Стандартизація храмів
І.І.Лиман
Ще складнішою перешкодою для динамічного розширення мережі релігійних споруд Півдня було те, що і за Олександра І, і тим більше за Миколи І центральною владою значна увага приділялась регламентації архітектурних особливостей храмів. Контроль за відповідністю вигляду церков існуючим правилам покладався на єпархіальних архієреїв. Разом з тим, через уніфікацію проектів деяких релігійних споруд відповідний обов’язок стосовно них з архієреїв знімався: 30 вересня 1818 р. синодальним указом із компетенції єпархіальної влади був виведений розгляд планів церков полкових штабів, оскільки ці споруди зводились за завіреним імператором планом [762]. Характерно, що і самі єпархіальні архієреї в ряді випадків виступали в ролі ініціаторів подальшої уніфікації проектів релігійних споруд. Саме так з’явився іменний указ від 14 лютого 1825 р. про видання „Зібрання планів, фасадів та профілів для будівництва кам’яних церков”, яке мало допомагати єпархіальним керівникам всієї імперії в розбудові мережі підлеглих їм релігійних споруд [763]. Втім, у передмові до самого видання роз’яснювалось, що не передбачено, аби за наведеними планами обов’язково будувались церкви у всіх місцях за будь-яких обставин [764].
Невдовзі Петербургом був зроблений більш важливий крок у напрямі стандартизації храмів. Приводом для цього стало те, що Олександру І під час відвідання військового поселення не сподобався вигляд тамтешньої церкви. Імператор наказав генералу Аракчеєву з’ясувати, ким затверджувався план цієї споруди. Коли ж було повідомлено, що питання розгляду планів знаходиться в цілковитій компетенції духовної влади, тоді як влада світська не має права втручатись у відповідні розпорядження, Олександр І звелів, аби кожен план церкви передавався на розгляд Міністерства внутрішніх справ. Комітетом Міністрів на виконання монаршої волі було розроблене спеціальне положення про правила влаштування, ремонту і перебудови церков, яке було затверджене вже Миколою І. Відтепер вплив світського відомства на процедуру зведення храмів збільшився. Світська влада мала передавати плани та кошториси єпархіальним архієреям, а ті направляти їх разом із своєю думкою до Синоду. Останній зобов’язувався передавати ці папери Міністерству внутрішніх справ для розгляду в Будівельному комітеті [765].
Хоча положенням від 9 березня 1826 р. спеціально декларувалось, що запровадження нових правил не повинне стати причиною затягування розгляду справ, при реалізації документа в єпархіях зіштовхнулись із чисельними труднощами, про що архієреї і повідомляли Синоду. Наслідком таких звернень стала доповідь Синоду на ім’я Миколи І. Нею передбачалось, що правила від 9 березня 1826 р. поширюються лише на ті церкви, які будуються на казенний кошт, при зведенні ж, перебудові та ремонті церков зусиллями парафіян плани мають розглядатись не в Міністерстві внутрішніх справ, а губернськими або іншими атестованими архітекторами. Цією ж доповіддю, між іншим, пропонувалось дозволити зведення дерев’яних церков у бідних поселеннях, але кожного разу за спеціальним зверненням єпархіального архієрея до Синоду з роз’ясненнями, чому немає можливості звести церкву кам’яну. Микола І 11 лютого 1828 р. затвердив пропозиції Синоду, щоправда, з одним суттєвим виключенням. Резолюція імператора передбачала, що проекти будівництва нових церков у губернських і повітових містах повинні-таки подаватись до Міністерства внутрішніх справ [766]. Уже наступного, 1829, року імператор був змушений наказати підтвердити чинність положення Комітету Міністрів від 9 березня 1826 р., оскільки побачив нову кам’яну церкву, побудовану людьми, „які не мали ніякого уявлення про архітектуру” [767].
Значно пізніше, наприкінці 1840-х – на початку 1950-х рр., система отримання планів на зведення храмів була переглянута у зв’язку з призначенням до єпархій спеціальних архітекторів, які мали керувати зведенням будівель духовного відомства. Зокрема Херсонська єпархія отримала такого архітектора згідно з іменним указом від 16 грудня 1850 р. [768] Але і цей захід не вирішив проблеми: продовжували з’являтись церковні споруди, які не відповідали архітектурним проектам. Тому 2 січня 1854 р. Миколою І був підписаний указ, яким підтверджувалась необхідність будувати храми під наглядом фахівців, за виключенням випадків, коли не було можливості доручити архітектору нагляд за будівництвом дерев’яних церков [769].
При такому особистому опікуванні Миколи І питаннями вигляду релігійних споруд було цілком логічним, що детально регламентувались і правила зведення та плани церков козачих військ [770].
Особливу увагу приділяв Микола І тому, аби вигляд православних храмів відповідав традиційному. Іменним указом від 25 березня 1841 р. наказувалось при складанні проектів прагнути зберігати дух візантійської архітектури [771]; 12 листопада 1842 р., згідно з волею імператора, Синодом було наказано вжити заходів для запобігання проведенню ремонту в старовинних церквах без дозволу вищої духовної влади [772]; 31 грудня того ж року за наказом Миколи І було заборонено ремонтувати церковні пам’ятки старовини без детального розгляду справи в Синоді з переда-чею питання на остаточне вирішення самому імператору [773]; 20 квітня 1843 р., за розпорядженням Миколи І, Синод підтвердив чинність цього правила [774].
Регламентації зазнавало і визначення місць, на яких дозволялось зводити релігійні споруди [775].
