Логотип персонального сайта І.Лимана
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)

«Вольный Бердянск»

«Здраствуйтє, товаріщі!»

Блискучий план

Володимир Чоп, Ігор Лиман

І сталося так, що в приазовських степах навколо Бердянська зіткнулися в жорстокій битві два великих полководці, аби один раз і остаточно визначити, хто з них є кращим у своєму кривавому ремеслі. На початку грудня 1920 року командувач Південним фронтом Михайло Васильович Фрунзе [413] і командувач Революційною Повстанською Армією України Нестор Іванович Махно готувалися з’ясувати між собою стосунки у другому раунді свого жорстокого протистояння. Перший раунд двобою, Гуляйпільську операцію (26 листопада – 2 грудня 1920 р.), як не дивно, «по очках» виграв повстанський Батько. Оточені звідусіль переважаючими силами ворога, зненацька й віроломно атаковані махновці із значними втратами змогли уникнути розгрому, завдавши ворогові кількох несподіваних і важких ударів. Незважаючи на десятикратну перевагу в силах, РСЧА не змогла одним махом подолати армію українських повстанців. Чисельність маневрових груп останньої швидко поповнювалася за рахунок дрібних повстанських загонів. На землях Запорожжя та Приазов’я розпочиналася повномасштабна, кривава і затяжна війна. Ніхто вже навіть і не згадував, як ще зовсім недавно, місяць тому, ворогуючі армії разом скидали у Чорне море з Кримського півострова останніх білогвардійців. Нині М.Фрунзе захотів зробити те ж саме зі своїм недавніми союзниками – махновськими повстанцями. Тільки море було вибране інше – Азовське.

1 грудня 1920 р. у Москві, на засіданні РВР Республіки під головуванням Л.Троцького було визнано, що операція по ліквідації «махновщини» провалилася [414]. 3 грудня 1920 р. М.Фрунзе був викликаний до Москви для пояснень причин невдачі.

Перед лицем високого керівництва «червоний» полководець пообіцяв до кінця 1920 р. остаточно знищити махновський «гнійник» [415] і представив вождям уже готовий план нової, на цей раз, за його переконаннями, вже остаточної антимахновської операції. План базувався на продуманому використанні величезної кількісної переваги РСЧА. На здійснення цієї операції можна було відносно безболісно задіяти до двох третин бійців Південного фронту [416], а також велику кількість військ внутрішньої служби. Точну кількість вояків, які мали бути використані проти повстанців, не знав навіть автор проекту. Пізніше дослідники її довго рахували. За найбільш скромними даними Р.Ейдемана [417] та М.Какуріна, їх було 58500 чол. [418] За підрахунками В.Голованова – 88000 чол. [419] Якщо ж відштовхуватися від даних збірника «Директиви командування фронтів Червоної армії» [420], то кинута проти махновців 4-а армія РСЧА нараховувала 81339 бійців, 13-а – 26356 бійців, а 2-а Кінна – 15257 бійців. Тобто безпосередньо брали участь в Азовській операції мали 128784 червоноармійців, із командним складом й інтендантськими службами включно. А за їх спинами, як резерв, на Херсонщині та Катеринославщині стояло ще 80000 бійців 6-й армії та 1-ї Кінної армії. І це не рахуючи підрозділів внутрішньої служби, ЧОПів [421], «чекістських» та міліцейських формувань. Супроти цієї «непереможної армади» в запорозьких та приазовських степах діяло лише близько 15000 повстанців, з яких лише близько половини були об’єднані в маневрові групи РПАУ/м/ [422]. Інша половина бійців була розпорошена по дрібних територіальних загонах, підпільних гуртках або просто переховувалася. Порівняно із силами М.Фрунзе це було просто несолідно. Маючи подібну кількісну перевагу, РСЧА, як здавалося, була приречена на успіх.

До того ж, справу проведення задуманої М.Фрунзе операції полегшувала та обставина, що майже всі війська вже були розташовані неподалік місця подій. Якщо б бракувало підкріплення, то його досить швидко можна було перекинути на Запорожжя з Кримського півострова та Донбасу. «Червоних» військ було так багато, що цілком вистачало, аби вишикувати їх у суцільний фронт, багнет до багнета, у вигляді гігантської підкови, що накривала собою територію Запорозької губернії, впираючись дугами в Азовське узбережжя на схід і захід від Бердянська. Величезна кількість «червоних» військ дозволяла М.Фрунзе сподіватися, що наступ буде провадитися настільки щільно, що махновці не зможуть ні прошмигнути непоміченими, ні пробитися з боєм через червоноармійські лави.

