Початкова сторінка

Ігор Лиман (Бердянськ)

Персональний сайт історика України

?

Комплектування ченців

І.І.Лиман

Документи, які були прийняті в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст. щодо статусу чернецтва мали на меті, з одного боку, перешкоджання значному збільшенню кількості чорного духовенства, а з іншого, — обмеження можливостей виходу зі складу останнього. Перший пріоритет пояснювався, зокрема, прагненням уникнути безконтрольного поповнення чернецтва як привілейованої групи за рахунок представників податних верств. Другий пріоритет обумовлювався опікуванням держави про те, аби чернецтво являло собою своєрідну еліту духовної верстви, так само як монастирі були оплотом православ’я. Саме тому законодавчі норми створювали простіші умови для залишення лав чернецтва за проступки та злочини, аніж за власним бажанням.

У цілому ж законодавче регулювання поповнення та залишення складу чорного духовенства здійснювалось у контексті державної політики щодо посилення замкненості духовної верстви.

Хоча норми, які визначали порядок входження до складу чорного духовенства, і передбачали можливість поповнення останнього представниками будь-якої верстви, далеко не кожний бажаючий міг таким способом змінити свій статус. Адже, по-перше, існував віковий ценз, який для чоловіків становив 30, а для жінок — 40 років. Тут законодавці мали на меті не лише запобігання прийняттю важливого рішення про залишення мирського життя особами, які не мали достатнього досвіду, — брались до уваги і міркування щодо обмеження можливостей виходу в монастирі молодих жінок, які мали народжувати дітей і таким чином поповнювати народонаселення країни. Для порівняння, сеймовою ухвалою 1768 р. на Правобережжі постриг у католицькі ченці заборонявся раніше 24-річного, а в черниці — раніше 16-річного віку [1190]. По-друге, захищаючи свої фіскальні інтереси, держава зобов’язувала осіб, які бажали йти до монастирів, отримувати звільнення: ті, хто служив у державних закладах, мав подавати відповідну письмову згоду свого керівництва, державні селяни — громади, кріпосні — відпускні свідоцтва поміщиків тощо. Лише після цього справа передавалась по інстанціях духовній владі. Причому рішення про постриг послушника (послушниці) в ченці (черниці) приймалось самим Синодом.

Особи зі статусом послушників виконували переважно важкі і брудні роботи, доручені монастирським керівництвом. Послушенство ще не передбачало обов’язковість постригу. Зберігалась можливість відмовитись від наміру і повернутись до мирського життя, не будучи за це підданим покаранню. Дозвіл на залишення монастиря послушниками мав на меті як упередження поповнення складу ченців випадковими людьми, недостатньо готовими відмовитись від спокус світу, так і регулювання чисельності чорного духовенства: постриг усіх послушників міг призвести до значного зростання кількості ченців, що було небажано.

Коли ж Петербург давав дозвіл на постриг, особа, яка пішла до монастиря, втрачала як належність до верстви, у якій раніше перебувала, так і майнові права, якими володіла. Замість того вона отримувала привілеї, у тому числі й майнові, якими користувалось чернецтво. На неї відтепер поширювався і порядок судочинства, передбачений для підлеглих духовного відомства. Між іншим, цей порядок передбачав і процедуру виверження з сану за вчинки, несумісні із чернечим статусом. Перелік таких вчинків у цілому відповідав тому, що діяв стосовно білого духовенства.

Що стосується добровільного складення сану, то тут передбачалась ціла низка перешкод, яка включала своєрідний випробувальний термін, умовляння духовного керівництва, розгляд справи Синодом, єпитимію та позбавлення низки привілеїв [1191].

Впродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. побачили світ документи, які підтверджували, конкретизували або коригували загальні положення щодо статусу чорного духовенства, викладені в церковних статутах, „Духовному регламенті” та інших документах, прийнятих до 1775 р.

