Логотип персонального сайта І.Лимана
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)

«Вольный Бердянск»

«Здраствуйтє, товаріщі!»

Гуляй-Поле

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Наступного дня після початку операції, 6 грудня 1920 р., план М.Фрунзе ледве не зірвався. Вважаючи, що махновці зосередилися в районі селищ Старий Керменчик [438] та Розівка, які розташовані на кордоні сучасної Запорізької та Донецької областей [439], В.Лазаревич вирішив негайно почати наступ. І зробити це із значними відступами від першопочаткового плану М.Фрунзе в бік його спрощення. Командарм вирішив вишикувати частини 4-ї армії РСЧА [440] по лінії Гуляй-Поле – Бердянськ і широким фронтом, у 150 км з півночі на південь, наступати на схід, притискаючи махновців до аналогічного фронту 2-го кінного корпусу [441], який мав вишикуватися на північ і південь від ст. Волноваха. З півночі, по лінії Покрівка – Великомихайлівка – Богатир, ці два фронти повинна була прикрити Північна група військ під головуванням естонця Роберта Ейдемана [442]. Таким чином, замість «підкови» виходила велетенська літера «П», із близько поставленими одна до одної паличками й без будь-яких других, третіх і четвертих ліній оточення. Усі три лінії літери «П» повинні були 6 грудня наступати на район Старого Керменчика.

Але В.Лазаревич із самого початку операції не враховував швидкості пересування махновської маневрової групи й відчайдушності її командування. Махновці справді 5 грудня 1920 р. знаходилася в 48 км на північний захід від Гуляй-Поля, щоправда, не в Розівці та Керменчику, а в селі Велика Янісоль [443]. У цей же день махновці вирішили відбити у ворога свою столицю Гуляй-Поле, здійснивши для цього стрімкий нічний марш-кидок на захід. Паралельно з цим керівний орган махновського руху – Рада Революційних Повстанців України /махновців/ (РРПУ/м/) – окремо від основної маси військ мала вирушити на південний захід у с. Федорівку [444], де повинна була відбутися зустріч Кримської групи РПАУ/м/, яка, прорвавшись через Перекоп і Сиваш, поверталася на Запорожжя.

Зайняти свою столицю, хоча б і на один день, махновці вирішили передусім, аби підняти «моральний стан повстанського району». Вони також не були проти поживитися військовим майном розташованих у селі «червоних» підрозділів. Ними були частини 42-ї стрілецької дивізії РСЧА, що являла собою крайній лівий фланг фронту 4-ї армії В.Лазаревича.

Роль 42-ї дивізії в нашій історії настільки значна, що для більш повного розуміння подальших подій нам треба дещо зупинитися на минулому цього підрозділу і його стосунках із махновцями. 42-а дивізія була сформована на початку 1919 р. у районі Луганська, на базі колишньої 4-ї партизанської дивізії. Серед її бійців переважали жителі Донбасу [445]. Першим начдивом 42-ї був анархо-комуніст Федір Дибенко, рідний брат Павла Дибенка, вбитий у березні 1919 р. власними бійцями за свавілля й самочинні розстріли. У першій половині 1920 р. дивізія вела невдалі бойові дії проти махновців і через цю обставину влітку 1920 р. була переведена в розпорядження Трудової армії. Її бійці використовувалися як трудова сила на шахтах і рудниках Донбасу, що не додало дивізії ні боєздатності, ні військової виучки. Улітку ж 1920 р. дивізія була відтворена й виведена на врангелівський фронт. У жовтні – листопаді 1920 р., під час союзу махновців з радянським урядом, бійці 42-ї дивізії пліч-о-пліч із махновськими повстанцями воювали проти Руської армії, причому багато червоноармійців переходили до лав повстанців [446], не зважаючи на те, що це було заборонено угодою. От саме з таким супротивником і зіткнулася вранці 6 грудня 1920 р. у Гуляй-Полі щойно відтворена маневрова група Н.Махна, яка на той час налічувала 1000 шабель і 1500 піхотинців [447]. Підрозділи 42-ї дивізії, що займали село, переважали махновців за чисельністю як мінімум вдвічі, але нападу явно не чекали.

На світанку 6 грудня, скориставшись густим туманом, махновці підступили до села. Несподівано для ворога провівши потужну артпідготовку, вони увірвалися до Гуляй-Поля, в якому стояли полки 125-ї бригади 42-ї дивізії. 373-й полк після впертого чотиригодинного бою був майже повністю порубаний або захоплений у полон. Тяжких втрат зазнав і 374-й полк. У дев’ятигодинному бою, що продовжувався з 7-ї ранку до 16-ї години дня, «червоні» війська зазнали відчутної поразки. Загалом 125-а бригада втратила вбитими 1400 червоноармійців [448]. За даними П.Аршинова, які варто вважати перебільшеними, ще близько 6000 червоноармійців потрапили до махновського полону. З останніх близько 2000 чол. виявили бажання залишитися в повстанській армії, а інші після проведеного мітингу були відпущені в той же день [449].