Остаточно ставши на визначені М.Фрунзе позиції, «підкова», за наказом командування, повинна була почати звужуватися. По мірі звуження і скорочення лінії фронту піхотні підрозділи РСЧА повинні були залишатися на передовій, а кавалерійські частини поступово переміщуватися в їхній тил, і там створювати другу лінію оточення. Кавалерія мусила розташовуватися за стиками бойових дільниць піхотних дивізій, аби підстрахувати їх на випадок махновського прориву. Прорив фронту, як усім було відомо у всі часи, найкраще було робити саме на стиках боєдільниць.

Із подальшим звуженням «підкови», відтісняючи махновців все далі на південь, планувалося в подібному «шаховому» порядку створити й третю лінію оточення, а можливо, якщо буде потрібно, й четверту. У фіналі операції диспозиція «червоних» військ мала нагадувати вже не підкову, а наїжачену багнетами та шаблями шахівницю, якою М.Фрунзе притискав махновців до азовських хвиль. Паралельно з виконанням основного бойового завдання, в ході наступу «червоні» війська повинні були провадити тотальне роззброєння населення в поєднанні з репресивними заходами проти спійманих повстанців та їх родичів, аби остаточно залякати й впокорити місцеве населення.

В останній момент, коли притиснуті до моря махновці кинуться у відчайдушну атаку на позиції стрілецьких червоноармійських бригад, кавалерія мусила вискочити з-за їх спин уперед, звідусіль оточити й винищити ворога. Як варіант, загнати й потопити повстанців у Азовському морі, яке хоч і наймілкіше у світі, але має достатню глибину й ширину, аби в ньому втопився кіннотник, що сидить верхи. Розглядався також варіант прийняття повної й остаточної капітуляції з ганебною видачею повстанських отаманів. Теоретично все виглядало бездоганно. Бойові характеристики військ РСЧА після остаточної перемоги над білогвардійською контрреволюцією в Кремлі розцінювали як достатньо високі для здійснення задуманого. З морально-психологічного боку теж, здається, ніяких проблем виникнути не могло. Ніякого співчуття до махновських повстанців мобілізовані з усіх кінців РСФРР червоноармійці та інтернаціоналісти не виказували. Справа стояла лише за практичним виконанням задуманого.

План сподобався Центру, який, змінивши гнів на милість, надав М.Фрунзе нову посаду і необмежені повноваження на час проведення операції. Віднині М.Фрунзе вважався Командувачем збройними силами України і Криму, одночасно зберігаючи за собою посаду командувача Південним фронтом. Нову посаду було вигадано для того, аби М.Фрунзе зміг підпорядкувати собі війська внутрішньої служби на Україні [423]. Одночасно з цим М.Фрунзе, враховуючи його великий досвід у боротьбі з центральноазійським басмацтвом, було доручено загальне керівництво розгромом «політичного бандитизму» в Україні. Після перемоги над махновською армією він мав узятися за організацію розгрому інших українських повстанців. Щоб здійснити його, М.Фрунзе в стислий термін повинен був написати концепцію ліквідації в Україні антикомуністичного повстанства. Зауважимо, що це було досить важке завдання. Найбільш влучно, на нашу думку, його сутність характеризує коментар сучасного російського публіциста В.Голованова: «Як ліквідувати, якщо три роки не ліквідується?» [424]

Під час московського відрядження М.Фрунзе зустрівся і з головою раднаркому В.Леніним, який жваво цікавився ходом «боротьби з махновщиною» і «давав цінні поради з подальшої її організації та розгрому» [425]. С.Сиротинський, ад’ютант М.Фрунзе, писав про шефа: «Напучення вождя на тільки допомагали у вирішенні складних питань…, але й надихали його. Після зустрічей з В.Леніним він відчував небувалий підйом сил, працював з подвоєною енергією» [426].

5 грудня 1920 р., повернувшись у Харків, М.Фрунзе з «небувалим підйомом сил» приступає до здійснення плану Азовської операції. Великим підрозділам РСЧА було негайно сповіщено про намір у найближчий час почати «концентрований наступ» на махновський район із півночі, заходу і сходу з метою притиснути РПАУ/м/ до Азовського моря і знищити «безжально». Останнє слово буде супроводжувати надалі практично всі накази М.Фрунзе, спрямовані як проти повстанців, так і проти власних бійців, які не виявляли належної активності.

