Початкова сторінка

Ігор Лиман (Бердянськ)

Персональний сайт історика України

?

Захоплення міста

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Але в бердянських властей ще залишався зв’язок із зовнішнім світом, і місцевий ревком прохав термінової допомоги в Червоної армії. І вона була обіцяна [543]. Під час переговорів бердянців із «Начальниками військових частин» сторони дійшли наступного. Махновці, як правило, нападали на населені пункти на світанку, коли цивільне населення ще спить або сидить вдома, не «плутаючись» під ногами. Бердянськ не повинен був стати в цьому винятком, і, до речі, не став. Після нападу місцевим треба було протриматися 2 – 3 години, до приходу довгоочікуваної допомоги. Десь о 10 – 11 годині ранку допомога мала з’явитися й «закупорити Махна в бердянському мішку». На цьому й порозумілися. Відстрілюватися протягом трьох годин від насідаючих махновців було важко, але реально. Потім прийде допомога.

Допомога не прийшла взагалі. Бердянських партійців цинічно обдурили, принісши в жертву переможному фіналу військової операції. Допомога прийшла тільки на папері, коли штаб М.Фрунзе писав реляцію про збройне вибиття махновців із міста. «Паперовий бій» у Бердянську мав на меті замести сліди, аби ніхто не зміг присікатися до дій «червоного» командування [544].

В.Голованов писав із цього приводу: «…допомога не прийшла. Напевно, командарму 4 Лазаревичу не хотілося ламати повільний, поступальний хід керованої ним операції, що обіцяла, як здавалося, вірний успіх. Що у світлі цього успіху означала невелика відстрочка й, на жаль, невідворотна загибель кількох товаришів? Стратегічно вигідно було б, якби Махно якомога глибше затопив зуби в Бердянськ…» [545] Багато хто з наших співвітчизників до сьогодні щиро жалкує з приводу трагічної загибелі М.Фрунзе, зарізаного на операційному столі в 1925 р. Уцілілі бердянські комуністи та їх родичі цю подію, мабуть, радісно вітали. Взагалі-то, бути комуністом у Бердянську було надзвичайно небезпечно. Тричі, у 1918, 1920 та 1921 рр. бердянська партійна організація практично винищувалася ворогами.

Опівночі 11 грудня 1920 р. вийшов час махновського ультиматуму. Трохим Удовиченко, командир Азовської групи РПАУ/м/, на правах земляка прислав бердянцям лаконічну телеграму: «Іду на Ви» [546]. Зазначимо, що ця історична фраза, яка належить київському князю Святославу Ігоровичу, була досить популярною серед отаманів часів національно-визвольних змагань. Наприклад, точно таку телеграму надіслав отаман Нечипір Григор’єв німецьким військам перед боєм за Миколаїв у березні 1919 р. [547]

«Кадрові» махновці й новоспасівські «поденники» зробили нічний двадцятикілометровий перехід з Новоспасівки, Петрівки та Берестового [548] до Бердянська й кількома загонами з різних боків підступили до міста [549]. Забезпечуючи тил основному угрупуванню, що мало наступати на Бердянськ, махновський авангард 12 грудня 1920 р. зайняв с. Іванівку й обстріляв там роз’їзди 2-го кавполку Інтеркавбригади, що приїхали в село перевірити, чи зайняли тут позиції полки 2-ї спішеної кавбригади. Замість «спішених» у селі виявилися махновці. Тому Інтеркавбригада змушена була сама зайняти той відрізок фронту, на який не встигла відійти 2-а спішена [550]. На виручку бердянським комуністам ніхто йти не те що не поспішав, а навіть і не збирався. Натомість, «червоні» командири робили все, аби укріпити лінію фронту на захід від Бердянська і не дати повстанцям можливості здійснити тут прорив на Мелітополь. Начдив 2-ї Донської 12 грудня 1920 р. видав наказ, аби всі тилові структури дивізії й обози були переведені з міста на захід у с. Інзовку [551]. Підтримуючи думку В.Лазаревича, він теж чекав спроби прориву махновців на захід.

