Початкова сторінка

Ігор Лиман (Бердянськ)

Персональний сайт історика України

?

Міф про комуністичне повстання в Бердянську

Володимир Чоп, Ігор Лиман

За роки радянської влади офіційна ідеологія витворила принаймні три міфи з історії революційного Бердянська. Перший – про членів Першої Бердянської Ради та їх героїчну загибель. Хронологічні рамки нашого дослідження не дозволяють зупинятися на цій події, але робота по з’ясуванню її справжніх обставин успішно проводиться бердянськими краєзнавцями й без нашої участі [43]. Другий – міф про комуністичне повстання в Бердянську 11 – 12 березня 1919 р. і визволення міста від денікінців комуністичними робітничими дружинами. Нарешті, третій міф – про героїчну оборону Бердянська в грудні 1920 р. від махновських банд. Останні два витвори агітпропу цілком у нашій компетенції. Тож почнемо в хронологічному порядку.

Історію про комуністичне повстання в березні 1919 р. вперше в своїх мемуарах розповів Л.Романов. [44] Він, зокрема, стверджує, що «місто Бердянськ було наповнене махновськими військами після того, як місто було двічі захоплено без допомоги й участі махновців» [45]. Важко зрозуміти, що автор має на увазі, коли пише про «двічі захоплене» місто. Як одне місто можна двічі захопити за один раз? Л.Романов детально розповідає про організацію в місті підпільних бойових робітничих дружин: власне кажучи, для їх організації він і був нелегально відкомандирований до міста. Крім того, Романов повідомляє про переможний нічний бій комуністів із денікінцями й те, як «позаду себе не залишали нічого живого, місто очищувалося від білогвардійців» [46].

Розповідь Л.Романова настільки докладна й ідеологічно витримана, що впевнила у своїй правдивості авторів «Історії міст та сіл Української РСР» [47]. Але є ще одне джерело про ці події, спогади Степана Дибеця, [48] анархіста-ренегата і головного конкурента Л.Романова за владу і вплив у Бердянському ревкомі.

С.Дибець ні про яке повстання навіть не згадує. Він також ніяк не пов’язує спалах паніки серед білогвардійців уночі з 15 на 16 березня з якоюсь діяльністю комуністів-підпільників. Останні, за версією С.Дибеця, в перші місяці 1919 р. організаційною роботою практично не займалися, перечікуючи денікінські репресії. Лише іноді вони збиралися групою в 5 – 6 чоловік, що обговорювала новини. Коли місто 18 березня 1919 р. після евакуації частин КАДА залишилося без влади, претензії на неї висунула міська дума зразка 1917 р. Лише тоді комуністи і вийшли з підпілля на місцеву політичну арену. С.Дибець згадує [49], що під час посадки білогвардійців на кораблі комуністи зібралися за околицею Бердянська й вирішили, «як тільки-но відчалить останній пароплав, брати, хапати владу й створити ревком…». Махновські джерела теж про будь-яке повстання в місті не згадують і словом. Радянська довоєнна література, у свою чергу, лаконічно вказує, що 16 березня 1919 р. Бердянськ був «зайнятий загоном Махно» [50].

Цікаво, що про махновців у місті ні Л.Романов, ні С.Дибець у цей час не згадують, [51] але це ще не значить, що останніх 16 – 17 березня в Бердянську не було. С.Дибець, правда, згадує кулеметну стрілянину на вулицях міста, але хто її зчинив, не знає. Л.Романов, не розгубившись, пише, що стріляли комуністи. Але зараз у розпорядженні істориків є документи, що повністю підтверджують перебування в Бердянську 17 березня 1919 р. не те що якихось махновців, а самого Нестора Махна. Він з щойно захопленого міста надсилав у вищестоящі інстанції переможні реляції. Натомість, і Л.Романов, і С.Дибець датують першу появу Н.Махна в Бердянську лише 28 березня 1919 р. Комуністи «не помітили» в місті 7-го Задніпровського полку повстанців і самого Батька лише тому, що сиділи в підпіллі «нижче трави, тихіше води», а розповідь Л.Романова про переможне повстання – це лише вдала спроба приховати невиконання поставленого завдання. Не будемо забувати, що його прислали в Бердянськ саме для організації повстання, яке він організувати так і не зміг. Тому й геройствував на папері…

Примітки

43. Сенченко И. Не так это было… // Деловой Бердянск. – 1999. 23 квітня.

