Логотип персонального сайта І.Лимана
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)

«Вольный Бердянск»

«Здраствуйтє, товаріщі!»

Царекостянтинівка

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Головна маневрова група РПАУ/м/ вирушила із с. Федорівки на південь у ніч з 9 на 10 грудня 1920 р. На сході сонця 10 грудня 1920 р. махновці кинулися в атаку на підрозділи маршової запасної кавбригади 2-го кінного корпусу, що стояла в селищі Царекостянтинівка й була захоплена зненацька. «Частина її перейшла на махновський бік, декілька чоловік комскладу загинуло [472], а більша частина бригади в паніці тікала 80 верст і була зупинена й повернута назад у районі ст. Великий Токмак працівниками штабу Зведеної дивізії курсантів» [473]. Для надання їх діям більшого авторитету на станції Великий Токмак із наведеними на втікачів гарматами й кулеметами стояло три «червоних» бронепотяги (№ 4, № 45 та «Червоний уфимець»), так що маршкавбригада заспокоїлася досить швидко. Махновцям же в якості трофеїв, як повідомляє «Зведення губернського управління про положення в Олександрівській губернії», дістався «збірний обоз» 2-го кінного корпусу П.Миронова, «велика кількість обмундирування, патронів і 1-й ескадрон…» [474] Також махновці дізналися точні відомості про розташування частин 2-го кінного корпусу та його штабу.

У ході бою виявилося, що кілька підрозділів розбитої кавбригади, разом з її командуванням, розташувалася неподалік у с. Попівці, й махновці вирішили розвинути успіх. Перепочивши кілька годин, вони зробили 17-кілометровий кидок на південний захід, зійшли на схили Приазовської височини й у другій половині дня 10 грудня 1920 р. накинулися на ворога, який нічого не підозрював.

Розквартирована в с. Попівці кавбригада мала свою історію і давні порахунки з махновцями. Ця маршова кавбригада була спрямована в 2-у Кінну армію РСЧА як бригада поповнення в листопаді 1920 р. В основному вона складалася з тільки-но мобілізованих бійців, які для якості були розбавлені великою кількістю «червоних» інгушів, що вважалися командуванням фронту «досить хорошим елементом». Ці «червоні» інгуші з вересня по листопад 1920 р. називалися не інакше, як «загін особливого призначення по боротьбі з бандами Махна» під командуванням Заама Яндієва [475]. Увійшовши до складу кавалерійської бригади, інгуші стали проміж себе називати її «Інгушською кавалерійською бригадою», хоча за своїм національним складом вона аж ніяк не претендувала на звання мононаціональної, швидше навпаки. Крім цього, серед інших частин РСЧА бригада виділялася броньованою тачанкою свого комбрига, аналогів якій важко відшукати в історії «громадянської війни». Улітку 1920 р. саме махновці поранили З.Яндієва в ногу так, що він тепер не міг їздити верхи. У цьому нещасті З.Яндієв став подібним на свого ворога – Н.Махна, який у цей час також, через поранення ноги, не міг самотужки вилазити на коня і здебільшого їздив на тачанці. Правда, не на броньованій – остання повинна була ледве пересуватися через свою надмірну вагу. А ще в «інгушській» кавбригаді чомусь не було політпрацівників (комісарів). Інші «червоні» командири, зокрема П.Павлов, називали командування бригади «малодосвідченим». Поки маршкавбригада зі своєю броньованою тачанкою доїхала до Перекопу, війна з П.Врангелем закінчилася. Поки маршова кавбригада шукала свою армію в Криму, остання була виведена з півострова й перекинута під ст. Волноваха, де з півдня на північ, на десятки кілометрів, терміново розгортала фронт проти махновців. Маршова кавбригада змушена була вертатися з-під Перекопу на схід і своїм ходом йти на ст. Волноваху для з’єднання із силами тепер уже 2-го кінного корпусу. Із заходом до м. Мелітополь «інгушська» кавбригада повинна була перетнути весь махновський район і, втомившись, розташувалась на відпочинок у Царекостянтинівці та Попівці. Оскільки їй доручили супроводжувати збірний обоз кінармії, то рухалися «червоні» кіннотники неквапно. Сильні морози, що спричиняли серед бійців кавбригади навіть смертельні випадки переохолодження, примушували робити довгі перепочинки. Фактично «інгушська» кавбригада потрапила махновцям під гарячу руку цілком випадково, через нерозторопність свого керівництва.