Усім задіяним в операції частинам наказувалося до ночі 10 грудня 1920 р. діяти так, щоб не дай Бог не вигнати або вилякати з кола оточення повстанські загони. Ті ж загони, які намагалися проникнути в нього для з’єднання з маневровою групою Н.Махна, належало пропускати всередину «підкови» без бою. Саме так слід розуміти вказівку М.Фрунзе, що «необхідно, аби до цього часу якомога більше махновських загонів опинилося всередині нашого кільця».

11 грудня 1920 р., за планом М.Фрунзе, всі частини «червоного» угрупування повинні були почати наступ «для самого безжального знищення махновщини» [427]. При цьому М.Фрунзе наголошував на «величезній державній важливості покладеного завдання». Це був натяк на велику відповідальність і суворі наслідки для безпосередніх виконавців, якщо план, не дай Бог, провалиться.

Навчений гірким досвідом Гуляйпільської операції, М.Фрунзе вирішив зняти з себе безпосередню відповідальність за практичну реалізацію оперативного плану. Ще 5 грудня 1920 р. М.Фрунзе наказує командувачу 4-ю армією РСЧА Володимиру Соломоновичу Лазаревичу [428] перенести штаб своєї армії з Кримського півострова до Мелітополя й звідти безпосередньо керувати операцією «проти банд» [429]. В.Лазаревич був не в захваті від поставленого завдання, а до фрунзенського плану взагалі ставився скептично. Але, як військова людина, не гаючись приступив до нових обов’язків. Майбутнє не обіцяло йому нічого доброго. У випадку перемоги всі лаври діставалися М.Фрунзе. У випадку невдачі «на горіхи» мало перепасти виключно йому.

Почавши операцію, М.Фрунзе перестав спати ночами. О 4 год. 20 хв. ранку 6 грудня 1920 р. він присилає своїм арміям ще один наказ щодо ліквідації «махновщини», в якому наказує зосередити на вирішенні даної задачі «всі ввірені сили і засоби». М.Фрунзе побоювався, що командири армій та дивізій, заколисані кількісною перевагою, виставлять на позиції не всіх, а тільки частину підлеглих їм бійців. Також наголошувалося, що командири мусять навіяти своїм підлеглим «усвідомлення серйозності й важливості поставленого завдання… Будь-який прояв нерозторопності, розхлябаності й таке інше карати безжально» [430]. Через десять хвилин, о 4 год. 30 хв., до армій Південного фронту приходить від М.Фрунзе ще й директива щодо роззброєння населення й інших репресивних заходів, які треба проводити в ході наступу на махновців [431].

Паралельно з чисто військовими заходами йшли заходи політичні. Після від’їзду М.Фрунзе з Москви, 6 грудня 1920 р., Рада Праці та Оборони РСФРР прийняла постанову, що оголошувала викорінення бандитизму першочерговою державною задачею, а для Радянської України – «питанням життя і смерті» [432]. Голова раднаркому РСФРР В.Ленін негайно підписав її. Згідно положень постанови, ВКП/б/ та КП/б/У повинні були виділити для вирішення повстанської проблеми своїх кращих працівників. Ліквідацією «куркульської контрреволюції» впритул мусили зайнятися маститі партійні функціонери – В.Затонський, С.Косіор, Д.Мануїльський, Х.Раковський, маючи на підхваті всі резерви каральних органів та збройних сил, розташованих в Україні.

«Червоне» командування розуміло, що для кращого й успішнішого проведення операції треба було, аби повстанці маневрової групи Н.Махна якомога ближче підійшли до Азовського моря. І найкраще було б, якби вони зробили це з власної ініціативи. В.Лазаревич розумів, що Н.Махно може й не відійти до моря, а, чого доброго, спробує прорвати «червоний» фронт десь у районі середнього або північного Запорожжя, коли червоноармійська «шахівниця» ще не встигне як слід вибудувати свої багатоешелоновані порядки. Тому було б непогано чимось привабити махновців піти подалі на південь. Істотною причиною для руху саме в цьому напрямку могло стати прагнення до об’єднання гудяйпільських повстанців з Азовською маневровою групою під командуванням Т.Удовиченка, що з листопада 1920 р. формувалася в Приазов’ї.