«Червоноармійська піхота билася неохоче, – писав П.Аршинов, – а при нагоді масами здавалася в полон». Полонених червоноармійців махновці відпускали, радивши їм їхати на батьківщину й не служити в руках влади засобом поневолення народу. Але через те, що махновці тут же рухалися далі, всі відпущені полонені через 5 – 6 днів знову опинялися у своїх частинах. Радянська влада організовувала особливі комісії, які спеціально займалися збором відпущених махновцями червоноармійців. Таким чином, для махновців у цій боротьбі складалося зачароване коло, з якого вони не могли знайти розумного виходу. Відпущені в Гуляй-Полі полонені через вісім днів знов зійдуться з ними на полі бою із зброєю в руках.

Намагаючись одразу взяти реванш, «червоні» підвели на залізничну станцію Гуляй-Поле бронепотяги. Відстань у 7 км від станції до села дала можливість відкрити по ньому артилерійський вогонь і підвезти нові війська, що оточили махновську «столицю» подвійним кільцем. Махновці швидко прорвали перший його ешелон безпосередньо біля Гуляй-Поля і зробили швидкий рейд до ст. Пологи, де вирвалися і з другого ешелону оточення [450].

Виникла ситуація, коли, користуючись дезорганізацією та замішанням серед «червоних» військ, маневрова група махновців, при бажанні, могла б, рухаючись на північ або північний захід із притаманною їй швидкістю, покинути район оточення. План М.Фрунзе затріщав по швах. Північна група Р.Ейдемана після прориву лінії фронту 4-ї армії не встигала як слід прикрити північно-західний напрямок. Проте махновці не пішли на захід, а повернули назад, на схід. Такі дії махновської маневрової групи викликали загальне душевне полегшення в середовищі «червоних» командирів. Н.Махно явно нічого не розумів, не відчував небезпеки становища, не знав про плани супротивника. Просто 6 грудня 1920 р. Н.Махно здійснив «невдалу спробу знову оволодіти Гуляй-Полем» [451], не більше і не менше. Проте «червоне» командування помилялося.

Головна причина повороту на схід була в тому, що махновці чекали на приєднання до основного ядра армії її Кримської групи, своєрідної гвардії збройних сил махновського руху. Весь склад РРПУ/м/ із Н.Махно включно не брав участі в бою за Гуляй-Поле, а збирався вночі з 5 на 6 грудня 1920 р. їхати зустрічати каретниківців у с. Федорівку. Сюди ж, у випадку невдалого бою в Гуляй-Полі, мали підтягнутися й основні сили повстанців. Утримувати Гуляй-Поле до останньої краплі крові ніхто не збирався. Проте гінці доповіли про зміну маршруту руху Кримської групи, і для того, аби, нарешті, провести об’єднання сил РРПУ/м/, довелося переїхати в с. Старий Керменчик, де на Н.Махна чекав справжній шок. Замість могутньої, непереможної кінноти принаймні з півтори тисячі вершників до грецького Керменчика повернувся невеликий загін у 250 кіннотників і 25 тачанок. Це було в шість-сім разів менше людей, аніж очікувалося.

Сталася ця прикрість не тільки через зрадницький напад на махновців з боку більшовиків, але й через те, що махновські командири під час прориву з Криму до Таврії вдалися до авантюрних і невиправданих дій, через що маневрова група вимушена була прийняти нерівний бій у несприятливих умовах і була фактично розгромлена переважаючими силами супротивника. Безпосередні командири Кримської групи РПАУ/м/ – командувач групи С.Каретник та начальник її штабу П.Гавриленко – напередодні нападу червоноармійців були підступно заарештовані й розстріляні в Мелітополі. Їх заступники, О.Марченко і П.Тарановський, не змогли як слід зорієнтуватися в екстраординарній ситуації. Саме ця обставина і вирішила долю Бердянська, хоча, начебто, ніяк до нього безпосередньо не відносилася. Просто аби не допустити повторення подібного, Н.Махно вирішив об’єднати під своїм особистим командуванням усі значні сили махновців. А найбільша з них розташовувалася якраз в околицях Бердянська. Фактично, Н.Махно вчинив саме так, як і задумувалося «червоним» командуванням.

