Початкова сторінка

Ігор Лиман (Бердянськ)

Персональний сайт історика України

?

Агітпотяг 2-ї Української армії в Бердянську

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Після очищення Катеринославу від військ отамана Н.Григор’єва, в другій половині травня 1919 р. у махновський район за маршрутом Чапліно – Гуляй-Поле – Бердянськ було вирішено направити агітпотяг 2-ї Української армії. Проводжати агітаторів вийшла мало не вся армійська реввійськрада. Командарм А.Скачко напучував керівництво експедиції в прощальній промові: «Обстановка вас чекає специфічна» [252]. Командарм наголошував, що агітаторам у стосунках із махновцями потрібно бути особливо гнучкими й настороженими. Професійні артисти їхати в махновський район злякалися. Натомість у складі делегації від 2-ї армії їхали досвідчені агітатори Данченко, Колосов [253], Кисельов та озброєний духовий оркестр матросів-музикантів.

На ст. Гуляй-Поле керівництво агітпотягу зустрілося з комуністом Григор’євим-Голубєм, агентом більшовиків у махновському районі, який займався збором різноманітного компромату і, між іншим, видавав кримінальні злочини, що траплялися на території району, за офіційну політику «махновщини». Григор’єв-Голуб узявся оповідати про махновські неподобства, зокрема, про те, як махновський комендант Бердянська М.Черняк надав анархістам Марусі для постою кращі приміщення міста з тим розрахунком, щоб «загоновики» могли забрати там собі «на пам’ять» речі, які їм сподобаються. Один із залізничників, який мешкав у пристанційному будиночку з садочком, побачивши, що в нього з двору тягнуть свиню, кинувся віднімати її, але його тут же вбили «лицарі анархії» [254].

Наглядав за формуванням махновських частин у Бердянську начальник штабу 1-ї Української повстанської дивізії Я.Озеров. За даними Голуба, серед них проводилась агітація під гаслом: «Геть комісародержавство!». Загалом навколо Бердянська було сконцентровано три махновських полки. За агентурними даними Григор’єва-Голуба, лише один з них – 1-й партизанський – був відносно лояльний до комуністів, інші ж – Марусі Никифорової та Батька Правди [255] – ненадійні. «У частинах росте рух проти «червоних комісарів,» – закінчив агент.

У Гуляй-Полі агітаторам довелося розказати Н.Махну про свої плани відвідин Бердянська. «Добре!» – лаконічно відповів Батько [256]. Він сказав, що відноситься із співчуттям до цієї поїздки й надасть агітпотягу всю необхідну допомогу. Йому не повірили. Комуністи, як їм здавалося, з позиції сили насідали на Н.Махна. Каверо-Чарий запитав у нього перед мітингом, чи правда, що в Бердянську в загонах батька Правди й Марусі ведеться «антикомісарська агітація». Н.Махно відповів ухильно: «Якщо це так, то ще до вашого приїзду в Бердянськ я дам прочухана кому слід. Напевно, там перегинають палицю…» [257]

Із Гуляй-Поля на Бердянськ треба було їхати через ст. Пологи. Махновський комендант Полог відмовився спочатку давати агітаторам потяг до Бердянська без мандату штабу махновської дивізії. Папери, підписані реввійськрадою 2-ї Української армії, не справили на нього ніякого враження. Пропагандистам довелося зв’язуватися з махновським штабом. Нарешті, паротяг дали.

Перед Бердянськом, побоюючись можливого нападу махновських бандитів, комуністи довго радилися. Оркестр вирішили розбити на дві частини: одна дме в труби, інша зі зброєю в руках сторожує в потязі. Нарешті, прибули до міста. Услід за «червоним» агітпотягом зі ст. Гуляй-Поле в Бердянськ приїхав і штабний потяг махновців. Його зовнішній вигляд разюче відрізнявся від потягу зразка березня 1919 р. Локомотив тягнув чотири класних вагони з причепленими ззаду трьома броньованими платформами, на яких виднілися гармати й кулемети. Махновці теж трималися насторожено.