4 липня 1777 р. синодальним указом єпархіальним архієреям було підтверджено обов’язок суворого дотримання положень „Духовного регламенту” та указу Синоду від 2 жовтня 1764 р. стосовно надання центральній духовній владі відомостей про бажаючих піти до монастирів [1192]. Іменним указом від 15 липня 1778 р. підтверджувалась заборона постригу дівчат і молодих жінок [1193]. Синодальним указом від 21 липня 1804 р. єпархіальним архієреям підтверджувалась необхідність стежити за збереженням відмінностей статусу послушників і ченців; підкреслювалось, що постриг послушників у рясофор, який міг здійснюватись місцевою духовною владою, ще не означав набуття статусу ченця, а постриг у ченці не міг відбуватись без згоди Синоду. Тому наголошувалось, що єпархіальна влада повинна робити подання до Петербурга про постриг у ченці із обов’язковим зазначенням світських імен послушників, їх походження і відсутність перешкод для зміни статусу. У цьому ж документі підтверджувалось, що постриг у ченці забороняється без попереднього трирічного перебування в монастирі послушником [1194]. 24 червня 1812 р. було підтверджено заборону ченцям успадковувати чи вступати у володіння нерухомістю [1195].

Указом Синоду від 14 грудня 1817 р. обумовлювалось збереження низки прав священнослужителями, які переходили до складу чорного духовенства. Цей указ не йшов у розріз із практикою позбавлення ченців майнових прав, якими вони володіли до постригу. Синодом лише роз’яснювалось, що колишні представники білого духовенства зберігають право носити отримані раніше відзнаки — скуфії, камилавки, хрести та митри [1196].

Даючи такі права, центральна влада не бажала залишати право на збереження відзнак тими, хто мав намір покинути лави чорного духовенства. Позиція Сенату, Державної Ради та імператора досить чітко проявилась при розгляді справи колишнього настоятеля Катеринославської єпархії архімандрита Іоасафа (Лебединського), який після добровільного складення сану звернувся до губернського правління, де служив до постригу, з проханням поновити його в чині колезького реєстратора, даному свого часу Сенатом. Більшістю голосів Загальні збори Сенату постановили відмовити в цьому проханні, а на майбутнє запровадити правило, аби особи, які порушують обітницю і складають з себе чернече звання, мали б право обрання стану, але без повернення їм попередніх чинів, відзнак і маєтків. Державна Рада з цим погодилась, додавши, що чернець, повертаючись у свою колишню верству, може зберегти лише ті права, які належали йому за народженням. Тільки один голос був поданий проти цього: було запро-поновано, за деякими виключеннями, повертати маєтки та чини. Аргументація була красномовною: „оскільки порушення даної… духовної обітниці є предмет, для світського уряду зовсім сторонній”. Але імператор на цей голос не зважав, і 10 квітня 1823 р. наклав резолюцію: „Бути за думкою більшості голосів” [1197].

Височайше затвердженою 22 грудня 1823 р. доповіддю Синоду було регламентовано порядок покарання представників чорного духовенства, причому однією з форм покарання називалось позбавлення сану. Обумовлювалось, що у випадку, коли ієромонах чи ієродиякон, засуджений до такого покарання, буде просити про залишення його в монастирі для каяття, якщо монастирське керівництво не заперечуватиме, можна залишити його в чернецтві, але з позбавленням священства [1198].

Указом Миколи І від 1 жовтня 1831 р. було підтверджено заборону заповідати майно постриженим у ченці [1199].

Обмеження, встановлені для осіб, які приймали постриг, значно звузили коло тих, хто висловлював бажання йти до монастирів. Ситуація ставала загрозливою, оскільки „оплоти православ’я” могли залишитись без достатньої кількості насельників. Не бажаючи допустити „невідповідне потребам церкви зменшення в числі чернецтва” Микола І 29 травня 1832 р. затвердив нові правила прийняття до монастирів і постригу. Відтепер, при збереженні загальних правил, передбачених церковними статутами, „Духовним регламентом” та іншими узаконеннями, дозволялось робити деякі виключення. Так, віковий ценз для постригу осіб, які завершили курс богослов’я і готувались до зайняття вчительських посад, знижувався до 25 років. Постриг же вдових священнослужителів дозволявся „без особливого розгляду віку”. Для обох категорій ставало необов’язковим і попереднє трирічне перебування в монастирі на послушенстві: вихованцям духовних училищ, які завершили курс богослов’я та мали відмінну поведінку, дозволялось зараховувати замість знаходження в статусі послушника перебування під наглядом училищного керівництва; вдові священнослужителі позбавлялись необхідності трирічного послушенства за наявності відомостей про сумлінне проходження ними служби. Хоча кількість послушників і послушниць у чоловічих та жіночих монастирях і мала відповідати кількості ченців та черниць, для деяких обителей дозволялось робити виключення й збільшувати кількість послушників та послушниць, але з тим, аби це робилось за рахунок інших монастирів, і в цілому в державі баланс зберігався [1200]. Статистика свідчить, що для південноукраїнських єпархій цей баланс так і не був досягнутий, і, за невеликими виключеннями, кількість ченців у монастирях перевищувала чисельність послушників.