Як вже згадувалося вище, Н.Махно, згідно зі звичаями повстанської армії, не міг просто наказати Т.Удовиченку якнайшвидше рухатися на північ для з’єднання з головними силами, бо приазовські повстанці могли й не виконати цей наказ. Піти від домівок на північ, залишивши рідні села на розправу карателям і чекістам, було рішенням надзвичайно важким. Приазовські повстанці могли на таке й не пристати. До того воно і йшло. До 6 грудня 1920 р. Т.Удовиченко вже не раз вступав у бій із «червоними» і ніс втрати, але до Гуляй-Поля за власною ініціативою чомусь не відступав, хоча це було б цілком логічно. Стовідсотково бути впевненим, що наказ про відступ на північ буде виконано, Н.Махно міг лише при особистому контакті.

Та й чи варто було саме зараз кликати Т.Удовиченка з його Азовською групою на північ? Це б означало викликати Т.Удовиченка прямо у вовчу пащу. На півночі сучасної Запорізької області, в так званому «Гуляйпільському районі» (не плутати із сучасною адміністративно-територіальною одиницею), просто не залишалося оперативного простору – цього найголовнішого фактору успіху махновських маневрових груп. Місцевість була перенасичена підрозділами ворожих військ. Прослизати між їх позиціями було важко навіть групі Н.Махна в 2500 повстанців, а об’єднаній п’ятитисячній і поготів. Треба було щось вигадати, аби забезпечити РПАУ/м/ оперативний простір, прибрати із Запорожжя «червоні» війська. І Н.Махно вирішив зробити це, заманивши їх за собою на південь, підіграти М.Фрунзе, аби той підвів армаду «червоних» армій поближче до Азовського моря. Потім у генеральній битві належало проламати червоноармійське кільце оточення концентрованим ударом і на максимальній швидкості проскочити на північ, залишивши ворога біля розбитого корита. Н.Махно правильно ставив на те, що «червоне» командування недооцінює бойове мистецтво його повстанців.

Для успішного проведення задуманої махновцями Азовської операції теж було потрібне об’єднання з Т.Удовиченком. По-перше, треба було різко збільшити військову потужність маневрової групи. По-друге, разом із начальником штабу РПАУ/м/ В.Білашем Н.Махно відверто побоювався, що Т.Удовиченко самотужки не справиться з організацією прориву з оточення, особливо після того, як махновці приведуть за собою на хвості в Приазов’я сонмище «червоних» військ. Н.Махно, як одноосібний командир об’єднаного війська, мав у подібній ситуації справитися краще, що бувало вже не раз перевірено історичною практикою. На Н.Махна в подібних критичних ситуаціях, як кажуть, «находило» натхнення. Часто-густо, в неймовірному цейтноті боїв, у чи не найскладніших ситуаціях, він інтуїтивно приймав єдино правильні рішення. Інші повстанські командири, навіть найбільш досвідчені, часто не справлялися з тактичними головоломками в напруженій ситуації, що, до речі, наглядно підтверджував випадок із Кримською групою. Після цієї особливо болючої втрати, Н.Махно, по можливості, намагався керувати військами у складній обстановці сам, довіряючи іноді лише В.Білашу та П.Петренку.

Азовську операцію махновцям треба було провести ювелірно, хутко ковзаючи по краю безодні невідворотного розгрому і знищення. І зробити це треба було маючи в розпорядженні втомлену боями, наспіх зібрану маневрову групу, єдиним джерелом постачання якої залишалися військові трофеї. Аби сподіватися на успіх задуманого, махновцям необхідно було зустріти лави «червоних», які наступали до моря, в конкретно визначеному місці. Але спочатку – взяти штурмом Бердянськ. З одного боку, було потрібно, аби «червоні» війська підійшли поближче до моря і на Запорожжі з’явився б оперативний простір. Але зробити це треба було вчасно, поки «червоні» лави ще не встигли максимально ущільнитися, бо тоді їх можна було й не прорвати ударом будь-якої концентрації. Зазначимо, що махновці не мали точної інформації про кількість «червоних» кілець оточення. При таких розкладах мова йшла навіть не про дні, а про години. Усі махновські командири розуміли, що Бердянськ – це пастка. І це був найвищий клас військової авантюри. Треба було вскочити до мишоловки, показати це ворогові, викликавши його захоплення передчасною перемогою, а потім вислизнути з пастки в останній момент, на прощання завдавши супротивникові дошкульного удару [452].

Тепер дамо відповідь на запитання: чи обов’язково було Н.Махну в таких обставинах брати Бердянськ? Махновське керівництво вирішило, що обов’язково. Захоплення міста повинно було стати демонстративною акцією, спрямованою на вирішення кількох завдань.

По-перше, це мало дезорієнтувати ворога, упевнити останнього в невідворотності його перемоги й відсутності у Н.Махна розуміння навколишньої тактичної обстановки.

