Молитовні будинки
І.І.Лиман
Затягуванню будівництва сприяло збереження можливостей тимчасово відправляти служби в молитовних будинках. Зведення останніх широко практикувалось у краї і в останній чверті XVIII, і на початку ХІХ ст. Тимчасове нерідко ставало постійним: парафіяни задовольнялись наявністю молитовного будинку, не поспішаючи витрачатись на зведення дорогої церкви. Це викликало незадоволення деяких представників південноукраїнської єпархіальної влади, які, зважаючи на загальноімперську ситуацію, стали набагато суворіше ставитись до зовнішнього вигляду підпорядкованих їм релігійних споруд. У 1818 р. за архієпископства Іова (Потьомкіна) консисторія наказала оголосити у всіх населених пунктах, де діяли молитовні будинки, що у випадку, коли парафіяни не почнуть будувати там церкви і не докладуть зусиль до завершення їх зведення, молитовні будинки будуть ліквідовані, а священно- та церковнослужителі переведені на інші місця [781]. У 1822 р. попе-редження було повторене разом із зобов’язанням благочинних краще дбати про вигляд храмів [782]. Втім, загроза залишалась нереалізованою — молитовні будинки продовжували діяти і там, де не розпочалося будівництво церков, а оздоблення діючих храмів залишало бажати на краще.
Наступник Іова, Феофіл, взявся за справу ще серйозніше. Невдовзі після зайняття Катеринославської кафедри він наклав на справу по клопотанню про влаштування релігійної споруди резолюцію: „На відкриття молитовних будинків я не згоден” [783]. Про це, що ця незгода стосувалась не лише конкретного випадку, а була принциповою позицією архієрея, свідчить звернення Феофіла до Синоду. У ньому, доповідаючи, що в єпархії діяло 35 молитовних будинків, причому деякі з них функціонували близько 20 років, архієрей пропонував призупинити на майбутнє відкриття таких споруд. Тут єпископ у своїй заповзятості випередив центральну владу: Синод не погодився з пропозицією, посилаючись на те, що дозвіл влаштовувати молитовні будинки диктувався необхідністю зробити виключення для краю, який тільки заселявся. Тому було лише наказано, аби священики заохочували парафіян до заготівлі матеріалів для „справжніх церков” [784]. Тож надалі Феофіл уже давав дозволи на зведення молитовних будинків [785].
Разом із тим, стан церков краю непокоїв Петербург. Міністр духовних справ і народної освіти О. Голіцин писав, що йому повідомляли: загалом церкви Катеринославської губернії не мають належного вигляду. Тож Голіцин просив Феофіла виправити ситуацію [786]. Феофіл, зібравши відомості про стан підлеглих церков, зосередився на перевірці документації, яка передувала наданню згоди на зведення храмів: стали прискіпливіше перевірятись кошториси, дрібні деталі проектів. У цьому Катеринославський архієрей оригінальним не був: у сусідній Кишинівській і Хотинській єпархії архієпископ Димитрій був не менше суворим у питанні дотримання букви указів щодо церковного будівництва. Проявом такої суворості став, між іншим, наказ зупинити зведення Михайлівського храму в Одесі через вади проекту, який мав відхилення від норм [787].
Ще більшу, ніж його попередники, увагу до деталей церковного будівництва проявляв Гавриїл (Розанов). Архівні справи рясніють резолюціями архієрея, які свідчать про докладне вивчення ним проектів храмів. Типовими прикладами такої прискіпливості є випадки „забракування” Гавриїлом проекту перебудови Іоаннівської церкви, представленого поміщиком Л. Скадовським [788], і звернення архієпископом уваги корпусного начальника барона Д. Остен-Сакена на те, що в плані церкви військового поселення Павлиш пічка поміщена праворуч вівтаря, тоді як правила вимагають розміщувати її ліворуч. Гавриїл навіть власноруч розробив зразок, як слід влаштовувати в стінах храмів каміни [789].
