Початкова сторінка

Ігор Лиман (Бердянськ)

Персональний сайт історика України

?

Переговори з комуністами

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Комсомолець Іван Скориков на початку грудня 1920 р. працював політичним контролером пошти м. Бердянськ. [518] Дивна професія. Перше, що спадає на думку, – це обов’язки цензора, що люструє кореспонденцію. Але все було не так. В обов’язки парубка входило невідлучно знаходитися біля телефонного комутатора й особисто, власноруч, з’єднувати телефонуючих із керівництвом міста. Як правило, коли дзвонило начальство. Але вночі з суботи на неділю 11 грудня 1920 р. у Бердянськ із Новоспасівки зателефонував Батько Махно і зажадав з’єднати його з головою Бердянського ревкому Тевієм Міхеловичем. Відмовити «бандиту», армія якого стояла «під стінами» міста, комсомолець не зміг. Два «старих революціонери» стали розмовляти про справи.

Керівник бердянських комуністів Тевій (Тев’є) Мойсейович Міхелович (1896 – 1920) народився в м. Олександрівську, в єврейській родині торговця бакалійними товарами. Здібному хлопчику вдалося закінчити місцеве комерційне училище із золотою медаллю, але в медичний інститут, як на його думку, Т.Міхеловича не взяли через належність до кагалу. Довелося їхати вчитися до Харкова на ветеринара. У 1917 р. Т.Міхелович кидає остогидле навчання й вступає в РКП/б/. У січні 1918 р. він вже висувається на керівні посади, стає головою Олександрівського повітового ревкому. У 1920 р. служить комісаром 46-ї стрілецької дивізії РСЧА. З жовтня 1920 р. Т. Міхелович обіймає посади голови Ради робітничих і селянських депутатів м. Бердянська та голови Бердянського ревкому.

Тут треба не забути: коли на початку 1918 р. Т.Міхелович був головою Олександрівського ревкому, то анархо-комуніст Н.Махно був його підлеглим, членом ревкому й головою слідчої комісії, яка проводила «червоний терор» у повітовому місті. Правда, на цій посаді Н.Махно довго не затримався. У нього був інший підхід до революційного терору, ніж у більшовиків. Нині ж Н.Махно і Т.Міхелович знаходилися по різні боки барикади. Коли Т.Міхелович брав телефонну трубку, він не міг не розуміти, що ця розмова вирішує справу його життя і смерті.

Н.Махно довів до Т.Міхеловича свої умови, виконавши які останній міг уберегти місто від нападу. Як і Т.Удовиченко, Н.Махно жадав відпустити бранців з тюрми, в противному разі погрожуючи розгромом. Стару бердянську в’язницю, як ми знаємо, махновці наївно висадили в повітря восени 1919 р., але ця установа з усіма своїми функціями перекочувала в інше приміщення. Нововиготовлені ґрати й достатня кількість охоронців допомагали комуністам створювати в’язниці там, де заманеться. Т.Міхелович відмовив Н.Махну. Піти на пропозицію Батька значило для нього піти під трибунал [519]. Н.Махно розумів це і дав старому товаришу час подумати до першої хвилини 12 грудня 1920 р.

Бердянці розмірковували про ступінь розумової розважливості Н.Махна. Безумовно, Н.Махно не дурень. Хто завгодно, але не дурень. А раз він не дурень, значить, він має зрозуміти, що Бердянськ для його війська – це тупик. Тут упираються в море залізнична гілка з Поліг і три ґрунтових шляхи, «прохідні тільки для махновців» [520]. А раз Н.Махно розуміє це, то він не стане нападати на місто. Але гарантій махновської розважливості ніхто дати не міг. Це прокляте питання мусив вирішити для себе кожен бердянець особисто. І не лише бердянець.

11 грудня 1920 р., після довгих роздумів, командарм В.Лазаревич зненацька змінив своє ставлення до намірів Н.Махна в Азовській операції. Поїздка тачанок РПАУ/м/ на південь, здійснена в останні два дні, яка ще вчора так підняла настрій «червоним стратегам», почала видаватися все більше й більше підозрілою. А чи не морочить нам Н.Махно голову з цим своїм рухом на Бердянськ? І чи справді він не розуміє, що це – пастка? Можливо, він і не такий дурний, як вважає М.Фрунзе? Адже є і протилежні оцінки його полководницьких талантів. В.Лазаревич терміново сів перевіряти диспозицію частин своєї армії і залишився незадоволений їх розташуванням у районі Ногайська та болгарських колоній. Заслон на захід від Бердянська, біля берегів Азовського моря, був, на його думку, дуже слабеньким. Підозри В.Лазаревича підкріпила інформація, наведена членом РВР Південного фронту Вагером, який разом із Белою Куном приїхав у розташування 4-ї армії.