Затвердженими 29 травня 1832 р. правилами передбачалась і можливість прийняття до монастирів зверх штату старих і немічних священно- та церковнослужителів, дітей і вдів бідних осіб духовного звання, старих дівиць духовного звання для догляду та харчування.

У тому ж році з метою запобігання зменшенню кількості ченців були підтверджені старі та запровадженні деякі нові заходи щодо осіб, які складали з себе сан або позбавлялись його рішенням духовної влади. Миколою І була затверджена думка Державної Ради, якою особа, що просила дозвіл на залишення чернецтва, мала переконуватись у необхідності дотримання обітниці, по-перше, монастирським настоятелем із старшою братією, по-друге, спеціально призначеними для цього єпархіальним керівництвом особами, по-третє, повним присутствієм консисторії. На це відводилось шість місяців. Якщо ж особа залишалась непохитною у своєму бажанні, після звільнення на неї поширювались правила, передбачені затвердженим Олександром І 10 квітня 1823 р. положенням. Крім того, вона піддавалась семирічній єпитимії, під час проходження якої не могла мешкати чи приписуватись до громад у тій губернії, де жила в чернецтві, а також у Петербурзі та Москві. Такі ж обмеження поширювались на осіб, які просили про зняття сану після того, як скоїли проступки або несхвально характеризувались монастирським керівництвом [1201].

Проблеми, пов’язані з переобтяженням штатів монастирів старими та немічними ченцями, було покликане зняти або принаймні пом’якшити затверджене імператором 28 лютого 1834 р. положення, згідно з яким старими ченцями мали вважатись особи, які досягли 60 років. Вони, а також хворі ченці, після відповідного обстеження мали виключатись із штату з правом залишення в монастирі для нагляду. Їхні місця в штаті повинні були зайняти інші особи [1202].

Дотримання Петербургом лінії на запобігання значному збільшенню чисельності чорного духовенства, так само як і прагнення центру тримати під своїм контролем усі зміни в складі останнього проявились і в питанні прийняття до Російської імперії закордонних ченців.

Допуск до меж держави представників іноземного чорного духовенства і до 1775 р. тримався під особливим контролем Петербурга. Крім релігійних факторів, тут велике значення мав і фактор політичний: регулюючи в’їзд до імперії православних ченців, російська влада не тільки реагувала на зміни внутрішніх потреб у ченцях, але й використовувала це в політиці по відношенню до земель з православним населенням, які були під владою не православних урядів. Розгляд справи кожного іноземного ченця, який бажав перебратися до Російської імперії, мав і військове значення: використовуючи представників православного духовенства як розвідників за кордоном, російська влада прагнула запобігти таким же діям іноземних ченців на території імперії. В’їзд до держави іноземних ченців обмежувався і з міркувань економічних: метою багатьох візитерів було збирання пожертв на свої монастирі, і Петербург не міг допустити неконтрольованого вивозу грошей з країни.

Тому і в законодавчих документах, що приймались в останній чверті XVIII ст., підтверджувалась чинність іменного указу 1718 р., синодальних указів 1723, 1733, 1768 рр., якими визначались обмеження прав іноземних ченців щодо перебування в імперії [1203].

