Дозволи на будівництво
І.І.Лиман
Підрахунки, зроблені на підставі складеного в Синоді розпису за 1782 р., показують, що в Слов’янській та Херсонській єпархії 1 храм у середньому обслуговував 1292 особи обох статей. Серед 5 єпархій, до яких на той час входили українські землі, це був передостанній показник — позаду залишилась лише Переяславська єпархія із 1306 особами на один храм. Середній же показник по 5 єпархіях становив 1206 душ на одну церкву [699]. Станом на кінець XVIII ст., попри високі темпи зростання чисельності населення, Південна Україна змогла покращити цей показник. Але в 1835 р. у Катеринославській єпархії 1 храм припадав уже на 1880 православних парафіян, тоді як у Волинській — на 569, Подільській — 683, Київській — 947, Чернігівській — 1328, Полтавській — 1453, Харківській — 2092 [700]. На самий кінець 50-х рр. ХІХ ст. маємо вже такі дані: у Таврійській єпархії на 1 церкву припадало 2033, Херсонській — 1736, Катеринославській — аж 2336 осіб. Тож темпи зростання чисельності населення на Півдні значно перевищували темпи збільшення кількості храмів. Така тенденція не простежувалась на теренах більшості інших регіонів України: тоді ж у Волинській єпархії на 1 храм припадав 641 парафіянин, Подільській — 854, Київській — 1160, Чернігівській — 1215, Полтавській — 1503. Лише Харківська єпархія була в дещо гіршому положенні ніж Херсонська: тут припадало 2026 осіб на одну церкву. В середньому ж по імперії показник складав 1510 осіб [701].
На темпи зростання кількості релігійних споруд вплинув широкий спектр факторів, який включав особливості внутрішньої та зовнішньої політики держави, місце регіону в системі пріоритетів Петербурга, зміни кордонів єпархій, зміни темпів і характеру колонізації, економічний стан країни в цілому і населення Південної України зокрема, рівень релігійності населення, традиції і у зв’язку з цим рівень активності парафіян, позиція місцевих архієреїв у питанні розбудови мережі храмів тощо. Ці фактори великою мірою відбивались і на процедурі отримання дозволу на будівництво релігійних споруд, дослідження якої дає можливість зрозуміти деякі причини змін співвідношення темпів залюднення краю і розбудови храмової мережі. Самé вивчення цієї процедури є можливим завдяки збереженості в архівних установах справ, які стосуються зведення близько 500 церков, а також наявності чисельних опублікованих матеріалів, що мають відношення до будівництва храмів в окремих населених пунктах.
Станом на початок 1775 р. в питанні заснування церков на території Запорозьких Вольностей Київські митрополити керувались положеннями синодального указу від 14 липня 1772 р., що скасовував необхідність попереднього листування з Петербургом. Виключення було зроблене за зверненнями до Синоду самого митрополита, який серед підстав для цього називав суттєві відмінності Вольностей як у світському, так і в духовному керівництві [702].
Після ліквідації Нової Січі архієпископ Євгеній не мав права зберегти порядок отримання дозволу. Адже указ від 14 липня 1772 р., по-перше, був даний не йому, а Київському митрополиту, а по-друге, стосувався володінь запорозького козацтва, сама назва якого тепер уже була заборонена. Отже, Булгаріс був зобов’язаний дотримуватись положень синодального указу від 10 грудня 1770 р. Так само, як це робили інші його колеги — єпархіальні архієреї.
Згідно з цим документом, спрямованим на запобігання надмірному розширенню мережі церков в імперії, підтверджувалась заборона влаштовувати релігійні споруди без повідомлення Синоду. У „чолобитних”, які надсилались з місць архієреям, мали бути надані докладні відомості про стан парафії і майбутньої церкви. Отримавши такий документ, єпархіальний архієрей зобов’язувався проводити слідство по ньому, перевіряючи достовірність наведених даних. Результати такого слідства разом із самою „чолобитною” та донесенням архієрея мали направлятись до Синоду, після чого треба було чекати си-нодального указу, без якого заборонялось давати дозвіл на початок будівництва. Виключення робилось лише стосовно влаштування нових церков на місці згорілих та спорохнявілих. Але і вони не могли зводитись без попереднього узгодження з Синодом у випадках, якщо їхні парафії були меншими за 40 дворів у селах і 20 у містах [703].
Архієпископ пунктуально виконував указ Синоду [704]. Але потреба у спрощенні такого порядку була нагальна. Це розуміла в першу чергу світська влада. За поданням В. Черткова, Г. Потьомкін звернувся до Си-ноду з донесенням, яким просив дозволу влаштовувати релігійні споруди за попередніми зносинами лише з місцевим архієреєм та Азовським губернатором. Зі свого боку надіслав до Петербурга донесення і Євгеній (Булгаріс). Він, зокрема, наголошував, що регіон заселяється православними різних національностей, відстані між населеними пунктами дуже великі, а осіб, здатних до проведення докладного слідства про кожний населений пункт, він, архієпископ, ще не знає [705].