«Відчувалося гаряче дихання півдня. Навіть вночі, з відкритими вікнами дихалося важко, спекотно, не вистачало повітря. Азовське море пашіло, як розплавлений метал з тліючою неясною далечінню. Здавалося, життя завмерло на вулицях містечка. Тільки подекуди з’явиться який-небудь перехожий – іде, змучений духотою, прикриваючись паперовим козирком від сонця. А воно палить безжалісно, обпалюючи всіх і вся, начебто зависнувши над знемагаючим містом» [258].

Першим заходом у програмі агітпотягу був мітинг зустрічі махновських полків із робітничим, який вирішено було провести в міському саду. Але «сад не рятував від спеки. Алеї, зазвичай заповнені шумом і гамом дітей, що гралися, були порожні» [259].

Із махновського боку до командира агітпотягу М.Кисельова прийшов Я.Озеров. Це була «людина середнього зросту з бугруватим обличчям, дещо неоковирними вусами. Одягнений у білу гімнастерку й сині галіфе. На правій руці не вистачало двох пальців». М.Кисельову сказали, що Я.Озеров був колишнім поручиком, бо саме так про нього відгукувалися самі махновці, хоча своєї фігурою і звичками Я.Озеров більше був схожий на фельдфебеля [260].

Крім проведення агітзаходів, «червоні» агітатори мусили збирати й розвідувальну інформацію, наприклад, про дислокацію махновських частин. У цей час «червоні» вже активно готували удар з тилу по махновським позиціям. Але багато взнати не вдалося. Виявилося, що загону батька Правди в місті немає, зате є Маруся і кілька дрібних формувань. Загалом у кінці травня 1919 р. у Бердянську скупчилося до 4 000 махновців, що чекали відправки на фронт, під Маріуполь. Їх треба було надихнути на бій.

«Озеров і оточуючі його махновці тримаються застережливо, але явно ухиляються від розмов на політичні теми. Бесідуємо про все і ні про що, головним чином про стан денікінського фронту» [261]. «Настав час мітингу. Повстанці зібралися в саду. Ми розташовуємося на великій літній сцені». Я.Озеров познайомив комуністів із махновськими командирами. У цей момент по сходинках на сцену піднялися дві жінки. Одна – «близько 30 років (насправді – 34 – Авт.). Худенька, з виснаженим, зпитим обличчям, справляла враження старої курсистки, що засиділася в дівках. На ній блузка й спідниця, на поясі висить невеличкий револьвер. Друга – повна «матрона», років під сорок. Лютий вираз обличчя, з цигаркою в роті». Комуністи, пригадавши усі почуті розповіді, спочатку подумали, що Маруся – це громобій у спідниці, але вони помилилися. «Марусею виявилася худенька, непоказна жінка».

Мітинг почали, подзвонивши махновцям в дзвіночок, наче скликаючи школярів до навчання. Комуністи гукали людей на фронт і разом із махновцями робили вигляд, що все гаразд. Марусі, яка очікувала своєї черги, набридла ця заспокійлива балаканина, й вона показала «клас». Як згадував М.Кисельов, під час мітингу, якраз на виступах комуністів, Маруся нюхала білий порошок. «Кокаїністка. Гострий ніс, впалі щоки» [262]. М.Кисельов так розпалився, що називає Марусю, крім кокаїністки, ще й морфіністкою, хоча факту споживання М.Никифоровою морфію ніколи не бачив. Анархістка попрохала слово.

«Вона вийшла вперед, бліда, з мутними, бігаючими очима.

– Товариші! Вас кличуть до боротьби за рівність. Комісари сидять у кабінетах – «Без доповіді не заходити!», – а говорять про рівність? Рівність тільки у Махна, тільки у нас. Нам не по дорозі з комісарами. Як блискавка блискає тільки в небі, так і рівність розквітає тільки при анархії! Я кличу всіх проти білих і проти комісарів! Повстанці, комісарів треба бити!..

Власне кажучи, це була не промова, а істеричне завивання божевільної кокаїністки» [263], яка говорила від щирого серця і багато в чому виявилась правою, додамо ми майже через 90 років після подій.

Повстанці зловісно мовчали. Комуністи забоялися не на жарт. «Люди, що стояли поряд із нами на сцені, трималися вкрай загадково, й хто знає, що вони зараз учинять». Тоді вперед вийшов М.Кисельов і виголосив, як він сам вважав, блискучу промову, якою налаштував мітинг за комуністів. Маруся з подругою, жваво розмовляючи, швидко спустилися з естради й направилися до виходу з саду. Полк виніс резолюцію про безсумнівну підтримку радянської влади. У ту ж ніч партизани виступили на позиції біля Маріуполя, де денікінці перейшли в наступ.