Звернемо увагу, що не тільки закордонне, але й місцеве чорне духовенство обмежувалось у праві задовольняти духовні потреби в парафіях, тобто виконувати функції духовенства білого. Але нестача священно- та церковнослужителів могла служити підставою для відходу від цього правила. Невдовзі після прибуття до Слов’янської та Херсонської єпархії Євгеній (Булгаріс) звернувся до Синоду з доповіддю, якою, між іншим, просив дозволити приймати до регіону для задоволення релігійних потреб його населення представників не лише іноземного білого, але і чорного духовенства. 27 березня 1777 р. такий дозвіл був даний. Роблячи ставку на колишніх закордонних ченців, Євгеній (який і сам належав до них) пояснював, що їм зручніше задовольняти потреби іноземних переселенців до регіону, оскільки вони знайомі з мовою та звичаями останніх [1204]. Причому ставка робилась саме на іноземне а не просто на чернецтво. Більше того. Уже невдовзі після зайняття кафедри він звернувся до Синоду з пропозицією вислати з колишньої Запорозької Січі ченців Києво-Межигірського монастиря. Причиною такого звернення, напевно, було небажання архієрея мати при парафіях підвідомчої йому єпархії осіб, які знаходились не під його контролем, а в залежності від ставропігійного монастиря.

За Никифора (Феотоки) порядок допуску закордонного чорного духовенства до південноукраїнської єпархії був скоригований. Указом Синоду передбачалось, що ієромонахи мали прийматись до парафій лише в тих випадках, коли не знаходилось представників білого духовенства, які володіли грецькою чи іншою іноземною мовою. Прийняття мало відбуватись після зносин зі світською адміністрацією і перевірки на предмет відсутності перешкод для виконання священицьких функцій. Причому вже після призначення Синод мав інформуватись, у який саме населений пункт направлялась духовна особа, скільки там дворів і душ, яка була потреба в такому призначенні тощо. Слов’янський та Херсонський архієпископ зобов’язувався попіклуватись, аби до парафій не приймали іноземних ієромонахів у більшій за потребу кількості. Разом із тим, Никифору заборонялось призначати таких осіб до парафій греків, підлеглих митрополиту Готфійському і Кафійському. Нарешті, була підкреслена заборона приймати іноземних ченців до монастирів без відома Синоду [1205].

Роблячи поступки по відношенню до південноукраїнського регіону, Петербург не відійшов від основної лінії — контроль Синоду за переміщенням іноземних ченців був збережений і тут. А 7 грудня 1785 р., згідно з волею Катерини ІІ, указом Синоду, надісланим до всіх єпархій, наказувалось: архієреям не допускати до просування вглиб імперії іноземних православних ченців, а затримувати їх, направляючи докладні відомості світській владі та Синоду, і очікувати вирішення справи кожного з них Петербургом. Виключення дозволялось робити лише для тих ченців, які приїжджали для збирання милостині, маючи на руках жалувані грамоти, свідоцтва, видані Константинопольським патріархом, і паспорти [1206]. 20 ж січня 1802 р. керівникам прикордонних єпархій, у тому числі й Новоросійської, було підтверджено заборону приймати до монастирів пострижених за кордоном ченців без попередніх зносин з Синодом [1207].

Лише іменним указом від 30 грудня 1825 р. було зроблене деяке послаблення: дозвіл на переміщення допущеного до імперії іноземного духовенства (у першу чергу народжених у Бессарабії та „Південному краї”) у межах прикордонних єпархій відтепер міг даватись місцевою владою без попереднього узгодження з Петербургом, але з подальшим обов’язковим доведенням цього до відома центру. Цей же указ передбачав, що іноземні архієреї могли допускатись до переселення в Російську імперію лише після узгодження цього з імператором. Інші ж іноземні духовні особи могли в’їжджати до країни та пересуватись тут за попереднім узгодженням із Синодом та доведенням рішень останнього до відома монарха [1208].

За Миколи І побачила світ і низка указів, якими підтверджувалась заборона іноземцям збирати в Російській імперії пожертви на користь закордонних монастирів без отримання від Синоду документів про дозвіл на це [1209].