Додамо, що крім заохочення переселенців влаштування релігійних споруд мало на меті сприяння вирішенню проблем, пов’язаних із колишніми запорожцями. Адже в цей час Порта створювала умови, аби козацтво не відчувало дискомфорту на землях Османської імперії. Ісламський уряд не став на заваді збереженню переселенцями своєї віри. До самої присяги на вірність султану в Очакові козаки були приведені православним волоським священиком [706]. Колишні запорожці мали можливість відвідувати церкви. Одна з них і діяла в Очакові вже на час згаданої присяги [707]. Є відомості про те, що в тому ж 1778 р. з дозволу паші козаки збудували в урочищі Кагалєє над Дністровським лиманом церкву на честь Покрови. Ця споруда через півтора року була перевезена козаками за Дунай, а згодом її повернули на старе місце [708]. Те, що на турецьких землях козаки могли задовольняти свої християнські потреби, ставало додатковим аргументом для еміграції і в той же час змушувало російську владу використовувати у своєму арсеналі засобів по боротьбі із переселенням за кордон розширення мережі релігійних споруд на півдні України. Це ж мало створити умови для переселення козаків із зимівників до слобід.
Справа виходила далеко за межі суто релігійних інтересів. Не дивно, що, Синод 27 березня 1777 р. видав указ, яким давався дозвіл на спрощення процедури. Причому давався не лише стосовно земель Азовської губернії, але відносно всієї території Слов’янської та Херсонської єпархії. Була лише нагадана необхідність стежити, аби виділялось усе необхідне як для оздоблення церков, так і для утримання священно- і церковнослужителів, і щоб нові церкви не влаштовувались без крайньої потреби [709].
Відтепер у загальних рисах процедура влаштування релігійних споруд виглядала таким чином. У поміщицьких слободах поміщик, а в державних — громада складали клопотання із висловленням свого наміру. Чітко визначеного порядку подання таких клопотань не простежується: вони надходили на адресу губернатора, губернської канцелярії, духовного правління чи єпархіального керівництва. Іноді подання робились одночасно і духовній, і світській владі. У цих документах, як правило, викладалась інформація, яка вимагалась синодальним указом від 10 грудня 1770 р. Незалежно від того, до якої інстанції направлялось клопотання, обов’язковою складовою процедури були подальші зносини губернського та єпархіального керівництва. Так само незалежно від повноти інформації, поданої поміщиком чи громадою, консисторія доручала духовному правлінню, на території якого розміщувались парафіяни майбутньої церкви, провести „указне слідство”, тобто перевірити дані. Після такої перевірки архієрей видавав „благословительну грамоту” на закладення храму. Закладення, як правило, доручалось одному з присутніх правління чи закажчику (благочинному), хоча іноді і сам архієрей, при нагоді, міг це робити. По завершені будівництва правління повідомляло про це консисторії, додаючи опис церковного майна, і архієрей видавав другу грамоту — тепер уже на освячення споруди — що разом із антимінсом передавалась особі, якій доручалось провести відповідну процедуру. Після освячення храму про це повідомлялось консисторії, а звідти — Синоду.
Стосовно порядку влаштування церков Готфійської і Кафійської єпархії, то, згідно з ухвалою Синоду від 18 березня 1779 р., митрополиту Ігнатію було дозволено будувати храми за умови попередніх зносин із світською владою. Отже, Ігнатій отримав такий само привілей не зноситись попередньо з Синодом, який кількома роками раніше був наданий архієпископу Слов’янському і Херсонському. Через маленькі розміри єпархії і вкрай спрощену структуру її керівних органів митрополит особисто брав участь у закладенні, а через деякий час — в освяченні релігійних споруд. Таким чином, митрополит прямо взаємодіяв із парафіяльним духовенством, чого не спостерігалось в інших частинах імперії.
