Логотип персонального сайта І.Лимана
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)

«Вольный Бердянск»

«Вина, музики та жінок!»

«Проклятий матрос»

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Про обставини візиту в Бердянськ Павла Дибенка нам відомо з двох джерел. Слідчих показань О.Чубенка, датованих серединою 1920 р., та мемуарів Віктора Білаша, написаних у кінці 1920-х років. Причому В.Білаш під час підготовки свого рукопису знайомився і використовував писання О.Чубенка, які на той час уже були передані до відкритих фондів істпарту.

В.Білаш на березень 1919 р. був одним із дрібних махновських командирів. Згодом він зробить у РПАУ/м/ вражаючу кар’єру, стане комбригом, а потім і начальником її штабу. З його слів, у другій половині березня 1919 р. розвідка доповіла Н.Махну [147], що за діями повстанців прискіпливо спостерігають верховні комуністи, які страшенно незадоволені діями Батька й тим авторитетом, яким він користується. А тому з ним збираються «серйозно поговорити, а можливо й ліквідувати». З повідомленнями В.Білаша повністю солідарний і П.Аршинов, який пише таке:

«Неодноразово від товаришів, які працювали в більшовицьких установах (тобто від махновських агентів – Авт.), Махно отримував попередження – ні в якому разі не їхати по виклику ні в Катеринослав, ні в Харків, бо кожен офіційний виклик буде означати пастку, що готує йому смерть» [148].

І ось у кінці березня 1919 р. богатир і простак у спілкуванні, начдив 1-ї Задніпровської П.Дибенко, безпосередній начальник Н.Махна, викликав його до себе в штаб дивізії, в Катеринослав, начебто для звіту [149]. Звісно, Н.Махно нікуди не поїхав, відпершись тим, що зайнятий підготовкою наступу на Маріуполь, і домовився з П.Дибенком, що той приїде в Бердянськ сам, де й зустрінеться з Н.Махном.

Передаємо слово О.Чубенку. Останній на момент подій мав статус довіреної людини Н.Махна. Напередодні, в березні 1919 р., Олексія Чубенка звільнили з посади начальника махновського штабу, яку зайняв привезений П.Дибенком «військовий спеціаліст» Я.Озеров. Пізніше О.Чубенко буде переведений на «позаштатну», але дуже відповідальну посаду скарбника махновського руху, на якій і перебуватиме до першої декади червня 1919 р.

Так-от, Н.Махно 28 березня 1919 р. сказав О.Чубенку, що П.Дибенко їде в Бердянськ, аби вбити його, Махна. Напередодні Батька викликали в штаб дивізії, але він не погодився [150]. Н.Махно вважав, що тепер його хочуть «убити з-за рогу», й це повинні зробити охоронці начдива. Джерелом новин знову виступала махновська контррозвідка. До прибуття П.Дибенка всі війська, що стояли в Бердянську, були приведені в бойову готовність. В.Білаш уточнює, що перед містом були виставлені секрети, безпосередньо в місті вартові та посилена охорона [151].

Начдив приїхав пізно ввечері. Незважаючи на це, було влаштовано мітинг. Вислухавши рапорти повстанців, П.Дибенко виступив із промовою, в якій вихваляв «героїв-махновців», а особливо Н.Махна й О.Калашникова як безпосереднього виконавця прориву до моря. Тут же було сповіщено про передачу 3-й Задніпровській бригаді літака в особисте користування. Після мітингу під духовий оркестр провели парад повстанських частин, після чого Н.Махно запросив П.Дибенка до штабу, в готель «Метрополь».

Зайшовши в номери, Н.Махно в присутності кількох найбільш довірених командирів заявив про те, що комуністи хотіли вбити його і хочуть убити зараз за участі П.Дибенка. Ситуація складалася, наче в голлівудському фільмі. У таких умовах швидкий на розправу Н.Махно міг запросто застрелити свого начальника, який тільки-но перед людьми розхвалював подвиги свого підлеглого. Однак П.Дибенко не розгубився. Він або вже заздалегідь був готовий до подібного варіанту розвитку подій, або, рятуючи свою шкіру, видав прямо-таки чудовий експромт.

Начдив став заперечувати махновські підозри й заявив, що якщо він, П.Дибенко, коли-небудь дізнається про намір таємно ліквідувати Н.Махна, то зобов’язується першим сповістити Батька про це, бо вважає таку постановку питання неправильною. Адже він, П.Дибенко, вважає Н.Махна соціалістом і революціонером. Просто в радянській системі є багато охочих скомпрометувати «чесних синів революції», наприклад, і самого П.Дибенка [152].