Але Мелітополь, як не дивно, ніхто з махновців чіпати поки що не збирався. Їх цілком влаштовував і Бердянськ. Напад на місто планувалося робити, використовуючи три напрямки: Петрову балку, Мерлікову балку й Цвинтарний (Кладбищенський) спуск. О другій годині ночі 12 грудня Бердянськ уже був оточений [552]. Поранений у ногу Батько Махно приїхав на позицію в критому фаетоні. Перші постріли почулися близько восьмої години ранку. Це подавали умовний знак застави комуністів, що побачили махновців. Вістові негайно повідомили керівну Трійку, що махновці помічені в районі Петрової балки. Головні керівники оборони міста негайно дали наказ каральному батальйону та чопівцям передислокуватися до Колонії, аби в районі Ближніх і Дальніх Макорт перекрити махновцям шлях до міста. Утім, оборона Бердянська була прорвана. Активність махновців біля Петрової балки виявилася лише військовою хитрістю, основного удару повстанці завдали в інших місцях, зокрема, Мерліковій балці.

Із журналу бойових дій 2-ї Донської стрілецької дивізії відомо, що погода вранці 12 грудня 1920 р. була сухою, подекуди зривався сніг, шляхи були в задовільному стані [553]. «На 8 годину… по висотам північніше Бердянська 2 – 3 версти з’явилася піхота противника нез’ясованої сили й частини 2-ї спішеної вступили в бій» [554]. Одразу після цього повстанці прорвалися в місто через «червоне» кільце оборони, розсипавшись по окраїнах. Загін, що знаходився на підступах до міста, був з ходу розбитий махновцями [555].

Ну а як же головна військова сила міста? Як же 2-а спішена-змішана кавбригада? Майже всі її підрозділи, що перебували в місті, були розбиті, розбіглися або здалися в полон. Рукопашний бій з махновцями спробували зав’язати на Базарній бійці 4-го полку. Куди там. Відразу ж було вбито 10 – 11 чоловік. Гарцюючи на конях, махновці стали рубати направо й наліво: стогін, крики, лайка, окремі постріли, іржання коней – все змішалося. Під їх напором «червоні» бійці побігли до моря, де кінні махновці не наважилися вести переслідування по тонкому льоду, і це врятувало багатьох від неминучої загибелі. «4-й полк взяв на себе майже всю силу супротивника, бився вперто, але, використавши всі боєприпаси, під натиском великих сил супротивника був цілком знищений, залишивши супротивнику 2 гармати» [556].

У полон до махновців потрапив штаб 2-ї спішеної разом з командиром, шістьма кулеметами і майже повністю 3-й кавполк [557]. Точніше, його залишки. М.Єфімов писав, що 2-га спішена «під час набігу махновців здалась їм», була «знищена» Махном [558]. Є.Лихаревський у 1921 р. був з ним солідарний: «Частини Махна зім’яли й майже знищили 2-гу кавбригаду» [559]. Наступного дня, 13 грудня 1920 р., у штаб 2-ї Донської дивізії прибув командир 4-го полку 2-ї спішеної з 7 вершниками. Спочатку начдив думав, що це і всі, кому вдалося втекти з Бердянська, але ні. 15 грудня 1920 р. близько 80 уцілілих червоноармійців 2-ї спішеної прибули в Новоспасівку [560]. Це були ті щасливчики, які встигли вискочити на слизьке й перележати на нетривкому льоду Азовського моря небезпечний час, видаючи себе за трупи.

«Червоні» спішені кіннотники відмовлялися вірити в очевидне й були жорстоко покарані. Усі сподівалися, що Н.Махно не нападе, бо в с. Куце (нині частина с. Луначарського) вже стояли бійці Інтеркавбригади, які реально могли вдарити махновцям у тил. Їм до Бердянська було всього 7 км навпростець. Але вони з честю виконали інтернаціональний обов’язок, реалізувавши наказ командування: «ніяких наступів на махновців до 13 грудня не здійснювати».

Серйозний опір вчинив 1-й ескадрон 4-го кавполку під командуванням С.Тимченка, та й то лише тому, що їм рано-вранці 12 грудня 1920 р. було наказано виступити з Бердянська до болгарського с. Преслав. Кіннотники вже встигли як слід розбуркатися, коли підійшли до Кладбищенського спуску. Саме в цей момент «червоний» комеск почув два рушничні постріли, а потім побачив, як шістнадцятеро ополченців щодуху тікають униз по спуску. Відчувши, що зараз усім стане непереливки, С.Тимченко наказав ескадрону стати в ланцюг і наступати на Гору. Не будемо забувати, що його кавалеристи були спішеними. І справді, досить скоро назустріч «червоному» ланцюгу показався ланцюг махновський. «Червоні» відкрили по ньому вогонь із кулеметів, і повстанці залягли. Аби підняти людей в атаку, махновські командири застосували давній і дієвий психологічний прийом, вигаданий ще пріснопам’ятним Я.Озеровим. Отамани почали бити піхоту нагаями, проте навіть це не примусило її кинутись у фронтальний наступ. Махновці, навіть рядові й навіть під нагаями, надавали перевагу маневровій війні.