Хоча березневий 1777 р. указ Синоду і створював більш сприятливі умови для церковного будівництва на півдні України, Азовському губернатору цього здалося замало. Адже зберігалась необхідність збирання духовними правліннями докладних відомостей, що вимагало чимало часу. Тому, перебуваючи в Петербурзі, В. Чертков 7 липня 1779 р. подав безпосередньо до Синоду донесення, яким жалівся, що консисторія проведенням „указних слідств” перешкоджає справі зведення церков. Наголос знову було зроблено на необхідності сприяти колонізації Південної України. Чертков нагадав, що і українці, і переселенці інших національностей воліють оселятись там, де вже діє церква, навіть всупереч браку землі та іншим негативним факторам. Тому Азовський губернатор пропонував дозволити влаштовувати церкви навіть у тих державних слободах, які ще не мають у своєму складі ста дворів (саме така кількість визнавалась достатньою для влаштування окремої парафії) та поруч з якими вже є населені пункти з церквами. Подібні заходи пропонувались і по відношенню до поміщицьких селищ. Без цього, пояснював Чертков, успіхи переселення можуть бути зведені нанівець. Азовський губернатор жадав полегшення не лише умов, але й процедури: пропонувалось давати благословення на зведення церков без попереднього слідства.
Синод пішов назустріч Азовському губернатору, хоча і не волів проявляти ініціативи у поширенні такого виключення на іншу частину Південної України. Тому, оскільки Новоросійський губернатор не звернувся до Петербурга з подібним донесенням, для його губернії порядок влаштування релігійних споруд залишався таким, як його визначали попередні синодальні укази. Лише при створенні Катеринославського намісництва його правитель, Тутолмін, з огляду на те, що територія обох губерній надходила під його контроль, попросив Синод поширити правила, запроваджені для Азовської, і на землі Новоросійської губернії. Указом Синоду від 11 вересня 1783 р. це прохання було задоволене [710].
Запровадження змін, передбачених липневим 1779 р. указом, припало на час приходу на архієрейське місце Никифора (Феотокі). Тому можна було очікувати, що новий архієрей буде залежати від губернатора навіть більше, ніж його попередник. Але такі очікування в повному обсязі не виправдались. Феотокі не дав повністю скасувати слідство, яке проводилось перед видачею „благословительної грамоти” на зведення церкви. Духовні правління продовжували подавати консисторії відомості про стан парафії майбутнього храму. Втім, зміст цих документів впливав на негативне рішення архієрея майже виключно в одному випадку — невідмежування підцерковної землі (докладніше це буде розглянуто в параграфі, присвяченому проблемам церковного землеволодіння).
Наступники Феотокі в цілому зберігали такий режим сприяння церковному будівництву, хоча Гавриїл (Бонулеску-Бодоні) і намагався дещо посилити контроль.
Завдання задоволення релігійних потреб населення під контролем залежних від єпархіальної влади духовних осіб змушувало архієреїв „легалізувати” споруди, зведені в порушення закону без їхнього відома, переважно у віддалених малозаселених частинах єпархії. Зокрема Никифор (Феотокі) дав згоду на формальне закладення вже збудованого самовільно у військовій слободі Михайлівці будинку „подібного до церкви”. Освячення відбулось уже наступного дня після закладення [711]. Була освячена влаштована без дозволу єпархіального керівництва церква в Збур’ївському ретраншементі [712]. Симптоматичною можна назвати ситуацію з Миколаївською церквою Новопетровська: архієрей дозволив освятити храм, про який духовна влада дізналась лише через 3 роки після початку його відвідання парафіянами [713]. Про те, що випадки несанкціонованого зведення релігійних споруд продовжувались і надалі, свідчить підтвердження в березні 1800 р. всім священикам Ольвіопольського духовного правління заборони на майбутнє проводити будівництво без попереднього отримання храмозданної грамоти від преосвященного [714].
Потреба в найшвидшому початку діяльності храму змусила архієпископа Амвросія дозволити освятити споруду під час Великого посту, хоча це не зовсім ув’язувалось із правилами, викладеними в Требнику [715].
До 1798 р. суттєво не змінились показники тривалості часу між видачею грамоти з дозволом будівництва й освяченням храму, які зафіксовані до 1782 р., коли приблизно чверть церков освячувалась уже в рік закладки, 28% — через рік, також близько чверті — через 2 роки, зведення ж решти затягувалось на більш тривалий строк (див. додаток А).
Велике значення тут мали спроможність парафіян (у тому числі і поміщиків) влаштувати релігійну споруду, а також стадія, на якій знаходились підготовчі роботи на момент освячення місця під храм. Матеріальні можливості парафіян визначали тривалість зведення більшості споруд через те, що держава брала на себе фінансування лише у досить нечисленних випадках. Було визначено, що з казни мають надаватись кошти на влаштування по одній церкві в містах та фортецях, причому мешканці передмість, якщо бажають, повинні самі шукати гроші для будівництва, так само як і поміщики [716].