Після цього спічу П.Дибенко попрохав, аби Н.Махно вийшов із ним в окрему кімнату, через те, що він хоче повідомити дещо важливе, бо «такі справи» не обговорюються публічно. Н.Махно з П.Дибенком справді пішли в сусідню кімнату й мали довгу розмову. Знаючи, що сталося наступного дня, висловимо припущення. П.Дибенко в ході цієї розмови видав Н.Махну таємний план ліквідації повстанської еліти за допомогою заколоту командира Покровського полку 3-ї Задніпровської бригади Андрія Падалки. Схоже на те, що цей план розглядався комуністичним керівництвом як запасний, на той випадок, якщо П.Дибенко не зможе, з якихось причин, укоськати Н.Махна в Бердянську. Тоді, коли махновська делегація поверталася б із Приазов’я додому, полк А.Падалки мав із півночі напасти на Гуляй-Поле, арештувати там махновський штаб і захопити на залізничній ст. Гуляй-Поле всю бердянську делегацію з Н.Махном включно. П.Дибенко видав цю інформацію Н.Махну «під соусом», що він, як бачиш, перший махновський друг і тому чіпати його, а тим більше убивати прямо в готелі, не слід. Після почутого Н.Махно справді нічого поганого своєму начальнику робити не став.

По закінченні розмови П.Дибенко знову вийшов до махновського активу й мав ще одну промову. Він накинувся на повстанців із нищівною критикою, що різко контрастувала з мітинговими промовами про героїв. П.Дибенко звинувачував махновців у підтримці провокаторів, які намагаються скомпрометувати як більшовиків, так і повстанців. Це був явний «наїзд» на махновську контррозвідку. Після цього він наказав, аби весь командний склад зібрався на завтра, бо П.Дибенко має намір зробити перед ними доповідь, пояснивши деякі питання політики радянської влади. Мовляв, махновці далекі від Центру й мало ознайомлені з його завданнями.

Наступного дня, о 10 годині ранку, в Бердянську справді зібрався мало не весь командний склад махновської бригади. П.Дибенко говорив про стан фронту, вказуючи на те, що у махновців «відсутні політичні сили», через що виникає маса різноманітних неприємностей, і тут таки став указувати на ту обставину, що один із махновських командирів – П.Дерменжі – повністю вирізав колонію Трудолюбівку, де жило близько 30 євреїв. Тут же, в залі, сидів і звинувачений, який вислухав П.Дибенка, не проронивши й слова. Неподалік нього сидів і Н.Махно, який теж мовчав, роблячи вигляд, начебто він нічого не знає й немов би П.Дерменжі тут не присутній [153].

«Закінчивши доповідь, П.Дибенко став прощатися з усіма й сказав [ще] раз Махну про те, що якщо тільки Радянська влада захоче піти проти Махна, то він вважає своїм обов’язком про це сповістити…, вказуючи масу прикладів «як помиляється Радянська влада» – як, наприклад, т. Троцький оголосив П’ятакова [154] поза законом, а потім арешт [його], а тоді виявилося, що П’ятаков абсолютно невинен» [155].

О.Чубенко вважав, що П.Дибенко дотримав слова. Коли на початку червня 1919 р. Н.Махна таки оголосили поза законом, П.Дибенко повідомив його про це. Але позиція О.Чубенка дивна. Що тут такого? Продублювати на весь світ виголошений начальством наказ подвигом назвати ніяк не можна. Н.Махно теж так не вважав і по-справжньому хотів убити П.Дибенка під час особистої зустрічі в Кічкасі [156] в кінці червня 1919 р.

Після прощальної розмови з П.Дибенком Н.Махно був у дуже доброму настрої й казав: «Чи думав я, що я буду командиром бригади, якщо я не був жодного дня на військовій службі, а тепер – командир бригади! Та ще й така повага до мене!» Н.Махно переказав наближеним частину своєї таємної бесіди з П.Дибенком. П.Дибенко вдаряв на себелюбство Батька, казав, що останній «на найкращому рахунку в більшовиків-комуністів, і якщо й бувають якісь неприємності, то тільки через те, що [комуністи] просто хочуть підтягнути, щоб особливо не розпускався, й ще – ось ці політичні шарлатани часто підводять його під неприємності». На увазі малися прибулі до Н.Махна анархісти, особливо Венгеров, М.Черняк й Карпенко, що понабирали грошових авансів у «Набата» й радянських установ і не спроможні тепер відзвітуватися. «Та й крім цього: вони лише заважають у штабі. Так. І тільки. І їх треба викинути з штабу. Я ось приїду, я їх всіх викину й організую реввійськраду» [157].