Вагер інформував командування про те, що в планах Н.Махна є спроба захоплення й пограбування великих міст з метою підняття свого престижу. «Наша розвідка виявила підготовку махновців до походу на Мелітополь, Бердянськ», – запевняв член РВР [521]. Тут було над чим задуматися. Ну, добре, Бердянськ. Це було заплановано заздалегідь. Але як Н.Махно може планувати захопити Мелітополь, місце розташування штабу 4-ї армії В.Лазаревича, мозок Азовської операції? Адже Мелітополь знаходиться в глибокому тилу наступаючого фронту. Йти напролом не в махновських звичаях. В.Лазаревич схилився до думки, що реально це можна було зробити тільки в разі прориву махновців на захід з-під Бердянська понад берегом Азовського моря. Тоді махновці справді могли на швидкості об’їхати правий фланг 4-ї армії, щоб потім, залишивши «червоні» війська позаду, вдарити прямо по ставці В.Лазаревича. На думку командарма, Н.Махно запросто міг зважитися випробувати удачу в подібній авантюрі. Тоді його рух на Бердянськ був просто демонстративним маневром. Ну, можливо, він і спробує напасти на Бердянськ, зайняти місто, якщо не зустріне в ньому належного опору, але все одно потім чимдуж попре на захід. І В.Лазаревич вирішив підстрахуватися.

Треба було максимально ущільнити оборону 4-ї армії на південно-західному фланзі. Для цього В.Лазаревич терміново на 12 грудня сформував окрему групу начдива 2, до якої увійшли кращі сили угрупування. Крім 2-ї Донської дивізії, її начдив отримав у підпорядкування окрему Інтеркавбригаду та 3-ю бригаду Зведеної дивізії курсантів, а також, за рахунок Бердянська, 2-у спішену бригаду. За спинами цієї групи розташувався, зсунувшись на південь, 3-й кінний корпус у повному складі. Коли до Мелітополя дійшла інформація про те, що махновці зайняли Новоспасівку і погрожують бердянським комуністам нападом на місто, це було сприйнято лише як запущена ворогом дезінформація. В.Лазаревич вже нікому не вірив. Бердянськ приносився в жертву. Крайній випадок, на думку командарма, настав.

Доля бердянських комуністів не цікавила вищих діячів аж ніяк. Ніхто нікуди їх евакуювати не збирався, хоча це можна було організувати за допомогою суден Азовської військової флотилії, зокрема, наявних у ній двох криголамів. До речі, гармати та кулемети цих суден, підведених до Бердянського порту, взагалі могли зробити Бердянськ недоступним для махновців, принаймні сильно допомогли б у його обороні, але цього також ніхто не зробив. Навіть якщо припустити, що штормова погода завадить суднам флотилії виконати подібне завдання, був ще один варіант порятунку. Можна було залишити місто, відступити на косу, перекопати її в найвужчому місці в кілька рядів і на цьому вузенькому фронті відбиватися від махновців хоч до потопу. Проте і цього зроблено не було. Найгіршим у ситуації, що склалася, було те, що бердянським комуністам неможливо було навіть просто сховатися. Принизливість цього кроку, напевно, не зупинила б їх, якби радянська влада не була владою нового типу. Ухильна поведінка для комуністів Бердянська була не менш небезпечною, ніж спроба опору, тому що вищестоящі власті гарантовано б звинуватили їх у боягузтві, саботажі й дезертирстві, що, у свою чергу, автоматично означало трибунал і вищу міру покарання. Наслідувати Овчаренка і зустрічати махновців хлібом-сіллю теж уже було пізно. Так що єдиним варіантом врятувати життя була спроба відбитися.