По-друге, в Бердянську махновці вирішили провести показову терористичну акцію проти комуністів та їх прихильників [453]. Так думали помститись за віроломний розрив військово-політичної угоди і зрадницькі напади на розташування махновських підрозділів. Саме тут, у Бердянську, повинна була відбутися демонстрація сили, могутності й люті повстанців.

І, нарешті, по-третє, треба було спробувати визволити з тюрми заарештованих повстанців і заручників. Тертий-перетертий у політичних колізіях 1917 – 1920 рр. Н.Махно іноді схилявся до здійснення романтичних, благородних вчинків. Його натура вимагала подвигів.

Увечері 6 грудня 1920 р. план Азовської операції М.Фрунзе та В.Лазаревича вже не був військовою таємницею для махновців. Полонені червоноармійські командири, рятуючи своє життя в Гуляй-Полі, виказали його. До того ж, план видавали заходи, які було просто необхідно провести задля успішного виконання задуманого. Трактування їх для будь-якої розумної людини, в тому числі і для махновських розвідників, було однозначним. Лише одне те, що з Приазов’я почали в спішному порядку виводити «червоні» гарнізони, тільки-но розставлені по місцевості штабом 13-ї армії РСЧА, давало досить широке поле для роздумів. Шила в мішку не сховаєш, і коли за армійськими частинами потяглася «в евакуацію» міліція, всім стало зрозуміло, що «Махновію» хочуть потопити в азовських хвилях. 7 грудня 1920 р. із Бердянського повіту в Олександрівський губернський відділ управління справами докладалося, що призначені все тим же штабом 13-ї армії волосні ревкоми кинулись тікати з повіту, а співчуваючі комуністам громадяни ні за що «не хочуть вибиратися і призначатися» на радянські посади [454]. Останнє погрожувало їм лютою і скорою смертю, бо махновці ще весною 1920 р. заочно засудили всіх «радянських» колабораціоністів до смертної кари через порубання шашкою на шматки. Місцеві ж махновці, як свідчить вищезгадане донесення, нікуди з району тікати не збиралися, а, навпаки, проводили мобілізацію в повстанські загони. «Результати діяльності в повіті представників Махна набувають катастрофічного характеру, із симпатіями далеко не прихильними до Радянської влади», – повідомлялося в губернію.

Узагалі вся прибердянська місцевість у кінці 1920 р. представляла суцільно «змахнілу» територію. Єсаулов, наприклад, у своїй статті говорить, що Бердянськ був оточений «махновськими гніздами» [455]. У звіті Бердянського повітового комітету партії говорилося, що в першій половині грудня 1920 р. «працювати було зовсім неможливо, через відновлення бойових дій проти Махна» [456].

Доля Бердянська остаточно була вирішена в с. Федорівці. У другій половині перенасиченого подіями дня, 6 грудня 1920 р., після драматичної зустрічі махновцями залишків Кримської групи РПАУ/м/, на Старий Керменчик напала якась червоноармійська частина з «групи Ейдемана», яка виконувала наказ В.Лазаревича. Повстанці негайно і з небаченою люттю відігнали її геть, але це означало, що місце махновського постою було виявлено і «червоні», за своєю звичкою, одразу ж пошлють на село війська. Треба було негайно кудись перебиратися, аби дати бійцям можливість хоч трохи відпочити. Було вирішено переїхати в с. Федорівку. Туди ж мусили підійти й основні сили махновців, задіяні вдень у нападі на Гуляй-Поле. Там також планувалося продовжити засідання РРПУ/м/, розпочате вранці.

Увечері 6 грудня 1920 р. спільна нарада РРПУ/м/ із командним складом повстанської армії постановила відмовитися від боротьби за Гуляй-Поле. Замість цього було вирішено рушити на південь. Після об’єднання із залишками Кримської групи і перед початком походу в Приазов’я Н.Махно вирішив переформувати маневрову групу. Рада схвалила його план створити «кавалерійську групу» під командуванням О.Марченка та «піхотну групу» під командуванням П.Петренка [457].

Тим часом, оговтавшись після гуляйпільського удару, «червоні» в спішному порядку почали перетасовувати свої порядки й шикувати їх у «підкову», терміново повертаючись до виконання плану М.Фрунзе в його класичному варіанті. Поки що до чого, махновці отримали три дні відпочинку.

А в Приазов’ї теж стало гаряче. 7 грудня 1920 р. Т.Удовиченко напав на «червоний» гарнізон ст. Новоспасівки, який складав 3-й полк 2-ї спішеної кавбригади. Згідно зі спогадами командира ескадрону Степана Тимченка, полк «був повністю знищений» [458]. На допомогу 3-у з Бердянська було піднято по тривозі 4-й кавполк, який зумів вигнати повстанців зі станиці. На думку «червоних», тільки частина повстанців «утекла в Гуляй-Поле», інша ж «заховалася в селі» [459]. Тому в Новоспасівці знову залишили гарнізон, який складався із загону «червоних» курсантів та залишків 3-го кавполку, що все-таки виявився знищеним неповністю.