Сучасний український історик В.Савченко, посилаючись на неопубліковані спогади П.Дибенка, що зберігаються в Російському державному військовому архіві (Ф. 199. – Оп. 2. –Спр. 156) пише, що П.Дибенко ще з лютого 1919 р. почав писати доноси на Н.Махна й усілякими засобами дискредитувати його. Він справді хотів заманити Н.Махна до себе в штаб і негайно розстріляти потому. Невдача з замахом підштовхнула П.Дибенка на початку квітня 1919 р. до підготовки нападу на с. Гуляй-Поле з метою знищення Батька, усіх його командирів і роззброєння махновської бригади. Ще б пак, після здачі Н.Махну А.Падалки П.Дибенко серйозно побоювався за свою долю, бо фактично був зрадником. Але на таку масштабну операцію П.Дибенко не отримав дозволу командувача фронтом В.Антонова-Овсієнка [158]. За повідомленнями В.Савченка, П.Дибенко 24 квітня 1919 р. спланував ще один замах на життя Н.Махна. Батька разом з отаманом херсонських партизан Н.Григор’євим планувалося заманити на нараду в штаб П.Дибенка, заарештувати й розстріляти. Замість Н.Махна на посаду комбрига 3 планувалося поставити В.Куриленка. Проте Батько знову не з’явився. Здогадуючись про наміри свого начальника, Н.Махно став називати його не інакше, як «проклятий матрос» [159].

Тільки-но потяг П.Дибенка покинув Бердянськ, Н.Махно, не гаючись, кинувся на пустир, де на нього вже чекав літак із заведеним двигуном. Аероплан узяв курс на Гуляй-Поле.

Примітки

147. Там само. – С. 107.

148. Аршинов П. История махновского движения. – Запорожье, 1995. – С. 103.

149. І в подальшому П.Дибенко залюбки використовував цей нехитрий прийом, заманюючи своїх ворогів у своє розташування, де їх потім зненацька заарештовували. Так, у 1936 р. він, перебуваючи на посаді начальника військового округу, запросив до себе в кабінет свого першого заступника Кутякова; заховавшись за порт’єрами, там його вже чекали працівники НКВС (Дубинский И.В. Особый счет. – М., 1989. – С.201).

150. Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине. 1918 – 1921: Док. и мат. – М., 2006. – С. 747.

151. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 107.

152. Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине. 1918 – 1921: Док. и мат. – М., 2006. – С. 748. П.Дибенко натякав Н.Махну на свої проблеми зразка 1918 р. У березні 1918 р. за втечу з бойових позицій, відмову підкорятися командуванню бойової дільниці, розвал дисципліни, заохочення пияцтва в бойовій обстановці та посадові зловживання П.Дибенко був виключений із партії та відсторонений від командування флотом Республіки. 16 березня 1918 р. на ІV з’їзді Рад він утратив посаду народного комісара з морських справ. Лев Троцький вимагав від з’їзду проведення показового процесу над П.Дибенком, страти його за дезертирство й за злочинну легковажність, що межувала зі зрадою. Справа П.Дибенка в 1918 р. п’ять разів розглядалася на засіданнях Ради Народних комісарів. П.Дибенко був звільнений з-під арешту лише після ультиматуму матросів, що погрожували відкрити гарматний вогонь по Кремлю. Поетеса З.Гіппіус описувала П.Дибенка в таких фразах: «Здоровий, із ланцюгом на грудях, схожий на утримувача бань, жагучий брюнет».

153. Обґрунтованість звинувачення П.Дибенком П.Дерменжі в організації погрому Трудолюбівки надзвичайно сумнівна. Нестор Махно навіть в еміграції вказував на дутий характер подібних звинувачень і вважав П.Дерменжі абсолютно непричетним.

154. П’ятаков Георгій Леонідович (1890 – 1937) – походив із родини інженера. Один із засновників КП/б/У, голова робітничо-селянського уряду України. У червні-листопаді 1919 р. – член РВР 13-ї армії Південного фронту. З кінця 1920 р. – голова Центрального уряду кам’яновугільної промисловості Донбасу. У подальшому – на господарчій роботі. Засуджений до страти як «ворог народу». Реабілітований посмертно в 1988 р.

155. Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине. 1918 – 1921: Док. и мат. – М., 2006. – С. 748.

156. Там само. – С. 756.

157. Там само. – С. 748.

158. Савченко В.А. Авантюристы гражданской войны. – Харьков – Москва, 2000. – С. 30.

159. Там само. – С. 29.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2004 – 2019 І.Лиман

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1817

Модифіковано : 16.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.