За даними «червоної» розвідки, під командуванням Т.Удовиченка «в районі Ногайська – Бердянська» налічувалося в кінці листопада 1920 р. близько 3000 махновців. Начальник штабу РПАУ/м/ В.Білаш наводить подібні цифри. За його повідомленнями, на 25 листопада 1920 р. Азовська група налічувала 1900 багнетів, 900 шабель і 4 тридюймових гармати, зведених у напівбатарею. 25 кулеметів були розділені на дві кулеметні команди по 12 – 13 машин у кожній. Штаб Азовської групи очолював донський козак Миронов, рідний брат командувача 2-ї Кінної армії РСЧА П.Миронова.

Пилип Кузьмич Миронов.

Останній, до речі, мав наступати на Приазов’я з боку Донбасу, так що виникав класичний стереотип «громадянської війни», коли брат ішов на брата в буквальному розумінні цього крилатого виразу. 1-й Азовський кавалерійський полк мав 500 шабель, 1-й піхотний полк – 400 багнетів. Але структура Азовської групи була нечітка. Крім цих підрозділів, у групу входив якийсь «окремий загін», що теж мав два полки піхоти (до 1500 багнетів та кавполк у 400 шабель) [433]. На додачу до цього, більшість азовських повстанців була слабкоозброєна або неозброєна взагалі. Тому з початком бойових дій Т.Удовиченко розпустив новобранців і почав війну проти комуністів, спираючись виключно на стару гвардію партизан усього лише в кілька сотень чоловік.

На початок грудня 1920 р. «азовці» поки що трималися. 1 грудня 1920 р. якась «червона» кавбригада змогла оточити загін Т.Удовиченка (500 багнетів та 300 шабель) в с. Захарівці, в 44 км на північний схід від Бердянська [434]. Після недовгого бою махновці «розсипалися» на невеличкі групки, що прорвалися на схід, а потім узагалі розсіялися на одиночних піших і вершників. «Червона» бригада, вважаючи ворога вщент розбитим, переслідування не повела. Тим часом Т.Удовиченко вночі з 1 на 2 грудня зібрав свої сили в сусідній із Захарівкою станиці Стародубівці (в 42 км на північний схід від Бердянська). Уранці 2 грудня 1920 р., дочекавшись, поки їх знайде «червона» розвідка, махновці демонстративно «побігли» на схід, але відразу ж зламали свій шлях на північ, потім на захід і, окресливши дугу в 40 верст, у той же день захопили обоз «червоної» бригади в її тилу, в с. Білоцерківці [435].

Отже, Азовська маневрова група вже була зв’язана боями. Червоноармійці одночасно з погонею за Т.Удовиченком провадили в околицях Бердянська карні операції проти селян. Поєднання подібних заходів гарантувало те, що повстанці не залишать свої рідні села на поталу карателям і навряд чи відступлять на північ для з’єднання з Н.Махном. Навіть після отримання відповідного наказу. Нагадаємо, що РПАУ/м/ саме тим і відрізнялася від усіх армій світу, що накази важливого характеру було прийнято обговорювати з підлеглими командирами, а якщо дозволяв час, то і з рядовими бійцями. При такому стані справ було вірогідніше, що Н.Махно, аби схилити приазовців до об’єднання й спільного прориву, прийде під Бердянськ за Т.Удовиченком сам.

Проте допускалося, що Н.Махно, по-звірячому відчуваючи якусь пастку, може до Новоспасівки й не прийти, залишивши приазовців викручуватися з халепи самотужки. Тягу до об’єднання з Т.Удовиченком було необхідно чимось підкріпити, підстрахувати. Аби заманити Н.Махна подалі на південь, потрібна була ще якась наживка.

І саме тут у нагоді виявився Бердянськ з його відданою Центру комуністичною владою. Захоплення портового міста з його ресурсами вже само по собі було непоганим здобутком для махновців. Ще більш привабливим для повстанців Бердянськ робила його тюрма. Червоноармійські частини мали нахапати в навколишніх селах, і насамперед у Новоспасівці, якомога більше заручників із селян і утримувати їх у міській буцегарні під загрозою незворотного розстрілу. При цьому місцеве керівництво мало зайняти непримиренну й войовничу позицію до махновців, атакуючи «знахабнілу анархо-махновську банду» [436] через газети, листівки й публічні заяви керівників.