І справді, досить скоро до С.Тимченка з тилу прибула звістка, що махновська кавалерія «числом до 2000 чол.» наступає понад морем від Єврейського кладовища. Аби не допустити махновців у тил, Тимченко залишив на Горі половину ескадрону з 4 кулеметами, а сам з іншою половиною кинувся на Ліски. Та запізно. Усі лісовські вулиці, від моря і до Гори, вже займали махновці, які ганялися за спішеними кавалеристами по всьому передмістю. Тимченківці вели бій до 12 години дня, допоки не були перебиті переважаючими силами ворога, а їх командир був поранений кулею в ногу. З перебитою кісткою його заховали в одного зі співчуваючих комуністам місцевих жителів [561].

Махновський сотник Овчаренко разом із ввіреним йому підрозділом першим увірвався в місто, рухаючись від вокзалу по Зеленій вулиці. Махновці миттєво захопили штаб ревкому і перерубали його службовців, а Тевія Міхеловича закололи багнетом у серце. Оскільки полум’яний більшовик, слідуючи партійній моді, постійно носив свій партквиток у кишені на грудях, то його теж прокололи багнетом, і цей артефакт тепер відкритий для огляду в експозиції Запорізького краєзнавчого музею. Уже в день похорону загиблих 12 грудня було прийняте рішення перейменувати на честь Т.Міхеловича Петропавлівську площу [562]. Згодом ім’ям голови Олександрівського ревкому було названо і одну з вулиць Запоріжжя (тепер – вул. Горького), яка і носила ім’я Тевія Міхеловича до 1952 р. [563]

Головні сили повстанців наступали вздовж Воронцовської вулиці на «площу», а по Італійській вулиці – в напрямку «ЧК», де і зіткнулися з першим опорним пунктом у будинку бердянської пошти. Останнє, що встиг по прямому проводу передати комісар пошти, це те, що в 9 год. 15 хв. бій ішов на вулицях міста з успіхом на боці противника [564]. Залишивши перестрілюватися з «поштарями» частину своїх людей, махновці просунулися далі й вступили в бій з другим опорним пунктом – у будинку «ЧК». О 9 год. 50 хв. телеграфний зв’язок Бердянська з Ногайськом перервався. Запит начдива 2, чи встигла 2-а спішена бригада вийти з міста, залишився без відповіді.

Досить скоро через бездарне командування ревкомівська оборона завалилася. З якихось причин оборонці відразу трьох опорних пунктів вирішили не вступати в затяжну перестрілку з ворогом, а, залишивши свої укріплення, зібратися в купу, в єдиний загін, і спробувати пробитися через лави ворога [565]. В.Голованов вважає, що махновці просто «вигнали захисників з укриттів, примусивши безладно відступати» [566]. Але це сумнівне твердження. Зараз уже неможливо встановити, кому саме належала ця ідея, і хто, можливо, віддавав наказ. Люди ці поплатилися життям за свою ініціативу. Адже відступати було вже нікуди. Однозначно, це був прояв відчаю. Напевно, далеко не всі вірили в очікувану підмогу. І у власні сили теж.

Бійці 3-го укріпленого пункту, продармійці, які закрилися в будинку повітпродкому («повітового продовольчого комітету»), без контакту із супротивником покинули свою позицію і вийшли на площу. Опорні пункти, безумовно, мали між собою телефонний зв’язок, і ця самовбивча ініціатива отримала відгук і у бійців інших опорних пунктів («поштового» та «чекістського»). Вони теж вийшли на площу, і вже під вогнем ворога об’єдналися в загін, якому відразу довелося відбивати махновський наступ з двох боків [567] одночасно.

Махновці сунули по п’ятам, паралельно займаючи залишені комуністами будівлі. Останні відступали на Петропавлівську площу. У цей час колона махновців, переважно кавалерійська, що наступала на Бердянськ з іншого боку, прорвала оборону напівескадрону С.Тимченка, що прикривав спуск з Гори. Слідом за втікаючими пішими кіннотниками, жодному з яких не вдалося пережити цього бою [568], вона рванула вниз по Кладбищенському спуску. З ходу, з гиканням і криками, махновці вступили в бій із загоном, що тепер виявився остаточно затиснутий у лещата.