У Бердянську на залізничній станції був проведений ще один мітинг. Залізничники взялися виступати від імені усього пролетаріату Бердянська й винесли резолюцію: пролетаріат Бердянська зобов’язаний сформувати загін на допомогу Червоній армії [264]. У другій декаді травня 1919 р. Бердянський робітничий батальйон виступив на денікінський фронт і був кинутий махновським командуванням у наступ на ст. Іловайську в Донбасі [265].

Уночі агітпоїзд отримав термінову депешу з Олександрівська, що вимагала негайного повернення в штаб армії. На станції Великий Токмак пропагандисти знову зустріли штабний потяг Махна й перелякалися. Їм здалося, що озброєні махновці переслідують їх. Ф.Щусь, який гуляв на токмацькому пероні, розповів Данченку, що Маруся відразу сповістила Н.Махна про виступ комуністів на мітингу. Н.Махно страшно розлютився на агітаторів і жалкував, що пустив їх у Бердянськ [266].

Бердянська філіппіка Марусі проти комуністів справила враження і на них. Від’їхавши від Бердянська на безпечну відстань (до ст. Токмак), агітпоїзд 2-ї Української армії зупинився й видав листівку «Проти Марусі» тиражем у кілька тисяч примірників. На малюнку були зображені червоноармійці, що стріляють у ворога, й банда з Марусею на чолі, що втікає з фронту. Малюнок супроводжувався агітаційним віршиком.

Примітки

252. Киселев М.В. Годы огневые. – М., 1958. – С. 75.

253. Колос (Колосов) Григорій Авксентійович (1892 – ?) – із селян, до революції 1917 р. – залізничний службовець.

Із січня 1917 р. – член РКП/б/. Із травня 1918 р., під час німецької окупації України, в підпіллі. З листопаду 1918 р. – командувач загону «червоних» повстанців у околицях Катеринослава. З квітня 1919 р. – працівник політвідділу 2-ї Української радянської армії, згодом 14-ї армії. З липня 1919 р. – член РВР і член штабу, командувач повстанськими військами Лівобережної України. З лютого 1920 р. – нарком внутрішніх справ УСРР. Із травня 1920 р. – особливоуповноважений Особливого відділу й штабу тилу Південно-Західного фронту по боротьбі з бандами Махна. У 1921 р. – начальник відділу по боротьбі з бандитизмом у Запоріжжі. За «розгром махновських банд» у 1922 р. нагороджений орденом Червоного прапора. З 1922 р. – на господарчій роботі. Автор книги «Замiтки про пiдпiлля i озброєну боротьбу 1918 – 1919 рр.» (Днiпропетровськ, 1927).

254. Киселев М.В. Годы огневые. – М., 1958. – С. 81.

255. Правда (Кубирь) Семен (? – 1921) – селянин із с. Любимівки, анархіст із 1904 р. У 1905 р., працюючи зчіпником на залізниці, втратив ноги по коліна в результаті нещасного випадку. До революції 1917 р. працював гармоністом по найму, чим здобув собі величезну популярність. Із 1918 р. – командир повстанського загону. Згодом на різних відповідальних постах у РПАУ/м/: начальник формування, начальник лазаретів РПАУ тощо. Виглядав старше своїх років. О.Бинецький згадував про сорокарічного Правду як про «благообразного діда з сивою бородою». Один із рішучих противників махновсько-комуністичного союзу весни 1919 р. Загинув у листопаді 1921 р.

256. Киселев М.В. Годы огневые. – М., 1958. – С. 82.

257. Там само. – С. 82.

258. Там само. – С. 85.

259. Там само. – С. 85.

260. Там само. – С. 80.

261. Там само. – С. 86.

262. Там само. – С. 87.

263. Там само. – С. 88.

264. Там само. – С. 88.

265. ЦДАВОВУ. – Ф. 1. – Оп. 1. – Спр. 17. – Арк. 3.

266. Киселев М.В. Годы огневые. – М., 1958. – С. 89.