Останнє, якщо враховувати події кінця листопада 1920 р., мало виглядати в очах махновців особливо нахабним і безпринципним. Так вже вийшло, що наказ про оголошення махновців поза законом до Бердянська дійшов невчасно. Коли 27 – 28 листопада 1920 р. в околицях Гуляй-Поля, Поліг, Токмака, Мелітополя, Євпаторії вже гатили гармати й рубалися голови, в околицях Бердянська про це ще ніхто нічого не знав. Тут продовжувалися спільні мітинги комуністів із махновцями і мало місце братання бійців двох союзницьких армій. В.Голованов настільки був вражений подібним контрастом, що в запалі писав: «Бердянськ був злоякісною глухоманню й провінцією. Нічого то до нього не доходило! З такого ось потурання і підіймалася потім крамола й зрада, таємне співчуття, яке навіть гірше явного» [437]. Зазначимо, що це досить точно відчутий хід думок комуністичних вождів і «червоних» воєначальників. І хоча бердянські комуністи, в принципі, були невинні, адже їх просто не повідомили про зміну політичної обстановки, вони, співпрацюючи з махновцями, вже стали напівзрадниками, які тепер повинні були як слід попрацювати, аби реабілітуватися «перед партією і народом».

Розрахунок був на те, що Н.Махно зважиться напасти на Бердянськ і зав’язне на його підступах або у вуличних боях з підрозділами 2-ї спішеної кавбригади, розквартированої в місті. Місцеві сили самооборони допоможуть кіннотникам у бою. За цей час повинні були підійти головні сили «шахівниці» й затиснути махновців зусібіч. Місту та його жителям, звичайно, могло стати непереливки, якщо махновці таки увірвуться до Бердянська, але, як кажуть, «без жертв, товаришу, немає боротьби». У гіршому випадку, коли 2-а спішена бригада й сили місцевої оборони не викажуть належного рівня військової підготовки і завзяття, Бердянськ взагалі приносився в жертву, наче фігура в шаховому гамбіті. Усе місто, разом з його оборонцями й жителями. За Махна – не шкода. Проте не все «червоне» командування було настільки бездушним. Деякі з командирів сподівалися, що до цього не дійде, і Н.Махно, з’єднавшись із Т.Удовиченком, одразу спробує прорватися назад на Гуляйпільщину, ну, можливо, для остраху або для відволікання уваги надішле до Бердянська один зі своїх загонів, від якого гарнізон міста зможе відбитися власноруч.

Але як на подібні плани подивляться у самому Бердянську? Зрозуміло, що без особливого ентузіазму. Тому місцевих парткерівників і військовиків до самого останнього моменту запевняли з Мелітополя, що махновці на Бердянськ напасти не наважаться. Ну, може, нападуть не основними силами, тому будьте насторожі. Н.Махно занадто розумний, щоб залізти в мішок, тому не бійтесь, дратуйте його, дратуйте, покажіть себе, відданість партії покажіть. І знаєте, дратували. Коли ж стало зрозумілим, що головні сили Н.Махна вже поряд, бердянське повітове й міське керівництво заспокоювали швидким підходом сил Червоної армії. Боріться, товариші, допомога вже близько. Таким чином, бердянські комуністи, комсомольці та радянські працівники фактично принесли себе в жертву задумам вищестоящого начальства, причому не добровільно, а виконуючи наказ.

Примітки

413. Фрунзе Михайло Васильович (1885 – 1925) – видатний радянський і партійний діяч. Член РСДРП із 1904 р. Двічі приговорений царськими властями до смертної кари. У роки «громадянської війни» в Росії – командувач 4-ю армією, згодом – рядом фронтів. Командувач військами України й Криму (1920 – 1924), заступник голови РВР СРСР, заступник наркома з військових і морських справ, начальник штабу РСЧА, член РТО СРСР (1924 – 1925). Голова РВР СРСР і народний комісар з військових і морських справ (1924 – 1925). Член ЦК РКП/б/, кандидат у члени Політбюро ЦК РКП/б/ (1924 – 1925). Ліквідований за наказом Й.Сталіна під час примусово проведеної хірургічної операції.

414. Реввоенсовет Республики. 6.ІХ.1918 – 28.VІІ. 1923 г. – М., 1991. – С. 452.

415. Савченко В.А. Махно. – Харків, 2005. – С. 322.