Пріоритети держави обумовлювали фінансування будівництва церков у першу чергу для військових, деяких категорій іноземних переселенців, а також для мешканців адміністративних центрів (хоча і в мінімально можливій кількості). У деяких населених пунктах будівництво велось спільними внесками парафіян і казни, або ж за рахунок позик, виданих губернськими канцеляріями. Поширеною була практика зведення храму спільними коштами кількох поміщиків, маєтності яких планувалось віднести до однієї парафії; мало місце спільне фінансування будівництва поміщиками та їхніми селянами. У Феодосія (Макаревського) згадується ще один спосіб отримання коштів на зведення храму — віддання громадою на відкуп винного продажу у своєму селищі. В єпархіальної ж влади власних коштів на будівництво не було. Тож архієрей міг лише надати архіпастирську грамоту та зашнурну книгу для збирання пожертв на влаштування храму. Як правило, термін дії грамоти встановлювався в 1 рік, набагато рідше — 2 або 3 роки. В разі потреби термін продовжувався. Практика збирання таких коштів була поширеною і до 1775 р., і для південного краю це новиною не стало [717].
Не стала новиною і заповзятість у зведенні церков тепер уже колишніх запорожців, коштом і силами яких у краї з’явилась ціла низка релігійних споруд [718]. Знаючи небайдужість козаків до питань віри, російська адміністрація використовувала її для реалізації своїх планів у регіоні [719].
Посилання
699. Покровский И.М. Русские епархии… — Приложение. С. 18 – 20.
700. Извлечение из отчета по ведомству духовных дел православного исповедания за 1836 год… — С. 104 – 107; Материалы для статистики Российской империи, издаваемые с Высочайшего соизволения, при статистическом отделении Совета Министерства внутренних дел… — С. 206.
701. Извлечение из отчета по ведомству православного исповедания за 1860 год… — С. 14 – 17, 44 – 45; Состав епархии Херсонской // Херсонские епархиальные ведомости. — 1860. — № 1. — С. 4 – 5.
702. Лиман І. Церква в духовному світі запорозького козацтва… — С. 47 – 53; Лиман І. Зведення церков на півдні України в 1775 – 1825 роках // Історія релігій в Україні. Праці ХІІ-ї міжнародної наукової конференції (Львів, 20-24 травня 2002 року). Книга І. — Львів: „Логос”, 2002. — С. 232 – 233.
703. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХІХ. — С. 176 – 177.
704. ДАДО. — Ф. 104. — Оп. 1. — Спр. 22. — Арк. 5 – 10.
705. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 58. — Спр. 106. — Арк. 1 – 6.
706. РДВІА. — Ф. ВУА. — Спр. 183. — Арк. 104.
707. Иванов П. К истории Запорожских козаков после уничтожения сечи // ЗООИД. — Одесса, 1904. — Т. XXV. — С. 33.
708. Архів Зовнішньої Політики Російської імперії. — Ф. 90. — Оп. 90 / 1 — Спр. 882. — Арк. 12 – 14 зв.
709. Полное собрание постановлений и распоряжений… — С. 181 – 182; РДІА. — Ф. 796. — Оп. 58. — Спр. 106. — Арк. 41.
710. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 58. — Спр. 106. — Арк. 41 – 46 зв., 125 – 129.
711. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 80.
712. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… — С. 138 – 139.
713. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 64. — Арк. 1 – 7.
714. Там само. — Оп. 2 а. — Спр. 1. — Арк. 344 зв.
715. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… — С. 216 – 217.
716. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 58. — Спр. 106. — Арк. 42.
717. Лиман І.І. Збирання милостині на Запорожжі // Історичний Агропром: Тези доповідей аспірантів і студентів кафедри історії України на звітній науковій конференції ЗДУ 24 – 25 квітня 1996 р. — Запоріжжя, 1996. — С. 11 – 13; Лиман І.І. Запорозьке козацтво в ставленні до церков і духовенства // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ: Південна Україна ХVІІІ – ХІХ ст. — Вип. I. — Запоріжжя: РА „Тандем – У”, 1996. — С. 57 – 68; Лиман І.І. Організація збирання пожертв на півдні України у першій третині ХІХ століття // Збірник наукових праць Бердянського державного педагогічного інституту. Історія — Бердянськ, 2000. — С. 182 – 191.
718. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… — С. 442, 448, 451; РДАДА. — Ф. 16. — Оп. 1. — Спр. 797. — Ч. 6. — Арк. 305; Мурзакевич Н. Афанасий Федорович Колпак, Новороссийский колонизатор // ЗООИД. — Одесса, 1881. — Т. ХІІ. — С. 463; Ястребов В. Запорожское захолустье // Киевская Старина. — 1885. — Т. 13. — № 12. — С. 728; Манжелей А. Летопись Вознесенской церкви села Петрова… — С. 777.
719. Міжконфесійні взаємини на Півдні України XVIII – ХХ століття… — С. 54.