9 грудня 1920 р. махновська маневрова група почала свій рух на південь [460]. Чисельність махновських сил була досить незначна: 1500 посаджених на тачанки піхотинців, 700 шабель і кулеметний полк у 100 машин [461]. Помічений «червоними» розвідниками рух РПАУ/м/ на південь став радісною звісткою для армійського керівництва, що полетіла по телеграфних дротах від начальника до начальника, дійшовши в найближчий час навіть до головнокомандувача збройними силами Республіки С.Камєнєва [462]. Головком не ухилився від загального настрою, заявивши, що рух махновців на Бердянськ є «абсолютно нам на руку» [463]. Загальну оцінку махновського маневру з боку «червоного» командування передав Є.Лихаревський, який писав, що Н.Махно рушив на південь, аби у «сприятливих місцевостях оправитись» після того, як частини 42-ї дивізії вибили його 6 грудня 1920 р. із Гуляй-Поля.

Доповіді про те, що Н.Махно «клюнув» і потягся на південь, призвели до пожвавлення оперативно-тактичної роботи. Задіяні в операції начдиви викликались В.Лазаревичем у Мелітополь, де він особисто пояснював їм їхні подальші дії [464]. 10 грудня 1920 р. командарм 4 вважав, що при «концентрованому» наступі армій Південного фронту частини 4-ї армії будуть стискатися більше до півночі, бо саме там махновці спробують здійснити прорив. Спроба прориву махновців на південний схід, прямо на лави 2-го кінного корпусу РСЧА, на думку В.Лазаревича, була малоймовірною. Кавдивізії 2-го корпусу не брали участі в боях проти махновців, добре відпочили і, як то кажуть, «були свіжі». Отже, кидатись на них Н.Махну було не з руки. На ділянці 4-ї армії, за першою лінією стрілецьких дивізій, у другій лінії оточення, для підстрахування, мали стати три кавалерійські дивізії (5-а, 7-а та 9-а) 3-го кавалерійського корпусу РСЧА Миколи Каширіна [465]. Якщо махновці таки зможуть прорвати перший піхотний ланцюг оточення, то кавдивізії перекриють шляхи прориву з кільця. Якщо ж махновцям це зробити не вдасться, тоді у вирішальний момент, під шум азовських хвиль, піхота розступиться і кавдивізії «кинуться вперед».

До 10 грудня 1920 р. частини 4-ї армії зайняли західний «махновський» фронт: Ногайськ – Пологи – Гайчур [466]. Частини 2-го кінного корпусу наступали зі сходу з початкової лінії Волноваха – Маріуполь. 1-а Кінна армія залишалася постоєм на території сучасної Дніпропетровської області. Вона мала прикривати північний напрям і ліквідувати окремі махновські загони, які залишалися самостійно діяти на Катеринославщині. Північну групу Р.Ейдемана зупинили на старих позиціях. Мелітопольський, Бердянський, Маріупольський та Олександрівський повіти оголошувалися на воєнному становищі.

Рух «червоних» частин на південь досить добре описав у своїй документальній повісті генерал-лейтенант Іван Стрельбицький, який у 1920 р. був командиром батареї у складі Окремої інтернаціональної кавалерійської бригади [467].

Бригада рухалася до м. Ногайськ форсованим маршем, намагаючись догнати один із невеликих махновських загонів. «Суцільного фронту не було. Між нами й сусідньою… кавалерійською дивізією Блінова розрив доходив до 15 кілометрів» [468]. Уже тільки через цю фразу В.Лазаревичу треба було хапатися за голову. Яка суцільна лінія оточення? Де вона? Між одними з кращих військових частин розрив у 15 км. Н.Махну вистачить половини цієї відстані, аби вислизнути з пастки. А що робиться в лініях не найкращих частин? «Бригада перемінним алюром весь день і всю ніч доганяла махновців», тому що повстанці рухалися вдвічі швидше, ніж «червоні» кавалеристи. Уже сам 120-кілометровий кидок «червоної» кавалерії до Азовського моря виснажив її неймовірно. Але ж це кавалерія, бійці принаймні їдуть верхи, а не йдуть пішки по снігу і замерзлій ріллі. А що робили в цей час «червоні» піхотинці? Вони не йшли, а просто-таки бігли до моря 100 – 150 км, гнані своїми командирами, з останніх сил. Без належного відпочинку, нічлігу, харчування. Одягнені, як Бог пошле, по морозу, часто вночі. Махновці навмисно рухалися дуже швидко. Цим вони вимотували супротивника, що мусив не відставати від них.