Комбриг З.Яндієв зупинився в с. Попівці в будинку місцевого священика, до речі, кращому в селі, і наказав господарям гріти воду для купання, бо він перед цим якраз три місяці не мився і не міняв білизни, катаючись по Таврії на своїй броньованій тачанці. Версія його кунака Асланбека Шах-Гірєєва про те, що комбриг не мав часу помитися, бо не виходив три місяці з боїв [476], не витримує критики. Один із командирів Зведеної дивізії курсантів, П.Павлов, авторитетно заявляв, що «інгушська» маршова бригада в боях участі взагалі не брала [477]. Коротше кажучи, комбриг-нечупара так і не помився. Махновці налетіли саме тоді, коли він, установивши кулемет на веранді священицького дому, вечеряв із попадею та попівною. Перша накрила розкішний стіл і частувала «пахучого» комбрига вишневою настойкою, а друга грала на гітарі «Яблучко». Як би розвивався цей вечір для З.Яндієва без махновців, можна лише гадати, але через раптове їх втручання інгушський комбриг уцілів лише чудом. Тікаючи від погоні, він упав із коня в недокопаний колодязь, в якому підоспілі махновці шаблею трохи поранили йому голову і зовсім вже збиралися убивати або брати в полон, як були відігнані командирськими земляками, що вчасно прийшли на допомогу [478]. Але врятувати комбрига ще не означало врятувати бригаду. Остання була розбита і залишила Попівку махновцям. Офіційний біограф З.Яндієва писав: «Бригада втратила багато людей відмороженими (так у тексті – Авт.) і вбитими» [479]. Н.Махно, за прийнятим у роки «громадянської війни» звичаєм, зупинився в хаті священика, де з насолодою повечеряв і викупався в лазні, бо, на відміну від З.Яндієва, дійсно вже два тижні не виходив з боїв.

Зупинені біля ст. Великий Токмак «інгуші» оговталися. До них терміново прибув начдив Зведеної дивізії курсантів і підпорядкував бригаду собі, призначивши «інгушам» нового начальника штабу та комісарів. Після цього «інгушів» знову повели на махновців. Змивати ганьбу. Для комбрига З.Яндієва справа вигнання махновців із с. Попівки стала справжньою справою честі, і він таки вигнав «бандитів» із села через чотири дні, зібравши розпорошені сили бригади. Зауважимо, що зробити це виявилося досить легко, бо вже навіть через два дні в Попівці не залишалося жодного махновця [480]. Маневрова група Н.Махна знялася вранці 11 грудня 1920 р. повним складом і рушила на південь у Новоспасівку. Зайняття З.Яндієвим порожнього села до сьогоднішнього дня оспівується в Інгушетії як славетна перемога, одна з найбільших в історії національної зброї [481].

Зібравши тіла своїх убитих одноплемінників, З.Яндієв звернувся до М.Фрунзе з проханням відвезти їх на поховання додому, в Інгушетію. Цікаво, що М.Фрунзе задовольнив це прохання, виділивши потяг і три вагони для 28 домовин найбільш шанованих інгушів, серед яких виділялися ад’ютант комбрига Муталієв та командир 1-го полку С.Азієв. З усього виходило, що ставлення до кавказців у «червоного» командування було кращим за їх ставлення до червоноармійців-слов’ян. Останніх, як правило, ховали в братерських могилах прямо на полі бою, часто навіть не зібравши документів і не повідомивши близьких про їх загибель. У цій справі не все було просто. М.Фрунзе добре відчував настрій інгушів, які запросто могли дезертирувати з Червоної армії після відмови командування. Їм якраз тільки і був потрібен привід. Уже рухаючись із Мелітополя на Попівку інгуші заявляли, що їдуть зовсім не до Волновахи, а «повертаються на Кавказ». У настільки відповідальний момент подібні інциденти М.Фрунзе потрібні не були, і «червоне» командування в спілкуванні з горянами стало толерантнішим.