Коли йдеться про південноукраїнські монастирі останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. слід мати на увазі, що переважна більшість із них не „успадковувалась” від попередніх часів, але була створена наново. Тож, для розуміння ступеня можливостей чернецтва зберігати традиції регіону, розуміти потреби місцевого населення, потрібно враховувати, що при формуванні обителей до них переводились особи з інших монас-тирів. Оскільки ж край мав обмаль обителей, то переважна більшість контингенту прибувала з-поза його меж. Зокрема після відкриття Бахчисарайського Успенського скиту тут знаходились колишні насельники з Орловської губернії, Харкова, Москви, інших місць Російської імперії [1210]. При формуванні Одеської Михайлівської обителі сюди були переведені жінки з інших монастирів. Зрозуміло, що оскільки це була єдина жіноча обитель у краї, то і всі черниці прибули до неї з інших регіонів [1211]. У свою чергу, і монастирі Півдня втрачали частину своїх контингентів, переводячи своїх насельників до православних обителей в інших частинах імперії. Так, при влаштуванні Чорноморської Катерино-Лебяжської пустині туди разом із архімандритом переселилась частина ченців Самарського монастиря [1212].

Після того, як контингент того чи іншого монастиря сформував-ся, його поповнення надходило і з території Півдня, і з-поза меж краю — чіткої закономірності тут не простежується. На жаль, стан збереженості монастирських документів регіону не дозволяє зробити більш-менш узагальнюючі статистичні викладки щодо складу послушників, послушниць, ченців і черниць. Разом із тим, дані, які наявні в нашому розпорядженні, дозволяють зробити висновок, що, як і дозволяло правове поле, до монастирів йшли вихідці фактично з усіх верств. Після ліквідації Вольностей Війська Запорозького, як і за часів Нової Січі, послушниками ставало чимало вихідців як із рядових запорозьких козаків, так і зі старшини [1213]. До обителей ішли колишні священно- та церковнослужителі [1214]. Між іншими, під кінець життя оселився в Самарському монастирі і славнозвісний серед запорожців „дикий піп” Кирило Тарловський [1215]. Серед шести осіб, які перебували в 1820 р. у Балаклавському Георгіївському монастирі під керівництвом настоятеля Хрисанфа, 1 походив із козацької родини, 1 був сином австрійського солдата, 2 — з духовного відомства, 1 — з сім’ї кріпака, 1 був вихідцем із дворян [1216].

Серед умов, за яких дозволявся прийом до монастирів, не було обов’язкової наявності освіти, тож рівень писемності чернецтва Півдня залишав бажати на краще. Зокрема відсутність освічених черниць при влаштуванні Одеського Михайлівського монастиря поставила під загрозу проект відкриття при обителі училища [1217]. А перший настоятель Кизилташської кіновії Арсеній повідомляв консисторії, що серед підвідомчої йому братії жоден достатньо не вміє не читати, ні співати по-церковному [1218].

Це дисонувало із рівнем освіченості єпархіальних архієреїв і настоятелів монастирів — „вчених ченців”, які закінчили семінарії і духовні академії. Відсутність належної духовної освіти перекривала рядовим ченцям і черницям шлях до більш високих щаблів церковної ієрархії.

Звичайно, має рацію В. Климов коли пише, що освітній рівень ченців не може бути самостійним критерієм у справі поширення і захисту православ’я [1219]. Тут важливе значення мають і особисті моральні якості. Стосовно них слід зауважити, що при впровадженні передбачених законодавством заходів, спрямованих на покращення моральності чернецтва, на розгляд єпархіального керівництва час від часу передавались справи про проступки та злочини насельників південноукраїнських монастирів. Обителям не вдалося повністю ізолюватись від хвороб, якими страждало суспільство. Не стали надійним заслоном від цього ані проходження послушенства як випробувального терміну, ані суворість монастирських статутів. Постриг не вимагав суворого богоугодного життя в минулому. Потрібне було каяття. І згодом деякі з колишніх мирян не могли устояти перед тими спокусами, яким колись віддавались. Цьому, як справедливо вважав Г. Надхін, певною мірою сприяло і перебування в монастирях чисельних єпитимійців, які мали виправлятись, але замість того самі негативно впливали на братію [1220]. Не дивно, що піклуючись і про моральний стан ченців, і про їхнє матеріальне забезпечення, ігумен Кизилташської кіновії Парфеній висловлював незадоволення направленням до обителі все нових партій „нетверезих і нездібних людей”, „конокрадів та інших покидьків” [1221].

