас и другие… Малоизвестные страницы истории отечественной авиапромышленности // Авиация и время. – 2006. – № 6. – С. 28 – 29; Історія міст і сіл Української РСР. Запорізька область. – К., 1970. – С. 119. У ДААРК зберіглась справа «По ходатайству Бердянской городской думы об отчуждении участка принадлежащей гор. Бердянску земли в количестве 75 десятин под постройку механического завода с отделениями авиационно-моторным, аэропланным и автомобильным» (ДААРК. – Ф. 42. – Оп. 1. – Спр. 1365).

85. БКМ – Арх: Романов-Лопатко. Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]. – С. 17.

86. РДВА. – Ф. 936. – Оп. 3. – Спр. 13. – Арк. 9. Вислів належить особисто Н.Махну, який погано розбирався в морській термінології.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2004 – 2019 І.Лиман

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2139

Модифіковано : 16.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.