У той час, коли махновці що є сили розганяли із Царекостянтинівки «осіб кавказької національності», 10 грудня 1920 р. М.Фрунзе наказав військам почати звужувати коло охоплення. Поки що все йшло згідно з планом. Н.Махно сам рухався в пастку. М.Фрунзе відчував, що успіх іде йому прямо до рук. Він таки створив «торбу» з близько 140 000 бійців і, як висловився С.Будьонний, «здавалось, він [Махно] сам залазив у мішок» [482]. 140 000 «червоних» проти 4 000 махновців – це співвідношення приводило М.Фрунзе в захват від близького тріумфу. Цей переможний настрій Є.Лихаревський коментував так: «Рух партизан у південному напрямку схвалювався «червоним» командуванням, бо, знижуючись на південь, партизани фактично йшли в тупик» [483].

Із ранку 13 грудня 1920 р. М.Фрунзе наказував В.Лазаревичу всіма силами перейти в загальний наступ, «безжально знищуючи всі зграї. До 16 грудня в смузі наступу до Азовського узбережжя не повинно залишитися жодного бандита». Наголошувалося, що всі задіяні військові підрозділи повинні наступати «узгоджено, плече в плече із сусідом, не залишаючи проміжків без вогневого зв’язку. Враховуючи рухливість супротивника, мати в тилу достатні резерви, і, по мірі просування, збільшувати бойовий порядок у глибину. У жодному разі на займати лінійного строю неперервним слабким ланцюгом». Дбайливо організовувати зв’язок і по фронту, й в глибину. Розвідку вести безперервно, широко використовуючи авіацію. Північна група Р.Ейдемана повинна була зайняти лінію Туркенівка – Старий Керменчик – Новопетриківка – Красноселівка, створивши другу лінію загородження з півночі. Р.Ейдеман мусив бути готовим за наказом В.Лазаревича вдарити в будь-якому напрямкові по махновцям [484]. Не дивлячись ні на що, М.Фрунзе все-таки допускав можливість махновського прориву.

Тим часом, дізнавшись про наближення Н.Махна, Т.Удовиченко вирішив відбити у ворога Новоспасівку, аби зустріти гуляйпільське начальство в себе вдома, в якості переможця. За даними Бердянської повітової НК, Т.Удовиченко із загоном усього в 300 чоловік і з 2 кулеметами зненацька напав на станицю. Два взводи «червоних» курсантів [485] та два ескадрони 3-го полку 2-ї спішеної кавдивізії були частково порубані, частково захоплені в полон [486]. Комуністи з їх числа були страчені [487]. «Рубали всіх, хто попався, навіть дітей» (звідки вони в кавполку? – Авт.). Махновці захопили в селі 2 гармати, 7 кулеметів, обози, знищили місцевий, щойно організований комуністами, ревком. У зв’язку з цим у Бердянську почали «циркулювати» панічні чутки про наступ 3 000 удовиченківців на місто [488].

Одним із найбільших трофеїв Т.Удовиченка виявилася наявність добре діючого телефонного і телеграфного зв’язку з Бердянськом. Не гаючись, отаман надіслав до міста ультиматум з вимогою звільнити селян та махновців з місцевої тюрми й очистити Бердянськ від «агентів Радянської влади». Попереджалося, що в противному разі повстанці захоплять місто і знищать усіх комуністів [489].

Варто зазначити, що бердянські комуністи вже давно не знали почуття міри у своїх характеристиках повстанцям і їх Батьку, навмисно дратуючи останнього і тим самим накликаючи собі на голову біду. Ну хто, скажіть, їх смикав за язика й примушував вигадувати нісенітниці, коли 4 жовтня 1920 р. бердянські «Ізвєстія» писали, що в махновців «немає політичної програми», а Н.Махно в 1919 – 1920 роках «просто носився з місця на місце, знаходячи дике задоволення у вирі гульні й убивств. Це… ненормальна людина, яка знаходить втіху у звірячих убивствах» [490]. Навіть у звичайної людини, яка прочитає про себе щось подібне, виникне жагуче бажання навідатися в Бердянськ і розібратися з видавцями газети. Коли ж у вас під рукою кілька тисяч загартованих у багаторічній партизанській війні бійців, то бажання це може стати просто непереборним.

Уранці 11 грудня 1920 р. махновці почали організовано покидати Попівку. Їх авангарди зранку виїхали на південний схід і схід. Потім, прикрившись ар’єргардом, головні сили махновців вирушили в район Новоспасівки. Після цього до с. Попівки прибула розвідка Зведеної дивізії курсантів [491]. Місцеві жителі дезінформували її, розказавши, що махновців стояло постоєм багацько, не менше 6000 – 7000 чол. Розвідники також піймали в селі двох дезертирів із 2-го кінного корпусу РСЧА, які підтвердили, що махновці покинули село вранці. Також розвідка доносила, що махновці вночі збиралися гнатися за «інгушами» й робити напад на ст. Великий Токмак і Чернігівку [492], але потім передумали, зібрали підводи і, за свідченням червоноармійця, який утік із полону, пішли на с. Білоцерківку.