Пізніше учасники подій з «червоного» боку, наприклад, І.Стрельбицький, наступним чином пояснювали, чому війська Червоної армії не прийшли на допомогу місту: «Махно, готуючись до нападу, створив видимість підготовки до наступу на Мелітополь, сподіваючись на вихід наших частин з району Ногайськ – Бердянськ. І тим самим дезорієнтував наше командування» [522]. Думка В.Лазаревича швидко спустилася на місця. І командири «червоних» частин, і керівники «червоного» Бердянська почали зважати на те, що Н.Махно їх, можливо, просто дурить, лякає, відволікає увагу від своїх дійсних задумів. В.Лазаревич тим часом почав діяти. 11 грудня 1920 р. по прямому проводу він наказує підпорядкувати частини 2-ї спішеної кавбригади начдиву 2-ї Донської дивізії. У 00 год. 20 хв. 12 грудня невсипущий В.Лазаревич присилає наказ у Ногайськ начдиву 2 про необхідність ретельної підготовки до можливого прориву махновців на ділянці його дивізії. Наказ містив розгорнуті вказівки, як належить розташувати військові частини в районі Ногайська, аби махновці не прошмигнули тут на захід. Заключним акордом цієї пертурбації став наказ підрозділам 2-ї спішеної таємно вийти з Бердянська на захід, зайняти на фронті лінію між селами Дмитрівка та Іванівка (Луначарське) [523] і вперто обороняти її. «Червоне» командування давало подібний наказ також з перспективою остаточно приманити махновців до Бердянська, який залишався практично беззахисний. Інтеркабригада, яка до цього стояла в Іванівці й навіть у с. Куцому, практично поряд з Бердянськом, відтягувалася в тиловий дивізійний резерв до Ногайська. Думалося, що якщо махновці й прорвуть у цьому місці фронт 2-ї кавбригади, то Інтеркавбригада підстрахує їх.

Розв’язка повинна була наступити вже швидко. За планами В.Лазаревича, 12 грудня 1920 р. північна завіса військ мала почати рішучий наступ. Проте цим планам не судилося здійснитися через одну дрібну обставину. У наказі, переданому 2-й спішеній кавбригаді в Бердянськ, не вказувалося конкретно, наскільки швидко цей наказ слід виконати. Уночі, відразу по отриманню? Начебто так, бо планувалося таємно покинути місто, а зробити це найкраще в темряві. Але вночі виходити з міста у степ страшнувато, особливо коли поряд махновці. І тому командування 2-ї спішеної вирішило виконати наказ уранці 12 грудня 1920 р. і піти до Іванівки – Дмитрівки вже по видноті. Цим невеличким зволіканням командування 2-ї спішеної прирекло її на розгром.

Отже, ні в Бердянську, ні в Ногайську, ні в Мелітополі в другій половині дня 11 грудня 1920 р. ніхто не міг дати гарантії щодо можливого нападу Н.Махна на Бердянськ. Чим більше він погрожував це зробити, тим менше йому йняли віри, вважаючи все це ще одним махновським обманом, до яких він був так схильний. «Червоні» керівники Бердянська дуже сподівалися, що Н.Махно все-таки не наважиться напасти і накинути на себе зашморг остаточного оточення. Але своїм підлеглим цього, звичайно, ніхто не казав. Ця роздвоєність позиції, невпевненість важким каменем лежала на серці Т.Міхеловича.

Примітки

518. Збереглися спогади колишнього комсомольця І.Скорикова. Іван Скориков народився в Маріуполі в родині робітника ливарника, й з молодих років працював на металургійному заводі «Нікополь». З початком революції 1917 р. він вступив до загону Червоної гвардії, а потім – і Червоної армії. У 1919 р. після поранення він був відпущений додому, й у січні 1920 р. у Бердянську був одним з організаторів місцевого комсомольського осередку. Пізніше, в 30-х роках, автор працював секретарем Ногайського парткому. У 1937 р. він звинувачувався в причетності до однієї з катеринославських підпільних груп шкідників. Не витримавши тиску, І.Скориков захворів на психічну хворобу, яка й врятувала йому життя. Після одужання працював у Бердянську на Першотравневому заводі. Учасник другої світової війни. Повна назва рукопису – «Из личного воспоминания фундатора организации Бердянского Ленинского коммунистического союза молодежи 12 января 1920 года Скорикова Ивана Ивановича».

519. БКМ – Арх: Из личного воспоминания фундатора организации Бердянского Ленинского коммунистического союза молодежи 12 января 1920 года Скорикова Ивана Ивановича. – С. 5.

520. Есаулов. Налет Махно на Бердянск // Летопись революции. – 1924. – № 3. – С. 82.

521. Стрельбицкий И.А. Ураган. – М., 1977. – С. 141.

522. Стрельбицкий И.А. Ураган. – М., 1977. – С. 141.

523. РДВА. – Ф. 1025. – Оп. 1. – Спр. 53. – Арк. 27.