44. Мемуари Л.Романова подарувала нам масова кампанія зі збору спогадів та мемуарів старих більшовиків, присвячена 40-й річниці Жовтневої революції.

Лук’ян Романович Романов-Лопатко (? – 1960) до революції працював за фахом робітника-інструментальника. На початку ХХ ст. він емігрував із Російської імперії до США, а в 1917 р., після Лютневої революції, повернувся назад. Разом із ним додому поверталася ціла група робітників, що заснувала в Бердянську на артільних засадах Російсько-Американський механічний завод. Сам Л.Романов, однак, вступивши до лав РКП/б/, у Бердянськ не поїхав. У першій половині 1918 р. він працював службовцем на Білорусько-Балтійській залізниці й лише з травня 1918 був переведений на підпільну роботу в Україну. Л.Романов прийняв пропозицію Катеринославського губернського підпільного комітету КП/б/У про направлення в повітовий центр – м. Бердянськ для організації там підпільного комуністичного осередку. З літа 1918 р. він вважався секретарем Бердянського повітового підпільного комітету КП/б/У.

Навесні 1919 р. Л.Романов тимчасово обіймав посаду голови Бердянського військово-революційного комітету, згодом – повітового «комісара праці». У цей час йому довелося багато контактувати й співпрацювати з махновцями, що якраз тоді вступили в союзницькі відносини з комуністами. Пізніше, з другої половини 1919 р., Л.Романов працював службовцем у народному комісаріаті праці УСРР, політінструктором у складі 14-ї армії РСЧА. Подальші десятиліття він провів на різних посадах у карних органах СРСР, ставши «чекістом». Останні роки старий чекіст проживав у Москві, де й помер у травні 1960 р. Рукопис «Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]» був ним закінчений у Москві в жовтні 1957 р., за три роки до смерті.

45. БКМ – Арх: Романов-Лопатко. Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]. – С. 33.

46. Там само. – С. 15.

47. Історія міст і сіл Української РСР. Запорізька область. – К., 1971. – С. 124.

48. Степан Семенович Дибець (1887 – 1937) народився в селищі Новий Буг Одеського повіту Херсонської губернії.

Українець за походженням, він став першим директором Нижньоновгородського автомобільного заводу (1929 – 1932), пізніше – ГАЗу. Його усні спогади про події в Бердянську першої половини 1919 р. стали нам відомі через їх оприлюднення відомим радянським письменником Олександром Беком. Останній на початку 30-х років працював у заснованому М.Горьким «Кабінеті мемуарів» і мав кілька бесід із С.Дибецем, що були застенографовані для книги спогадів «Люди двох п’ятирічок». Між іншим, сам Олександр Бек також відвідав Бердянськ, але вже в травні 1951 р. Результатом тієї поїздки стала опублікована в Москві книга «Новий профіль» (Михайличенко В., Денисов Є., Тишаков М. Бердянськ. Погляд через століття. Історичний довідник. – Запоріжжя: ТОВ «ВПО «Запоріжжя», «Південна зоря», 2007. – С. 79).