Із цього моменту бій набрав відчайдушної форми. Кілька разів кидалися махновці на захисників міста, але ті знаходили сили відбивати атаки. У цьому їм надала допомогу батарея спішеної кавбригади, яка залишилася в Бердянську. Десь близько 9 години ранку чергова атака махновців відбулася за участі кавалерії, яка зайняла фланги, і це стало вирішальним чинником. Спочатку махновська кіннота налетіла на батарею, де порубала обслугу, а потім врізалася в загін, що до цього часу вже був притиснутий до рибальського передмістя Ліски. Почалася «рубка» і рукопашний бій. Під стінами Петропавлівської церкви піхота лупила один одного прикладами й заширювала багнетами. До дев’ятої години ранку останніх членів комуністичного загону було перебито, Петропавлівська площа була залита кров’ю. На місці їх останнього бою лежало близько 80 остиваючих трупів [569].

Одна з комсомольських застав під час прориву махновців з Гори заховалася в балці недалеко від Петропавлівської площі. Згодом, заховавши зброю, її члени поодинці йшли через площу ховатися в місто [570]. Йшов через площу і шістнадцятирічний Іван Тєтєрєв. Мимоволі він був змушений дивитися і на жертв бою. Навіть через 45 років не міг він забути весь жах цього видовища. «Ця трагедія ще й сьогодні не стерлася з моєї пам’яті, – писав він у 1965 р. – і коли я йду по площі, то в моїх очах воскресає весь отой жах. Мені здається, що ось біля будинку № 36 лежить молодий боєць із розрубаною навпіл головою, поряд лежить із розрубаними грудьми, а біля школи, на сходах, біля парадних дверей, – із відрубаною головою, і т. д.» [571].

У роки радянської влади на місці останнього бою бердянських комуністів, комсомольців, радянських активістів і червоноармійців було збудовано Бердянський автовокзал, а на пам’ять про загиблих проспект на місці колишнього Західного проспекту названо «12 Грудня» [572]. Хоча в день похорону загиблих було прийняте рішення перейменувати в «Проспект 12 Грудня» Азовський проспект [573]

Примітки

543. БКМ НВ – 4556: Бердянск в годы гражданской войны (Воспоминания старого большевика Кривоносова Кузьмы Михайловича). – С. 8.

544. У 1921 р. М.Фрунзе стверджував, що 13 грудня 1920 р. 2-й кінний корпус вибив махновців із Бердянська, зарубавши 500 повстанців та захопивши чорний прапор Азовської групи. Розповідям М.Фрунзе про бої на вулицях Бердянська повірили деякі представники радянської історіографії. Наприклад, дивіться Т.Незнамову: «Зазнавши великих втрат, вони (махновці – Авт.) були вибиті з міста» (Незнамова Т.М. КП/б/ Украины – организатор трудящихся масс на разгром махновщины. – К., 1971. – С. 12).

545. Голованов В. Тачанки с юга. – Запорожье – М., 1997. – С. 382.

546. Есаулов. Налет Махно на Бердянск // Летопись революции. – 1924. – № 3. – С. 84.

547. Киселев М.В. Годы огневые. – М., 1958. – С. 45.

548. 12 грудня 1920 р. до розташування підрозділів 2-ї бригади Зведеної дивізії курсантів вийшло 2 перебіжчики від махновців (імовірно, колишніх червоноармійців – Авт.), які розповіли, що їх загін ночував у с. Берестовому, а вранці 12 грудня виступив на Бердянськ (Павлов П.А. Выводы из опыта борьбы с Махно дивизии курсантов в ноябре-декабре 1920 и январе 1921 года // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 100).