За Гавриїла (Розанова) попри заходи, що вживались, залишало бажати на краще внутрішнє оздоблення храмів, особливо сільських. На цьому тлі вигідно відрізнялись церкви військових поселень, чиє багатство було навіть відмічене архієпископом у звіті Синоду [790]. Втім, заслуга єпархіальної влади в цьому була невелика, адже, згідно з „Положенням про церкви, священиків, їх причти і благочинних в округах військового поселення кавалерії” кожний храм при його влаштуванні оздоблювався всім начинням за рахунок сум, що виділялись на військові поселення [791].
Як і попередні архієреї, Розанов зіштовхнувся зі зростаючою кількістю повідомлень про байдужість мирян до добудови розпочатих зведень храмів. Як один із засобів переконання архієпископ широко використовував тимчасове запечатування молитовних будинків. Тільки-но парафіяни відновлювали будівництво або хоча б обіцяли розпочати його найближчим часом, Гавриїл давав дозвіл на відчинення тимчасових релігійних споруд.
Заохочення парафіян до влаштування храмів стало обов’язковим елементом промов архієпископа під час об’їздів єпархії. І, звісно ж, під пильним наглядом Гавриїла знаходилось храмове будівництво в містах, де розташовувалась його кафедра — спочатку Катеринославі, пізніше — Одесі [792].
Певною мірою продовжив використовувати методи Розанова Інокентій (Борисов). Зокрема зберігалась практика тимчасового запечатування молитовних будинків для підштовхування парафіян до зведення церков. Втім, архієрей уже не так опікувався перевіркою проектів храмів, більше покладаючись у цьому на консисторію. Коли ж остання та Будівельний комітет у своїй забюрократизованості стали висувати навіть більші вимоги щодо оформлення паперів на будівництво, ніж передбачалось законодавством, Інокентій наказав повернутись до загальноприйнятої процедури [793]. Стосовно сільських церков Інокентій запровадив правило — обов’язково обсаджувати їх деревами. Духовенству доводилось це робити під загрозою втрати своїх місць [794]. Помітивши під час об’їзду єпархії численні недоліки у внутрішньому оздобленні храмів, преосвященний запропонував систему заходів для виправлення цього неподобства і упередження його на майбутнє [795]. Об’їзд єпархії дав архієпископу і можливість ознайомитись із сумним станом православних церков Криму. Тож був розроблений і широко розрекламований проект відродження християнських святинь на півострові, який Інокентій почав з ентузіазмом втілювати в життя [796].
Реалізацію проекту продовжив Димитрій (Муретов), який діяв уже в умовах спрощеної процедури надання дозволу на влаштування храмів. Активізував діяльність по зведенню храмів і єпископ Катеринославський і Таганрозький Леонід, єпархія якого до того значно відставала в темпах будівництва. Мала місце загальноімперська тенденція посилення уваги до зведення храмів, що була викликана вже досить помітними небезпечними для позицій православ’я тенденціями в настроях населення. Адже збайдужіння частини мирян до державної церкви в уявленні і можновладців, у тому числі і світських, і самого населення прямо пов’язувалось із нестачею релігійних споруд. Міністерство державного майна, зобов’язуючи в 1858 р. підлеглі їй палати подати свої міркування щодо можливостей розширення мережі храмів, писало, що брак церков має досить поганий вплив на моральність селян [797]. Мешканці Миколаєва, звертаючись у 1861 р. до міської думи з проханням допомоги в задуманому раніше зведенні трьохпрестольної церкви, писали: оскільки як і раніше частина міста не має пристойного парафіяльного храму, останнім часом у цій частині почали з’являтись різні секти і розкольники [798]. Поширене переконання було висловлене в „Матеріалах для географії і статистики…” по Херсонській губернії: через розкиданість сіл і віддаленість парафій релігійна завзятість значно послабла [799].