Отже, правління Миколи І і в питанні влаштування, перебудови та ремонту церков відмічене тими ж тенденціями всеохоплюючого контролю, дріб’язкової регламентації, бюрократизації, які спостерігались і в інших сферах.
У цьому плані вже в перші роки царювання Олександра ІІ була внесена суттєва коректива: іменний указ від 5 червня 1858 р. запроваджував новий порядок влаштування релігійних споруд. Ініціатором змін виступила не духовна, а світська влада. Міністр державного майна звернувся до обер-прокурора Синоду з проханням вжити заходів для сприяння влаштуванню в казенних селищах церков. По розгляді питання Синод передав імператору, а той затвердив ухвалу, згідно з якою положення примітки до ст. 45 „Статуту духовних консисторій” про те, що лише керівникам Сибірських і Закавказьких єпархій дозволяється будівництво церков власним рішенням, мало бути поширене на всі єпархії імперії. Метою нововведення було назване створення більш сприятливих умов для розширення мережі релігійних споруд [776]. Отже, указом від 5 червня 1858 р. процедура отримання дозволу на зведення церков на півдні України певною мірою знову поверталась до порядку, який існував тут і певний час до ліквідації Вольностей Війська Запорозького, і в останній чверті XVIII ст.: дозвіл на будівництво мала давати місцева влада, а Синод повинен був ставитись до відома про вже прийняте рішення.
Зміни законодавства суттєво вплинули на дії єпархіального керівництва щодо влаштування релігійних споруд, на практику церковного будівництва. Час правління Олександра І і Миколи І став періодом посиленого контролю за благоліпністю вигляду храмів, що, поряд із необхідністю зноситись із Петербургом збільшувало тривалість терміну, який проходив від подання клопотання про влаштування споруди до її освячення. До того ж, дотримання благоліпності вимагало більших коштів, що також негативно позначилось на темпах розбудови церковної мережі. Спостерігається тенденція зниження ентузіазму мирян у питанні церковного будівництва. Особливо не поспішали завершувати розпочате влаштування храмів у місцевостях, де щільність мережі релігійних споруд була вже відносно високою.
При збереженні політики обмеженості державного фінансування з цільовим спрямуванням коштів лише на деякі споруди, в першу чергу собори, звичайним явищем стало затягування будівництва міських храмів на десять і більше років. Прикладами таких „довгобудів” можуть служити одеська старокладовищна церква, на закладення якої благословення було дане у 1807 р., закладка відбулася лише у 1816 р., а освячення — у 1820 р. [777]; спорудження невеликої Миколаївської церкви в Миколаєві з 1803 по 1817 р. [778]; зведення Святодухівського храму Херсона, закладеного у 1804 і завершеного лише у 1836 р. [779] Близько двох десятиліть вагались одеські греки перед тим, як у 1822 р. приступили до зведення Стрітенської церкви. Утім, за браком коштів і старання парафіян до 1832 р. закладений храм так і не був добудований. Тоді за пропозицією виконуючого обов’язки Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора фундамент і огорожа, на влаштування яких тільки і спромоглися греки, були знесені [780].
Тривалість будівництва значною мірою залежала від можливостей парафіян зібрати необхідну суму грошей, і доля споруди іноді вирішувалась надходженням великої пожертви.
Посилання
762. ПСЗРИ.— Собр. І. — Т. ХХXV. — С. 583 – 584.
763. Там само.— Т. ХL. — С. 65 – 66.
764. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 857. — Арк. 76 зв.
765. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. І. — С. 278 – 284.
766. Там само. — Т. ІІІ. — С. 140 – 143.
767. Там само. — Т. ІV. — С. 383 – 384.
768. Там само. — Т. ХXV. — Отд. ІІ. — С. 294.
769. Там само. — Т. ХХІХ. — Отд. І. — С. 5.
770. Там само. — Т. ХХV. — Отд. І. — С. 600 – 601.
771. Там само. — Т. ХVI. — Отд. І. — С. 210.
772. Там само. — Т. ХVIII. — Отд. ІІ. Прибавление к Т. XVII.— С. 8.
773. Там само. — Т. ХVII. — Отд. ІІ. — С. 288.
774. Там само. — Т. ХVIII. — Отд. І. — С. 274 – 275.
775. Там само. — Собр. І. — Т. ХXXV. — С. 621 – 622; Собр. ІІ. — Т. V. — Отд. ІІ. — С. 219 – 227; Т. ХІ. — Отд. І. — С. 600; Т. ХІІІ. — Отд. ІІ. Штаты и табели. — С. 116 – 136; Т. ХXVI. — Отд. І. — С. 119.
776. Там само. — Собр. ІІ. — Т. ХХХІІІ. — Отд. І. — С. 711 – 712.
777. Храмы и монастыри Одессы и Одесской области… — С. 92 – 94.
778. Хаєцький О.П. З історії будівництва Свято-Миколаївської церкви в Миколаєві // Українська державність: проблеми історії, права, економіки, мовознавства, філософії, політології та культури. Збірник наукових праць. — Т. І. — Миколаїв — Одеса: „Тетра”, 2001. — С276 – 279.
779. Горностаев Е.В. По страницам истории православных церквей Херсона. Хронологико-историческое описание. — Херсон, 1998. — С. 44 – 45.
780. Греческая церковь Троицы в Одессе, 1808 – 1809 / Фонд греческой культуры. Одесский филиал; Сост. Л. Россолимо. — Репринтное издание. — Одесса, 1995. — С. 16 – 18.