Повернемося до І.Стрельбицького. «Іноді показувалися ворожі роз’їзди махновців. Тоді батарея знімалася з передків й обстрілювала їх. Більше 20 – 30 пострілів зробити не вдавалося, бандити ховалися за горизонтом». Ці зупинки дуже заважали «червоним» артилеристам, бо після них доводилося доганяти колону вершників. Інтеркавбригадівцям рекордно вдалося пройти за добу 90 верст. «Коні ледве рухалися. Деякі з них, більш витривалі, не тільки везли гармати, але й тягли за собою інших коней, що тільки переставляли ноги. До вечора половину коней довелося замінити запасними, але й це не допомогло. Батареї відставали» [469]. Ночами зупиняючись в селах, мусили організовувати оборону. Інтернаціоналісти постійно чекали махновського нападу, який збиралися відбивати в пішому строю. Ночі фактично виходили безсонними. Коні втомлювалися так, що навіть не бажали їсти сіно. У половини коней були збиті холки, з’явилися пухлини під сідлами. Ветфельдшер збуджено говорив: «Скільки служу в армії, такої ганьби ніколи не було!…» Інтеркавбригада прибула до Ногайська завчасно, але «два дні ми відсипалися й лікували коней». У інших підрозділів «червоного» угрупування цих двох днів на відпочинок не було.

Під час руху «червоних» військ на південь ледве не загинув Бела Кун [470], який в якості члена РВР Південного фронту з товаришами прибув із Криму в розташування 4-ї армії. На його автомобіль несподівано наткнувся один із невеликих махновських загонів місцевого значення, до 100 чол. чисельністю. «Кримський кат» їхав автомобілем, коли побачив погоню й одночасно «червону» батарею на схилі далекого пагорба. Водій «угорського вампіра» погнав навпростець, звернувши зі шляху й поїхавши прямо по ріллі. Досить швидко машина благополучно в ній застрягла, і, здавалося, що махновці от-от укоротять Белі віку. Пасажири вилізли з авто і намагалися виштовхати його з баюри, а потім почали відстрілюватися. В останній момент махновців удалося відігнати залпами гармат і атакою штабного ескадрону Інтеркавбригади. Махновці ще двічі атакували авто, але теж невдало [471]. Перемога чекала на них цього дня в іншому місці.

Примітки

438. Нині селище Старомлинівка Донецької області.

439. Ефимов Н.А. Действия против Махно с января 1920 по январь 1921 г. // Сборник трудов Военно-научного общества при военной Академии РККА. – 1921. – № 1. – С. 217.

440. У складі 4-ї армії знаходилися три стрілецькі (42-а, 2-а Донська та Зведена курсантська) і три кавалерійські дивізії (3-й кінний корпус повним складом), при підтримці ще двох окремих кавалерійських бригад (Інтернаціональної та Запасної).

441. Нова назва колишньої 2-ї Кінної армії (командувач П.Миронов), що саме 6 грудня 1920 р. була переформована в корпус.

442. У Північну групу Р.Ейдемана входили: Особлива Заволжська кавалерійська бригада, Богучарська окрема стрілецька бригада Донецької дивізії ВНК, два полки «ВОХР» і загін панцерників (Ефимов Н.А. Действия против Махно с января 1920 по январь 1921 г. // Сборник трудов Военно-научного общества при военной Академии РККА. – 1921. – № 1. – С. 217).

443. Згодом перейменоване на селище Велика Новоселівка (Донецька область).

444. Нині село Чубарівка Пологівського району Запорізької області.

445. Белый П.Ф., Дышлевой П.С. Единство действий в защиту завоеваний революции: боевое содружество трудящихся Украины и России в борьбе против кулацкой вооруженной контрреволюции (конец 1920 – 1922 гг.). – К., 1988. – С. 86.

446. Ефимов Н.А. Действия против Махно с января 1920 по январь 1921 г. // Сборник трудов Военно-научного общества при военной Академии РККА. – 1921. – № 1. – С. 209.

447. Аршинов П. История махновского движения. – Запорожье, 1995. – С. 181. Радянські військові архівні джерела називають практично ту ж саму кількість махновців, що і повстанці (2500 шабель та багнетів), а це буває дуже рідко (РДВА. – Ф. 7. – Оп. 2. – Спр. 107. – Арк. 8).

448. РДВА. – Ф. 1407. – Оп. 1. – Спр. 317. – Арк. 1 – 4. Белый П.Ф., Дышлевой П.С. Единство действий в защиту завоеваний революции: боевое содружество трудящихся Украины и России в борьбе против кулацкой вооруженной контрреволюции (конец 1920 – 1922 гг.). – К., 1988. – С. 94.