У деяких випадках серед причин низької моральності ченців були вади кадрової політики. Зокрема архієпископ Інокентій (Борисов) вважав, що порядок, за якого Бізюковим монастирем керували ректори Катеринославської семінарії, яка знаходилась на далекій відстані, зумовив те, що обитель була „при останньому подиху”, збідніла благочестям і являла собою руїну і в матеріальному, і в моральному відношеннях, чим викликала в окрузі зневагу до духовної честі [1222].

При характеристиці південноукраїнського чорного духовенства слід звернути увагу, що його відсоток у населенні краю був набагато нижчим, аніж у середньому по імперії. Навіть наприкінці 1850-х рр., коли завдяки активності архієпископа Інокентія чисельність чернецтва в краї значно зросла, співвідношення кількості насельників монастирів із загальною чисельністю православного населення краю становило 1 до 9080, тоді як у цілому по державі показник становив 1 до 2459 [1223].

Отже, мала кількість чернецтва не може бути пояснена лише процесами, які спостерігались у всій імперії, лише державними заходами щодо обмеження можливостей зростання чисельності цієї групи духовенства. Причини треба шукати і в ситуації, яка складалась у самому південноукраїнському краї. Нестача чернецтва була прямо пов’язана з малою чисельністю самих монастирів. Тут зіграв важливу роль той фактор, що бурхливе зростання народонаселення регіону припало на період, коли умови для відкриття нових обителей були вже несприятливими. До 1775 р. для потреб південноукраїнської частини Російської імперії з малою щільністю населення цілком вистачало Самарського монастиря і обителей, які розташовувались неподалік, у сусідніх регіонах. Активна колонізація краю проводилась уже в умовах поширення колонізаційних процесів, і все ж Петербург розумів необхідність обителей у справі колонізації краю. Тоді був обраний шлях включення Півдня до церковно-адміністративної одиниці, єпархії, в інших частинах якої обителі вже існували. Петербург не заперечував і проти планів влаштування нових монастирів у краї, але і не поспішав брати на себе клопоти щодо цього, переклавши справу на плечі самих ініціаторів таких проектів. Тож вирішального значення набув персональний фактор: проекти не доводились до кінця, йшли в небуття разом із смертю чи переведенням на інші місця осіб, які їх започаткували. Саме тому не були втілені плани митрополита Ігнатія щодо влаштування монастиря для греків [1224]; не був повністю реалізований ініційований Г. Потьомкіним проект створення обителі при гирлі Інгулу [1225]; не реалізовані задуми щодо будівництва жіночого монастиря в Новому Кодаку [1226]. Надалі і Петербург, і єпархіальна влада вже воліли задовольнятись наявністю мінімальної кількості обителей у краї: до очолення кафедри Інокентієм (Борисовим) чернецтво регіону складали насельники 3 штатних чоловічих (з них одного флотського), 1 штатного жіночого, 2 позаштатних (1 з них єдиновірський) монастирів. Тут зіграли роль і упередженість центру проти розширення мережі обителей в імперії, і пасивність архієреїв, вихованих в умовах панування такої політики.

Звернемо увагу і на низьку зацікавленість південноукраїнського населення в переході до лав чернецтва, особливо помітну в першій половині ХІХ ст. Мова йде і про мирян, і про біле духовенство краю. Маємо принаймні кілька підстав для такого твердження. По-перше, у цей час якщо і з’являлись задуми стосовно влаштування обителей, то вони вихо-дили від єпархіальної влади, і останній доводилось проводити роз’яснювальну роботу стосовно того, що в новому монастирі є потреба. По-друге, спостерігалась хронічна незаповненість штатів навіть тих небагатьох штатних обителей, які були в наявності. Кількість послушників, як правило, була меншою ніж кількість осіб, які прийняли постриг. Причини такої ситуації слід шукати, між іншим, і в негативному іміджі монастирів в очах білого духовенства, представники якого мали справу з обителями, переважно відбуваючи там єпитимію, і в тенденції послаблення релігійності населення, та із взаємопов’язаним із цим зниженням поваги до насельників монастирів.

