Вимоги до храмів

І.І.Лиман

Для розуміння ситуації зі зведенням храмів слід враховувати, що в останній чверті XVIII ст. вимоги стосовно якості релігійних споруд були досить таки простими та демократичними. Основна вимога формулювалась у „благословительних грамотах”, що видавались єпархіальними архієреями перед закладенням храмів. Це — дотримання указу Синоду від 13 вересня 1734 р., який був запроваджений з метою запобігання спорудження непропорційних, занадто високих, престолів, оскільки це могло бути небезпечним для священнослужителів. Указ визначав, якої висоти, ширини та довжини мають влаштовуватись престоли у всіх церквах імперії [720].

Отже, всі інші елементи споруди своїми розмірами і матеріалами залежали вже від можливостей парафіян та вміння будівничих. І перші і другі в багатьох випадках залишали бажати кращого. Населення, особливо у віддалених частинах регіону, воліло краще мати непоказне місце, де можна задовольняти релігійні потреби, аніж довго зводити величний храм. Лише коли кількість мешканців ставала такою, що стара споруда була вже занадто тісною, якщо споруда спорохнявіла — розпочиналась справа про зведення на її місці іншої. Стосовно архітектурних характеристик старих храмів, які продовжували діяти після 1775 р., деякі відомості знаходимо у Феодосія (Макаревського). Так, у Деріївці парафіяльна церква була споруджена „без плану та симетрії”; таке ж формулювання вживається по відношенню до омельницького храму; церква села Калинівського була влаштована „з хмизу і в малому вигляді” [721].

Втім, не лише „спадок” попередніх часів мав інколи непоказний вигляд. І архієреї не особливо вагались перед вибором — дозволити богослужіння у не досить пристосованому для цього приміщенні чи залишати населений пункт без релігійної споруди. У випадку з уже згаданою несанкціонованою спорудою в Новопетровську, хоча єпархіальному архієрею і повідомили, що вона діяла без іконостасу і царських воріт, а престол та жертовник були прибиті до стовпів, Никифор (Феотокі) з огляду на степову безлісу місцевість і віддаленість Новопетровська від інших релігійних споруд дозволив освятити церкву як тільки будуть виправлені престол і жертовник. Чи був проведений ремонт у тому обсязі, що наказувалось, невідомо, але порушення послідовності, передбаченої розпорядженнями архієрея, мало місце: 16 серпня 1780 р. споруда була „закладена”, а вже через два дні освячена. Звичайно, за такий час зробити виправлення було неможливо [722].

Швидкоруч зводили свої церкви і греки, переселені до Приазов’я під проводом митрополита Ігнатія. Потьомкін забарився з виділенням обіцяних коштів, але переселенці не стали чекати на них, почавши будівництво власними силами [723]. Отож, у Готфійській і Кафійській єпархії по-первах домінували маленькі церкви, причому матеріали, з яких вони влаштовувались, варіювались від землі, дощок, лози та хмизу до дикого каміння і цегли.

На тлі будівництва досить скромних однопрестольних церков освячення храмів із кількома престолами відбувалось не так часто. Найвеличнішою спорудою південноукраїнського краю першого семиріччя після ліквідації Вольностей став трьохпрестольний собор у Самарчику, закладений ще за часів Нової Січі. Перший престол — в ім’я Святої Трійці — був освячений самим Євгенієм (Булгарісом) у 1778 р., бокові — Петропавлівський та Трьохсвятительський — кількома роками пізніше протопопом Г. Порохнею, колишнім керівником Старокодацького духовного намісного правління. Храм був зведений без використання цвяхів і мав 9 бань.