449. Аршинов П. История махновского движения. – Запорожье, 1995. – С. 181. Начдив 42-ї М.Єфімов, ховаючись від ганьби, менш аніж через півроку після цих подій запевняв, що 6 грудня 1920 р. ніякого бою з махновцями не було, і взагалі останніх у цей день «червоні» війська 4-ї армії не знайшли, бо Н.Махно вже почав відходити на південь, до Бердянська (Ефимов Н.А. Действия против Махно… – С. 218). Те, що бій таки був і, до того ж, надзвичайно успішний для махновців, говорять інші червоноармійські джерела. Так, за свідченнями штабу військ ВНУС, махновці 6 грудня захопили в Гуляй-Полі 2000 полонених червоноармійців. Сили атакуючих махновців оцінювалися в 3000 чол. (Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине. Сб. док. и мат. – М., 2006. – С. 560).

450. Савченко В. Махно. – Харків, 2005. – С. 322.

451. РДВА. – Ф. 25899. – Оп. 3. – Спр. 31. – Арк. 244.

452. У своїх свідченнях, даних під час перебування в харківській тюрмі (1922 – 1923), начальник штабу РПАУ/м/ В.Білаш пояснив слідчим, що Н.Махно в грудні 1920 р. пішов на південь для з’єднання з Т.Удовиченком з двох причин. По-перше, в Гуляйпільському районі було настільки багато військ, що махновці просто не мали змоги там перебувати, не те що вести військові операції. А в Бердянському районі військ було набагато менше, вони були нестійкі й тому не становили для махновців настільки великої небезпеки. По-друге, Н.Махно хотів «навербувати там нових партизан, а також поповнити свої втрати в кінському складі». (ЦДАВОВУ. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 331. – Арк. 274).

Тобто, зі слів В.Білаша виходить, що Н.Махно, рухаючись до Азовського моря, не знав про план М.Фрунзе, а значить і не мав своїх контрпропозицій. Тоді виходить, що Н.Махну в подальшому просто неймовірно пощастило. Але питання: настільки можна довіряти свідченням В.Білаша, зробленим у камері смертників, уривок з яких згодом віддали в архів Комісії з історії громадянської війни. І в подальших своїх мемуарах В.Білаш завжди дуже стримано описував махновські перемоги над «червоними», замовчуючи деякі з них і применшуючи заслуги Н.Махна в здобутті інших. Напевно, ми маємо справу з подібним підходом і в даному випадку. В.Білаш давав такі свідчення, які б могли дозволити йому, хоча б теоретично, вийти на волю, і розповідями про тактичні таланти Н.Махна дратувати слідчих не збирався.

Цікаво, що пізніше такі «червоні» командири, як І.Каратигін та П.Ашахманов, проаналізувавши розвиток подій, у своїх працях відкинули версію про те, що Н.Махно не мав власного плану дій в Азовській операції. До того ж, Н.Махну не потрібно було вербувати повстанців у Приазов’ї. Це за нього робив Т.Удовиченко. А аргумент із кінським складом взагалі звучить кумедно. Коней у Приазов’ї після врангелівського нашестя літа 1920 р. залишилося дуже мало, буквально по кілька десятків на село, і махновці це, безумовно, знали. Але свідчення В.Білаша без належної критики продовжують використовуватися в сучасній історіографії, наприклад, істориком В.Волковинським. На його думку, Н.Махно пішов до Азовського моря тому, що «вибору в «батьки» не було… Фактично, він вів своє військо в тупик, де його, притиснувши до Азовського моря, легко було розгромити» (Волковинський В. Нестор Махно: легенди та реальність. – К., 1994. – С. 201).

453. Щодо саме такого трактування подій найбільш наполегливим у сучасній історіографії є В.Голованов: «Наліт на Бердянськ був чисто терористичною акцією, в точному значенні цього слова: він повинен був навіяти страх. Мова йде тільки про страх, який, наче клубок у горлі, повинен був будити на вранішній зорі всіх комуністів від Луганська до Єлизаветграда» (Голованов В. Тачанки с юга. – Запорожье – М., 1997. – С. 382).

454. ДАЗО. – Ф.Р. 73. – Оп. 1. – Спр. 330. – Арк. 140.

455. Есаулов. Налет Махно на Бердянск // Летопись революции. – 1924. – № 4. – С. 82.

456. За власть Советов: Сб. док. и восп. о борьбе трудящихся за установление и упрочение Советской власти на территории Запорожской области в 1917 – 1920 гг. – Запорожье, 1957. – С. 190.

457. ЦДАГОУ. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 331. – Арк. 82.

458. С.Тимченко впевнений, що це вчинила «налетіла з Гуляй-Поля банда Махна» (до того ж, у ніч з 2-го на 3-є грудня 1920 р.) (БКМ – Арх: Воспоминания Тимченко Степана Игнатьевича, участника событий отражения налета банды Махно 12 декабря 1920 г. – С. 1).