549. У сучасній історіографії махновського руху особливо живописно описує переддень махновського нападу на Бердянськ В.Голованов: «Махнові був потрібен саме жах. Опівночі 11 грудня Бердянськ отримав лаконічне повідомлення з Новоспасівки: «Йду на Ви». Ця телеграфна пародія на Святослава заперечувала усі доводи розуму й правила тактики. Махно вирішив узяти Бердянськ просто так. Із свавілля. Щоб позлити й подратувати ворогів. Він і телеграму прислав спеціально – щоб був страх. Щоб знали: якщо Батько Махно чого захоче – він це вчинить усупереч усьому…»

Ефектна цитата російського публіциста досить точно розкриває наміри Н.Махна. Ефект страху, елемент психологічної війни, звичайно, був, але не будемо забувати, що телеграму прислав не Махно, а Удовиченко. І навряд чи це була саме пародія на Святослава. І, нарешті, в Н.Махна був надзвичайно важливий тактичний аргумент. Узявши Бердянськ і розграбувавши його, він думав обдурити, й таки обдурив «червоних» командирів. Вони щиро вірили, що наступного дня навантажені бердянською здобиччю махновці не зможуть просунутися на північ далі від Новоспасівки, і змушені будуть стати на відпочинок. Натомість Н.Махно таємно зосередив усі свої сили в с. Андріївці, набагато північніше Новоспасівки. Без Бердянського маневру «червоне» командування могло б цілком правильно розрахувати момент і місце махновського прориву. «Бердянський розгром» переконав їх у черговий раз, що Н.Махно – не полководець, а просто удачливий отаман-грабіжник, бандюга, який не розуміє основних правил стратегії й тактики.

550. РДВА. – Ф. 1025. – Оп. 1. – Спр. 53. – Арк. 28.

551. РДВА. – Ф. 1025. – Оп. 1. – Спр. 53. – Арк. 28.

552. БКМ – Арх: Воспоминания Тимченко Степана Игнатьевича, участника событий отражения налета банды Махно 12 декабря 1920 г. – С. 1.

553. РДВА. – Ф. 1025. – Оп. 1. – Спр. 53. – Арк. 28.

554. РДВА. – Ф. 1025. – Оп. 1. – Спр. 53. – Арк. 27.

555. БКМ НВ – 4556: Бердянск в годы гражданской войны (Воспоминания старого большевика Кривоносова Кузьмы Михайловича). – С. 9.

556. РДВА. – Ф. 1025. – Оп. 1. – Спр. 53. – Арк. 27.

557. Внутренние войска советской республики: Сб. док.и мат. – М., 1972. – С. 562. В опублікований документ вкралася помилка. Насправді, йдеться про 4-й кавполк.

558. ДАРФ. – Ф. 1235. – Оп. 96. – Спр.137. – Арк. 352.

559. Лихаревский Е. «Андреевский конфуз» // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 116.

560. РДВА. – Ф. 1025. – Оп. 1. – Спр. 53. – Арк. 28.

561. БКМ – Арх: Воспоминания Тимченко Степана Игнатьевича, участника событий отражения налета банды Махно 12 декабря 1920 г. – С. 2.

562. Известия Бердянского Уездного Военно-Революционного Комитета и Паркома. – 1920. – № 94. – С. 2.

563. Комсомолець Запоріжжя. – 1988. 2 липня. – № 27. – С. 1. У цій же статті співробітницею Запорізького обласного краєзнавчого музею піднімалось питання про повернення вулиці Горького імені Міхеловича.

564. РДВА. – Ф. 1025. – Оп. 1. – Спр. 53. – Арк. 27.

565. Повідомлення радянських істориків, зокрема В.Волковинського, про «особливо героїчний захист пошти й будинку НК» у Бердянську (Волковинский В. Махно и его крах. – М., 1991. – С. 192) слід вважати перебільшеними.

566. Голованов В. Тачанки с юга. – Запорожье – М., 1997. – С. 382.

567. Есаулов. Налет Махно на Бердянск // Летопись революции. – 1924. – № 3. – С. 85.

568. «Півескадрону вирубано на Площі 12 грудня» (БКМ – Арх: Воспоминания Тимченко Степана Игнатьевича, участника событий отражения налета банды Махно 12 декабря 1920 г. – С. 2).

569. В.Голованов помиляється, коли у своїй книзі пише, що «загін бердянців був оточений у передмісті Ліски, розстрілявши патрони, і був порубаний до останньої людини» (Голованов В. Тачанки с юга. – Запорожье – М., 1997. – С. 382). В передмісті Ліски був розгромлений не загін самооборони, а 4-й кавполк 2-ї спішеної бригади.

570. БКМ – Арх: Воспоминания комсомольца 20-х годов Тетерева Ивана Кузьмича. – С. 3.

571. Там само. – С. 3.

572. Деякі любителі чорного гумору, перекручуючи, кажуть, що проспект названий на честь славетної перемоги повстанців.

573. Известия Бердянского Уездного Военно-Революционного Комитета и Паркома. – 1920. – № 94. – С. 2.