Посилання

1189. Извлечение из отчета по ведомству духовных дел православного исповедания за 1836 год… — С. 96.

1190. Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні… — С. 141.

1191. Римский С.В. Православная церковь и государство… — С. 71 – 74.

1192. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХ. — С. 535 – 536.

1193. Там само. — С. 728.

1194. Там само. — Т. ХХVІІІ. — С. 463 – 464.

1195. Там само. — Т. ХХХІІ. — С. 373.

1196. Там само. — Т. ХХХІV. — С. 916.

1197. Там само. — Т. ХХХVІІІ. — С. 902 – 903.

1198. Там само. — С. 1341.

1199. Там само. — Собр. ІІ. — Т. VІ. — Отд. ІІ. — С. 98 – 102.

1200. Там само. — Т. VІІ. — С. 339 – 341.

1201. Там само. — С. 802 – 803.

1202. Там само. — Т. ІХ. — Отд. І. — С. 293 – 294.

1203. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 199. — Арк. 11 – 12 зв.

1204. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 58. — Спр. 106. — Арк. 5 – 6.

1205. Полное собрание постановлений и распоряжений… — С. 259 – 261.

1206. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 199. — Арк. 12.

1207. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХVII. — С. 22 – 23.

1208. Там само. — Собр. ІІ. — Т. I. — С. 35 – 36.

1209. Там само. — Т. ХVІІІ. — Отд. І. — С. 539; Т. ХІХ. — Отд. І. — С. 530; Т. ХХІ. — Отд. І. — С. 668.

1210. Тур В.Г. Крымские православные монастыри… — С. 81.

1211. Серафима. Молитвенные лампады… — С. 103.

1212. Скалозуб Ю.Г. Історія Катеринославської єпархії… — С. 243.

1213. Православна церква на півдні України (1775 – 1781)… — С. 85 – 86; Надхин Г.П. Церковные памятники Запорожья…. — С. 18; Беднов В. Из прошлого Екатеринославской епархии… — С. 72; Памятники Запорожья в окрестностях Бизюкова монастыря. (Из путевых заметок) Н.Ф. Ногачевского // ЗООИД. — Одесса, 1895. — Т. XVIII. — Смесь. — С. 4.

1214. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 34, 852, 1437; Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… — С. 629, 1013.

1215. Лиман І. Тарловський Кирило // Українське козацтво: Мала енциклопедія. — Київ: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2002. — С. 477; Л.А. Еще сведения о „диком попе” // Киевская Старина. — 1887. — №11. — С. 577 – 580; Мацеевич Л. Нечто о диком попе // Киевская Старина. — 1886. — № 4. — С. 821 – 826; Эварницкий Д.И. Дикий монах // Екатеринославские губернские ведомости. — 1888. — № 41. — С. 3 – 4; Надхин Г.П. Церковные памятники Запорожья…. — С. 19.

1216. Шавшин В.Г. Балаклавский Георгиевский монастырь… — С. 111 – 113.

1217. Серафима. Молитвенные лампады… — С. 104.

1218. Доненко Н. Наследники Царства. — Симферополь, 2004. — С. 512; Тур В.Г. Крымские православные монастыри… — С. 99.

1219. Історія релігії в Україні… — С. 310 – 311.

1220. Надхин Г.П. Церковные памятники Запорожья…. — С. 29 – 30.

1221. Доненко Н. Наследники Царства… — С. 519 – 520.

1222. Петровский С. Семь Херсонских архиепископов… — С. 44 – 45.

1223. Извлечение из отчета по ведомству православного исповедания за 1860 год… — С. 2 – 4, 6 – 7, 44 – 45.

1224. Мариуполь и его окрестности… — С. 96 – 97.

1225. Релігійні організації Миколаївщини: історія і сучасність… — С. 12, 14; Тригуб А.П. История церквей Николаева (малоизвестные страницы конца XVIII – начала ХІХ вв.) // ІІІ Миколаївська обласна краєзнавча конференція „Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”. — Миколаїв: Атол, 2000. — С. 162 – 163.

1226. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… — С. 284.