459. БКМ – Арх: Воспоминания Тимченко Степана Игнатьевича, участника событий отражения налета банды Махно 12 декабря 1920 г. – С. 1.

460. Радянська історіографія в особі харківського історика О.Кучера сміховинно пояснювала цей рух силою «опору й ударів» 42-ї дивізії РСЧА, яких остання завдала махновцям 6 грудня 1920 р. у Гуляй-Полі. Згідно з О.Кучером, «махновці були вибиті з міста і почали відходити на південь» (Кучер О.О. Розгром внутрiшньої контрреволюцiї на Українi… – Харкiв, 1971. – С. 48).

461. ЦДАВОВУ. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 331. – Арк. 258.

462. Камєнєв Сергій Сергійович (1881 – 1936) – видатний радянський воєначальник. У роки першої світової війни – полковник. Добровільно вступив до Червоної армії. З вересня 1918 р. по липень 1919 р. керував Східним фронтом. Із липня 1919 по квітень 1924 р. – головнокомандувач Збройних сил Республіки та СРСР, член РВР Республіки. Паралельно з цим, у 1920 р. – член комісії з питання боротьби з бандитизмом в Україні.

463. Белый П.Ф., Дышлевой П.С. Единство действий в защиту завоеваний революции: боевое содружество трудящихся Украины и России в борьбе против кулацкой вооруженной контрреволюции (конец 1920 – 1922 гг.). – К., 1988. – С. 96.

464. Павлов П.А. Выводы из опыта борьбы с Махно дивизии курсантов в ноябре-декабре 1920 и январе 1921 года // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 105.

465. Каширін Микола Дмитрович (1888 – 1938) – відомий радянський військовий діяч. Син станичного отамана Оренбурзького козачого війська. У 1909 р. закінчив юнкерське училище, в 1912 р. відрахований з полку за революційну агітацію. У роки першої світової війни – підосавул. У 1917 – 1918 рр. – командир «червоного» партизанського козачого загону. З 1919 р. – начальник 30-ї стрілецької дивізії. З жовтня 1920 по 1922 р. командував 3-м кавалерійським корпусом і Олександрівською групою військ, що вели війну з махновськими повстанцями. Згодом, у 1931 – 1937 рр. – командувач Північно-Кавказьким військовим округом. У 1937 р. брав участь у суді над «групою Тухачевського». З липня 1937 р. – начальник Головного управління бойової підготовки РСЧА. Арештований НКВС у серпні 1937 р. Визнав себе винним в антирадянській, троцькістській, військово-фашистській змові й був розстріляний як «ворог народу».

466. Савченко В. Махно. – Харків, 2005. – С. 322.

467. Стрельбицький Іван Семенович – радянський воєначальник. У роки другої світової війни – начальник артилерії 2-ї гвардійської армії Південного фронту, генерал-лейтенант. Інтеркавбригада була сформована в жовтні 1920 р. на території Катеринославської губернії в районі ст. Синельниково, під час розгрому врангелівців активно контактувала з махновцями у виконанні бойових завдань. Її загальна чисельність досягала 1800 кіннотників. Із них 973 бійці представляли народи колишньої Російської імперії, а 837 – різноманітних іноземних авантюристів, переважно угорців та німців.

468. Стрельбицкий И. Ураган. – М., 1977. – С. 136.

469. Там само. – С. 136.

470. Бела Кун (1886 – 1939) – видатний діяч угорського і російського революційних рухів. Член соціал-демократичної партії Угорщини з 1902 р. Під час першої світової війни здався росіянам у полон. У 1917 р. під час перебування в таборі для військовополонених примкнув до більшовиків. Один з організаторів угорської групи РКП/б/ й угорських частин у складі РСЧА. У листопаді 1918 р. нелегально повернувся в Угорщину і взяв участь в угорській революції весною 1919 р. Нарком зовнішніх справ та воєнний нарком УСР. Після поразки революції в серпні 1919 р. повернувся в РСФРР. У жовтні-листопаді 1920 р. – член РВР Південного фронту. У жовтні 1920 р. від імені комуністів підписав у Харкові військово-політичну угоду з РПАУ/м/. Із листопада 1920 р. – голова Кримського обласного ревкому. «Уславився» проведенням масового терору проти цивільного населення Криму в кінці 1920 – 1921 рр., коли загинуло 100 000 чол. У подальшому – один із видатних діячів Комінтерну. Знищений по звинуваченню в шпигунстві та підривній роботі проти СРСР.

471. Стрельбицкий И. Ураган. – М., 1977. – С. 138.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2004 – 2019 І.Лиман

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2818

Модифіковано : 16.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.