Монументальністю відрізнявся Катерининський собор у Херсоні, освячений у 1786 р. Його зведення мало велике політичне значення — храм будувався в пам’ять про приєднання до імперії „Новоросійського краю і Тавриди”, причому будувався на честь святої, ім’я якої носила російська імператриця. Тож Г. Потьомкін попіклувався, аби було виділено достатньо коштів. Як вважає історик архітектури С. Дяченко, вірогідно, Потьомкін передав до Херсона і готовий проект споруди. Цей проект втілив цілу низку архітектурних символів, що розкривали смисл заснування і назву Херсона: вони пов’язували його з Візантією, з хрещенням Русі, „грецьким проектом”; собор наслідував уже майже забуту в XVIII ст. структуру давньоруських храмів домонгольського часу [724].

Яскраве політичне забарвлення мала і справа з влаштуванням собору в Катеринославі, закладеного самою імператрицею. Зміни ж політичної ситуації і завадили зведенню запланованої грандіозної споруди.

Вивчення ситуації з храмовим будівництвом дозволяє стверджувати, що по відношенню до церков (особливо сільських) Південної України останньої чверті XVIII ст. ще не була справедливою теза І. Огієнка про те, що російський Синод забороняв українцям будувати церкви свого стилю, силою накидаючи стиль московський [725]. Відсутність детальної регламентації архітектурних характеристик храмів дала можливість влаштовувати на Півдні релігійні споруди у стилі, притаманному краю та місцевостям, звідки прибули переселенці та майстри. Зокрема низку особливостей мала архітектура храмів переселенців з Балкан, задунайських провінцій Оттоманської Порти, островів грецького архіпелагу [726].

Абсолютне переважання мали дерев’яні релігійні споруди (у цьому Південь мало відрізнявся від багатьох інших регіонів) [727]. Тільки Крим становив виключення: природні ресурси тут дозволяли широко використовувати каміння. До того ж, великий відсоток на півострові становили старі міські храми, які свого часу були зведені саме з цього матеріалу. Отож, на початок ХІХ ст. серед 31 релігійної споруди, Таврійської губернії, клірові відомості яких збереглися, 15 позначені як кам’яні, 11 — як дерев’яні (стосовно решти матеріал не вказаний). Причому 10 з 11 дерев’яних споруд розташовувались у Дніпровському повіті, за межами Кримського півострова [728].

Виготовлення більшості храмів краю з деревини було однією з причин високого „попиту” на влаштування нових церков. Адже за кілька десятиліть деревина порохнявіла і ремонт міг уже не допомогти. Крім того, бичем для таких будівель були пожежі. Не допомагали ні часте на-гадування причтам обов’язку берегти храми від вогню, ні запечатування пічок, ні найом нічних сторожів, ані проведення слідств [729]. Отож, серед церков, що закладались, помітну долю продовжували становити ті, які влаштовувались на місці спорохнявілих чи згорілих (див. додаток А). Втім, у деяких місцевостях не лише каміння, але й деревина була в дефіциті. Тож дерев’яна споруда виявлялась найбільшим, на що могли спромогтися парафіяни.

Посилання

720. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ІХ. — С. 407.

721. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… — С. 301, 322, 700.

722. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 64. — Арк. 1 – 7.

723. РДАДА. — Ф. 16. — Оп. 1. — Спр. 689. — Ч. 1. — Арк. 89 – 89 зв.

724. Дяченко С.А. Катерининський собор у Херсоні. Гробниця Потьомкіна. — Херсон: „Наддніпрянська правда”, 2002. — С. 20 – 26; ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 100. — Арк. 8.

725. Огієнко І. Українська церква. Нариси з історії української православної церкви. — К.: „Україна”, 1993. — С. 207.

726. Міжконфесійні взаємини на Півдні України XVIII – ХХ століття… — С. 71.

727. Історія релігії в Україні… — С. 86; Зольникова Н.Д. Сибирская приходская община в XVIII веке. — Новосибирск: Наука, Сибирское отделение, 1990. — С. 122; Залесский А. Церковная старина Пирятинского уезда // Киевская Старина. — 1889. — Т. 26. — № 7. — С. 269.

728. ДААРК. — Ф. 118. — Оп. 1. — Спр. 5436. — Арк. 1 – 64.

729. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 1. — Арк. 470 зв. – 471; Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… — С. 620 – 621.