416. 16 листопада 1920 р. «червоними» військами було зайнято Керч і М.Фрунзе сповістив В.Леніна про «ліквідацію Південного фронту». Але Південний фронт як військове угрупування продовжував існувати й надалі, оскільки його війська були кинуті на придушення махновського руху.

417. Ейдеман Роберт Петрович (1895 – 1937) – із сім’ї вчителя, естонець за національністю.

Роберт Петрович Ейдеман.

У 1916 р. закінчив військове училище, прапорщик. Із 1917 р. – комуніст. Із січня 1921 р. – командувач військами внутрішньої служби України, з березня 1921 р. – командувач військами Харківського військового округу. З липня 1921 р. – помічник командувача збройними силами України та Криму. В 1920 –1921 рр. двічі нагороджений орденами Червоного прапора. Поет-аматор. Репресований як «ворог народу».

418. Эйдеман Р., Какурин Н. Гражданская война на Украине. – Харьков, 1928. – С. 58.

419. Голованов В. Тачанки с юга. – Запорожье – М., 1997. – С. 448.

420. Директивы командования фронтов Красной Армии (1917 – 1922 гг.). Т.4. – М., 1978. – С. 222.

421. ЧОП (Частини особливого призначення) – військово-партійні формування, які створювалися при партійних і комсомольських організаціях, починаючи з квітня 1919 р. Як правило, в 1920 р. такі частини створювалися для проведення каральних акцій проти антирадянсько настроєних селян, наприклад, для їх розстрілів або для забирання заручників.

422. На початок грудня 1920 р. РПАУ/м/ мала у своєму складі чотири маневрові групи: Гуляйпільську, Запорозьку, Азовську та Кримську.

423. ВНУС (Війська внутрішньої служби) – рід військ, утворений постановою РТО від 1 вересня 1920 р. на базі об’єднання військ ВОХР із караульними військами, військами залізничної охорони й транспортною міліцією. Штаб військ ВНУС на чолі з командувачем військами підкорявся НКВС та головнокомандувачу. Для керівництва військами ВНУС при штабі РСЧА в 1920 – 1921 рр. діяло спеціальне Управління по внутрішній службі. На війська ВНУС покладалися обов’язки боротьби з антибільшовицьким повстанством, охорони державних установ, промислових підприємств, залізниць, водних шляхів сполучення, участь у господарчих компаніях.

424. Голованов В. Тачанки с юга. – Запорожье – М., 1997. – С. 380.

425. Волковинский В.М. Махно и его крах. – М., 1991. – С. 190.

426. Сиротинский С.А. Путь Арсения: Биографический очерк о М.В.Фрунзе. – М., 1980. – С. 191.

427. Фрунзе М.В. На фронтах гражданской войны. Зб. док. – М., 1941. – С. 458 – 459.

428. Лазаревич Володимир Соломонович (1882 – 1938) – народився в м. Білосток Гродненської губ., за походженням вихрещений єврей. Учасник першої світової війни, підполковник царської армії, випускник академії Генерального штабу. З травня 1918 р. – у Червоній армії на командних посадах. Із червня 1920 р. по лютий 1921 р. – командувач 4-ю армією Південного фронту. У подальшому на викладацькій роботі, доцент та начальник кафедри у Воєнно-транспортній академії РСЧА. Безпартійний. Заарештований як «ворог народу» й розстріляний у червні 1938 р.

429. Кучер О.О. Розгром внутрiшньої контрреволюцiї на Українi в 1921 – 1923 рр. – Харкiв, 1971. – С. 48.

430. Фрунзе М.В. На фронтах гражданской войны. Зб. док. – М., 1941. – С. 460.

431. Там само. – С. 458.

432. Маймескулов Л.Н., Рогожин А.И., Стащис В.В. Всеукраинская чрезвычайная комиссия (1918 – 1922). – Х., 1971. – С. 188.

433. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 506.

434. Населений пункт знаходиться на р. Берда, на кордоні сучасних Запорізької та Донецької областей.

435. Каратыгин. Партизанство. – Харьков, 1924. – С. 38.

436. Есаулов. Налет Махно на Бердянск // Летопись революции. – 1924. – № 3. – С. 82.

437. Голованов В. Тачанки с юга. – Запорожье – М., 1997. – С. 375.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2004 – 2019 І.Лиман

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2163

Модифіковано : 16.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.