Прочитавши ці донесення, начдив Зведеної зненацька дійшов думки, що «при великій рухливості супротивника його рух тепер на південь, можливо, є чисто демонстративним, з тим, щоб потім повернути на північ» [493]. Про свої побоювання він негайно повідомив Мелітополь. Справді, якщо роздумувати логічно, то одразу після об’єднання з Т.Удовиченком Н.Махно повинен був спробувати знайти щілину в ланцюгу частин, які його обступали, аби вирватися з оточення, а не «возитися» з Бердянськом. В.Лазаревич насторожився. Настрої «червоного» командування у війні з махновцями 1920 – 1921 рр. були дуже мінливі. Н.Махна то розцінювали як повного нездару, то зненацька починали вважати мало не військовим генієм на кшталт Наполеона Бонапарта. І навпаки, залежно від підозр, що роїлися в головах комбригів, начдивів та командармів.

А махновці тим часом по дорозі до Новоспасівки захопили село Андріївку, де взяли в полон бійців місцевого загону Комітету незаможних селян [494] та працівників Бердянської НК, що приїхали розправлятися із селянами. За розпорядженням Н.Махна всі вони, а також радянські працівники і місцеві комуністи, загалом близько 30 чоловік, були порубані повстанцями [495]. Серед махновців ніколи не було професійних катів. Страту виконували «добровольці на рубку», люди, які в такий спосіб, як правило, мстили радянській владі за завдані нею кривди.

Опівдні 11 грудня 1920 р. маневрові групи Н.Махна та Т.Удовиченка об’єдналися. Розвідка розташованої в околицях Бердянська 2-ї спішеної кавбригади змогла довідатись і повідомити про це В.Лазаревича не раніше 21 години. Доповідалося, що чисельність махновців після об’єднання зросла до 5500 – 6000 чол. [496] І до Бердянська їм залишалося всього 16 км по прямій.

Примітки

472. За даними губернського відділу управління, під час махновського нападу на Царекостянтинівку загинули «начгосп, воєнком 21-ї дивізії і п’ять червоноармійців». (За власть Советов. Сб. док. и восп. – Запорожье, 1957. – С. 207).

473. Павлов П.А. Выводы из опыта борьбы с Махно дивизии курсантов в ноябре-декабре 1920 и январе 1921 года // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 106. Командування Зведеної дивізії курсантів, у розташування якої влетіли перелякані кіннотники маршової бригади, підпорядкувало її собі, ввело в склад бригади своїх комісарів та штабних працівників і знову виставило її на махновський фронт у районі с. Паства.

474. За власть Советов. Сб. док. и восп. – Запорожье, 1957. – С. 200.

475. Яндієв Заам Ісламович (1892 – 1939) – відомий інгушський радянський воєначальник.

Заам Ісламович Яндієв.

Походив із сім’ї бідняків. У молодості, в 1909 – 1912 рр., мешкав у місті Бердянськ на утриманні у старшого брата, що вважався безробітним. Після арешту старшого брата за пограбування та вбивство жандарма З.Яндієв потрапив під нагляд поліції. Згодом працював вантажником на Цибулівському цукровому заводі (Київщина). У роки першої світової війни – солдат-доброволець, Георгієвський кавалер, унтер-офіцер. У 1918 – 1920 рр. – командир інгушського повстанського антиденікінського загону на Північному Кавказі. У 1920 р. разом із загоном вливається до складу 2-ї Кінної армії. Після її поразки від врангелівців на Запорожжі влітку 1920 р. разом із полком проривається з оточення. У вересні-жовтні 1920 р. воює з тиловими другорядними групами махновців. У 1921 р. за сукупність революційних заслуг нагороджений орденом Бойового червоного прапора. У 30-і роки ХХ ст. працював начальником мисливського господарства в околицях Владикавказу.

476. Шах-Гиреев А. Большие герои маленькой страны // www.ingushetia.ru/article/52.html.

477. Павлов П.А. Выводы из опыта борьбы с Махно дивизии курсантов в ноябре-декабре 1920 и январе 1921 года // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 106.

