Початкова сторінка

Ігор Лиман (Бердянськ)

Персональний сайт історика України

?

Маруся

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Марія Григорівна Никифорова (1885 – 1919) з групою наближених анархістів та повстанців приїхала в Бердянськ формувати полк у середині травня 1919 р. Це була, без перебільшення, унікальна особистість у міжнародному й українському анархістських рухах ХХ ст.

На теренах України та Росії її знали більше як «отаманшу Марусю», «бандитку Марусю», «Марусю-анархістку» або «Марусю-антихристку». «Бандитка Маруся» була благородного походження. Вона народилася в м. Олександрівську в збіднілій дворянській родині. Її батьком був офіцер. Незважаючи на жіноче ім’я, Маруся за статевими ознаками була самим що не є гермафродитом. Через цю анатомічну аномалію вона ще в юному віці покинула родину й працювала посудомийкою на горілчаному заводі, одночасно приєднавшись до анархістського підпілля. Маруся стала анархо-комуністкою за переконаннями, зі схильностями до «безмотивного» терору проти буржуазії й представників державного апарату. У 1907 р. вона була заарештована за участь у вбивстві пристава й засуджена до смертної кари, яку гуманний суд замінив на 20 років каторги. У 1909 р. разом із групою арештанток Марія Никифорова взяла участь у масовій втечі з Новинської жіночої каторжної тюрми й з великими пригодами опинилася в еміграції. Вітер пригод носив її по всьому білому світу. Вона проживала в Японії, США, Франції, Іспанії. Під час проведення терористичного акту в Барселоні Маруся отримала серйозне поранення. Потім представляла Паризьку федерацію анархо-комуністів на Першій Об’єднавчій конференції російських анархо-комуністів за кордоном (28 грудня 1913 – 1 січня 1914 р.) у Лондоні, де зустрічалася з П.Кропоткіним. Проживаючи в Парижі, М.Никифорова перенесла одну з перших вдалих операцій по корекції статі й вийшла заміж за польського анархіста Вітольда Бжостека. У роки першої світової війни М.Никифорова, переодягнена в чоловіче вбрання, закінчила в Парижі скорочені курси офіцерської школи. Скорочені курси навіть не вимагали належного медогляду, і Марія як офіцер брала участь у боях на Салонікському фронті в 1916 – 1917 роках, винищуючи болгарське військо. У 1917 році, після Лютневої революції, за сім років об’їхавши навколо земної кулі, вона повернулась додому.

На початку липня 1917 р. її помітили як активну учасницю антиурядового повстання в Петрограді. Уникаючи переслідування, М.Никифорова повернулася додому, в м. Олександрівськ, де відродила місцеву федерацію анархістів. Згодом Маруся стала відома як організатор і бойовий командир «Вільної бойової дружини» анархістів, одного з найбільш одіозних військових підрозділів у історії України 1917 – 1918 рр. Це був безжальний експропріатор багатіїв й убивця «білих» офіцерів, який чудово володів ораторським мистецтвом. За рік М.Никифорова взяла участь в організації анархістських осередків та загонів «чорної гвардії» в десяти містах України. Вона була учасником боїв із військами УНР та підрозділами німецьких армій. Після Брестського мирного договору Маруся переходить в антагоністичні стосунки з комуністичною владою й уславлюється розгромом Єлисаветграда в березні 1918 р. Згодом брала участь у антибільшовицькому повстанні в Саратові й авантюрі із захопленням золотого запасу Північно-Кавказького банку. В грудні 1918 р. Маруся разом із військами УНР брала участь у захопленні м. Одеси й зруйнуванні місцевої тюрми. У кінці грудня 1918 р. М.Никифорова взяла участь у Першому Всеросійському з’їзді анархістів-комуністів у Москві, де була обрана в його секретаріат. Згодом, у січні 1919 р., вона була заарештована й засуджена революційним трибуналом до заборони займати керівні посади на термін до шести місяців.

У лютому 1919 р. Маруся приєдналася до махновського руху, в якому виконувала керівництво культурно-просвітницькою роботою, що передбачало організацію шкіл та дитячих садків, госпіталів, культурного дозвілля повстанців. У травні 1919 р. вона була допущена, через клопотання Л.Камєнєва, до військово-організаційної роботи.

Своє недовге перебування в Бердянську Маруся постаралася використати найефективніше. Одночасно з формуванням полку М.Никифорова організувала з працівників махновської контррозвідки та анархістів-набатівців таємну терористичну організацію. Про неї не знав навіть Нестор Махно. Поява у Марусі особистого загону в 60 чоловік виявилася для нього повною несподіванкою. Терористи Марусі готувалися до знищення лідерів комуністичного й «білого» рухів.

Із слідчих показань анархіста М.Тяміна нам відомі персони трьох бердянських анархістів, ймовірно, махновських контррозвідників – Миколи Бєльцева, Григорія Кремера та Андрія «Португальця». Останньому, як бачимо, злодійське прізвисько повністю замінило прізвище. М.Тямін зустрів їх у Тулі в червні 1919 р. Тепер вони були членами «Марусиної» організації та їхали до Москви. Терористи сказали: «Всі хлопці з’їжджаються туди…; там міркується поставити організацію анархістів, і роботи буде багато» [250]. Зазначимо, що ніякої значної ролі в роботі «анархістів підпілля» ці люди не відіграли. Причетним до знаменитого вибуху в Леонтієвському провулку був лише Олександр Миколайович Попов (Барановський), який теж був пов’язаний із Бердянськом. До революції він працював у Бердянську на залізниці, а в 1918 р. служив у Бердянську ж червоноармійцем у загоні анархіста І.Мокроусова. У травні 1919 р., будучи проїздом у Москві, на Сухарівському базарі О.Попов зустрів свого знайомого по Бердянську весни 1918 р., якогось Віктора, що начебто займався формуванням червоноармійських частин. Цей таємничий Віктор загітував О.Попова кинути службу в Червоній армії та «їхати на батьківщину, в Бердянськ». Для того, аби «виправити» необхідні документи, він познайомив Попова з Петром Соболєвим, який і загітував останнього до групи анархістів-підпільників. Проте О.Попов захворів на тиф і в Бердянськ не поїхав. Згодом за дорученням групи він грабував каси заводів [251], був схоплений чекістами й розстріляний за вироком суду.

Але задумана Марусею велика справа не була доведена до кінця. У вересні 1919 р. відважна анархістка була затримана «білою» контррозвідкою в Севастополі й повішена в місцевій фортеці разом зі своїм чоловіком. Трупи анархістського подружжя були поховані на Гагарінському кладовищі м. Севастополя в братерській Могилі Комунарів, на якій згодом радянська влада встановила «Пам’ятник Жертвам революції».

Примітки

250. Красная книга ВЧК. Т. 2. – М., 1989. – С. 366.

251. Красная книга ВЧК. Т. 2. – М., 1989. – С. 381.