Одружившись з єврейкою-анархісткою, С.Дибець у молодості емігрував до Америки, де прожив більше десяти років. За океаном він працював слюсарем-складальником на фабриці кіноапаратів. У 1911 році С.Дибець стає анаріхстом-синдикалістом і приєднується до групи «Індустріальних Робітників Світу» (AWW). Згодом стає одним з організаторів газети «Голос труда», органу російськомовних анархо-синдикалістів США. У 1917 р. С.Дибець теж повертається «в Росію». Спочатку працює в анархістських організаціях Кронштадта й Колпіно. Після їх занепаду переїздить до Бердянська, де працює бухгалтером на Російсько-американському інструментальному заводі. У 1919 р. С.Дибець змінив політичну орієнтацію, перейшовши від анархістів до більшовиків. Ренегатство тяжко давалося С.Дибецю, він страшенно мучився. Доходило до того, що стали проявлятися симптоми психічного захворювання. Заводський бухгалтер ходив застібнутим на всі ґудзики й мовчав майже місяць. Сам він розповідав, що цей процес мав місце восени 1918 р. , але Л.Романов безжально пише, що в березні 1919 р. С.Дибець ще був анархістом. Те, що С.Дибець став комуністом уже в березні 1919 р., після того, як місто перейшло під контроль комуністів із махновцями, більш правдоподібно. Праця заради хліба насущного, коли доводилося навіть виконувати роботу слюсаря-кустаря, явно стала С.Дибецю не до вподоби. У подальшому він справді зробив вражаючу кар’єру в комуністів і був безжально ними знищений, коли вичерпав свій потенціал.

С.Дибець згадував, що з кінця березня 1919 р. головою бердянського ревкому був саме він. Він ще з США був знайомий із В.Воліним , лідером харківської КАУ «Набат», що збирався переїхати на постійну роботу в Гуляй-Поле. Це підняло персону С.Дибеця на належну висоту в очах махновців. С.Дибець мав чисельні розмови з Нестором Махном під час відвідин ним Бердянська, які він потім докладно переказав О.Бекові.

Коли у двадцяті роки ХХ ст. до СРСР з Америки переїхала група робітників на чолі з Хейвудом та Рутгерсом, вона заснувала «Американську індустріальну колонію» в Кузбасі. Тоді С.Дибець по завданню В.Леніна поїхав до них в якості гіда. У 1932 – 1934 рр. він уже був заступником начальника, а з 1935 р. і начальником Головного управління радянської автомобільної та тракторної промисловості, «радянським Фордом». Згодом він був репресований як шкідник й американський шпигун. Розстріляний 26 листопада 1937 р. Вдова – Роза Адамівна – надовго пережила чоловіка, й у хрущьовські часи мала кілька зустрічей з О.Беком.

Згодом, в 50-і роки ХХ ст., О.Бек хотів написати цілий роман – «Дибець», зібравши значну кількість матеріалів, але через смерть так і не встиг здійснити свою мрію. Оповідання «Така посада…» побачило світ у часописі «Новий світ» (1967, № 7). У повному обсязі твір вийшов уже посмертно у видавництві «Совєтский писатель» у 1973 р.

49. Бек А. Такова должность… (Рассказывает Дыбец) // Избранные произведения. – М., 1989. – С. 194.

50. Полянский А., Матвеєв Д. 15 лет борьбы. Хроника важнейших событий. – М. – Л., 1932. – С. 20.

51. Спогади С.Дибеця і Л.Романова про події весни 1919 р. слід розглядати в комплексі. Обидва автори наввипередки компроментують один одного. Л.Романов пише, як разом з місцевими комуністами організував у Бердянську успішне антиденікінське повстання, а С.Дибець пише, що ніякого повстання не було. Натомість С.Дибець згадує, що в березні 1919 р. він уже відрікся від анархізму й став більшовиком, а Л.Романов пише, що С.Дибець на час вступу до ревкому ще був анархістом. С.Дибець пише, що, втихомирюючи махновців, комуністи всі запаси бердянського вина вилили в море, а Л.Романов зауважує, що куди там все, багато бочок було залишено в місті з метою відправки на північ. Так вже вийшло, що обидва автори серйозно конкурували між собою за вплив і владу в Бердянському ревкомі та повіткомі, й відлуння цієї підкилимної війни долинають до нас зі сторінок їх спогадів через багато десятиліть.