478. Дудар Мустанбайович Озієв був нагороджений іменною зброєю та шашкою саме за те, що «врятував від полону махновців Заама Яндієва» // www.galgai.ru/history/ingushi_istoria_i_veka_ rodoslovii/95.html.

479. Шах-Гиреев А. Большие герои маленькой страны // www.ingushetia.ru/article/52.html.

480. Асланбек Шах-Гіреєв, кунак і офіційний біограф З.Яндієва, в присвяченій останньому повісті «Великі герої маленької країни» відверто змагається в описанні подвигів свого героя з бароном К.І.Мюнхаузеном та йому подібними достойниками. Якщо вірити автору, З.Яндієв 8 вересня 1920 р. розбив Н.Махна під ст. Лозова на Дніпропетровщині, саме в той час, коли Н.Махно займав селище Велика Чернігівка на Луганщині за сотні кілометрів від Лозової. Потім, у дні військового союзу РПАУ/м/ із РСЧА, З.Яндієв, буцімто, особисто образив Н.Махна, примусивши його почервоніти й засоромитися в присутності «червоних» командирів 2-ї Кінної армії. Потім бригада З.Яндієва самотужки захопила Чонгарський міст, відкривши Червоній армії шлях до Криму, і т.д., і т.п. Особисто ж під час бою в с. Попівці З.Яндієв начебто вбив із кулемета «Люйс» і нагана кілька десятків махновців, а їхній прапор упав у гній.

481. 22 квітня 2006 р. газета «Сердало», зокрема, писала: «…саме бригада З.Яндієва розгромила війська знаменитого Н.Махна й примусила його поїхати за кордон». Спасибі за гарні слова, але Н.Махно поїхав із Попівки не за кордон, а в Бердянськ, який навряд чи можна назвати закордонним містом.

482. Буденный С. Пройденный путь. Т. 3. – М., 1971. – С. 72.

483. Лихаревский Е. «Андреевский конфуз» // Армия и революция. – 1921. – № 4/5. – С. 115.

484. М.В.Фрунзе на фронтах гражданской войны. – М., 1941. – С. 462 – 463.

485. ЦДАВОВУ. – Ф. 24. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 19.

486. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 512.

487. Белый П.Ф., Дышлевой П.С. Единство действий в защиту завоеваний революции: боевое содружество трудящихся Украины и России в борьбе против кулацкой вооруженной контрреволюции (конец 1920 – 1922 гг.). – К., 1988. – С. 94.

488. ЦДАВОВУ. —Ф. 24. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 19.

489. Савченко В. Махно. – Х., 2005. – С. 323.

490. Известия Бердянского уездного ВРК и парткома. – 1920. 4 жовтня.

491. Зведена дивізія курсантів була сформована 20 жовтня 1920 р. з числа учнів вищих командирських курсів Петрограду, Києва та Харкова, коли в ході боїв з Руською армією П.Врангеля Південний фронт РСЧА потребував негайних підкріплень. У документах РСЧА цей підрозділ іноді паралельно проходить як Зведена стрілецька дивізія Південного фронту.

492. У с. Чернігівка розташовувався штаб 3-го кінного корпусу М.Каширіна.

493. Павлов П.А. Выводы из опыта борьбы с Махно дивизии курсантов в ноябре-декабре 1920 и январе 1921 года // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 107.

494. Комітети незаможних селян (КНС, комнезами) – прокомуністичні, воєнізовані селянські організації, покликані розпалити в українському селі класову боротьбу й забезпечити виконання внутрішньої політики радянської влади. Засновані з травня 1920 р. На КНС покладалося здійснення грабіжницької продрозкладки та інших заходів політики «воєнного комунізму», зокрема, боротьба на місцях з антикомуністичним повстанством. Загони КНС озброювалися за державний кошт, коні та харчі комнезамівським загонам дозволялося реквізувати в «куркулів». Н.Махно охарактеризував сутність КНС словом «багно». Існували до 1933 р.

495. Кубанін М. Махновщина. – Л., 1926. – С.116; ЦДАВОВУ. – Ф. 4. – Оп. 1. – Спр. 566. – Арк. 27.

496. РДВА. – Ф. 15. – Оп. 1. – Спр. 275. – Арк. 269.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2004 – 2019 І.Лиман

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2339

Модифіковано : 16.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.