Втім, проблема була набагато складнішою, ніж нестача церков. Більше того, сама ця нестача певною мірою була викликана значним зниженням ентузіазму парафіян у храмовому будівництві. Як зазначалось у тих же „Матеріалах для географії і статистики…”, більша частина церков зводилась за ініціативи не селян, а влади; парафіяни ж, задовольняючись тимчасовими спорудами, не тільки залишали думки про зведення постійних церков, але навіть, коли порохнявіли тимчасові приміщення, не підтримували їх [800]. Однією з причин певного охолодження мирян до зведення церков стало те, що тоді як у минулому релігійні споруди були поліфункціональними, поступово духовна влада все більше обмежувала можливості їхнього секулярного використання як місця світських зібрань, зберігання цінних речей парафіян тощо [801].
Таким чином, на темпи храмового будівництва на півдні України значно вплинули тенденції посилення контролю і регламентації з боку Петербурга та єпархіальної влади. В останній чверті XVIII ст. держава створювала режим найбільшого сприяння розбудові мережі храмів у регіоні, запровадивши низку виключень і делегувавши єпархіальній владі більше повноважень. У діях самого єпархіального керівництва простежувалась акцентованість на створенні умов для влаштування релігійних споруд, що йшло в руслі політики світської влади зі сприяння колонізації краю: держава експлуатувала у своїх інтересах прагнення переселенців оселятись там, де вже діяли релігійні споруди. З кінця XVIII ст. спостерігається посилення централізаторських тенденцій із передачею вирішального голосу від єпархіальних архієреїв Синоду. Незважаючи на деякі поступки, зроблені центром з огляду на специфіку регіону, розбудова мережі храмів тут уже не є пріоритетною. Посилення бюрократизації і вимог до якості храмів призводить до затягування зведення храмів, подорожчання будівництва і певною мірою до охолодження парафіян до справи влаштування церков. Додаткової гостроти проблемі додавала державна політика щодо фінансування, яка передбачала виділення коштів на зведення лише невеликої кількості культових споруд. У середині ХІХ ст. влада частково усвідомила вади існуючої політики у сфері храмового будівництва і запровадила нововведення, спрямовані на покращення забезпеченості населення храмами. Втім, самі парафіяни в цілому вже не проявляли такої активності, як це мало місце раніше.
Посилання
781. Поручик П. Историческая записка о Свято-Покровской церкви селения Возсиятского и ее приходе // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1887. — № 19. — С. 774.
782. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 1419. — Арк. 1 – 1 зв.
783. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 857. — Арк. 72 – 72 зв.
784. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 1495. — Арк. 2 – 2 зв.
785. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 857. — Арк. 83.
786. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 1369. — Арк. 29 – 32.
787. Серафима. Молитвенные лампады… — С. 93 – 94.
788. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 1058. — Арк. 38.
789. Там само. — Спр. 1246. — Арк. 3 – 3 зв.
790. Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1841 год. — СПб.: в Синодальной типографии, 1842. — С. 17.
791. ДАМО. — Ф. 169. — Оп. 1. — Спр. 8. — Арк. 2.
792. Н.М. Материалы для истории Новороссийской иерархии // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1879. — № 7. — С. 549 – 551, 555.
793. Храмы и монастыри Одессы и Одесской области… — С. 96 – 97.
794. Полимпсестов И.У. Мои воспоминания об Иннокентии архиеп. Херсонском и Таврическом… — С. 198.
795. Петровский С. Семь Херсонских архиепископов… — С. 40 – 41.
796. РДА ВМФ. — Ф. 410. — Оп. 2. — Спр. 184; Петровский С. Семь Херсонских архиепископов… — С. 43 – 44.
797. ДАМО. — Ф. 410. — Оп. 1. — Спр. 253. — Арк. 4 – 5.
798. Там само. — Ф. 222. — Оп. 1. — Спр. 680. — Арк. 9 – 12.
799. Шмидт А. Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами генерального штаба. Херсонская губерния. — СПб: в Военной типографии, 1869. — Ч. I. — С. 497.
800. Там само.
801. Лиман І. Церковний устрій… — С. 123 – 124; Freeze G.L. Institutionalizing Piety… — Р. 222 – 223.