Призначення настоятелів

І.І.Лиман

Секуляризаційні процеси, посилення впливу держави на внутрішньоцерковне життя, особливості історичного розвитку і традиції південноукраїнського регіону значною мірою вплинули на положення чорного духовенства, яке знаходилось на Півдні. Незважаючи на те, що за своєю природою чернече життя передбачало відстороненість від світу, замкненість, чернецтво не просто відчувало на собі трансформації суспільно-політичної, економічної і духовної ситуації, але й саме виступало і суб’єктом, і об’єктом змін. Місце, яке відводилось державою церкві, передбачало активне включення святих обителей та їхніх насельників у справу духовного „окормленія” віруючих, що, у свою чергу, передбачало чисельні напрями взаємодії монастирів із зовнішнім світом. У той же час, інтереси тієї ж державної політики не мали на увазі нівелювання окремішності чернецтва не лише по відношенню до мирян, але і по відношенню до інших груп духовенства. Державна влада усвідомлювала, що без підтримання ореолу корпоративності, замкненості, без селективності складу, специфічності статусу чорне духовенство не буде мати авторитету серед мирян і не зможе ефективно виконувати функції, які на нього покладались. Тож держава свідомо йшла на збереження рис окремішності чернецтва.

Тривалий час на заваді вивченню чернецтва як окремої групи духовенства півдня України, члени якої, з одного боку, мали між собою чимало спільного, обумовленого саме корпоративністю групи, а з іншого, — не становили собою монолітної маси, відрізняючись статусом залежно не тільки від посади, але і від місця перебування та цілої низки інших факторів, заважала історіографічна традиція. Адже більшість досліджень, які стосувались чернецтва, належали до однієї з двох протилежних за своїми підходами груп. Роботи першої групи являють собою нариси з історії окремих південноукраїнських монастирів, у яких життя обителі розглядається переважно як унікальне явище, без співвідношення із ситуацією в інших монастирях регіону. Позиція ж авторів праць, що належать до другої групи, прозоро відбита у твердженні Г. Прошина, згідно з яким для того, щоб розібратись у православному чернецтві, зовсім не потрібно вивчати цілі бібліотеки праць, адже будь-який більш чи менш великий монастир увібрав у себе все, що характерне для інших [1167]. Тож узагальнення робились без застережень, без глибокого дослідження положення чернецтва в окремих обителях. Вадою багатьох робіт цієї групи є і те, що статус чорного духовенства подається стало, без звернення уваги на зміни, які відбувались у ньому впродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. тож доцільно простежити зміни державного регулювання поповнення лав чернецтва, позбавлення сану, правового і майнового статусу осіб, які перебували в монастирях, і співвіднести їх із реальною ситуацією, яка складалась на півдні України.

Як і інші групи, чорне духовенство не було однорідним. Так, законодавство поділяло його на духовне керівництво і рядових. До перших були віднесені митрополити, архієпископи, єпископи, архімандрити, ігумени, ігумені та настоятельниці монастирів. До другої — схимномонахи, ченці та послушники, схимномонахині, черниці та послушниці [1168]. Пишучи про склад духовенства, дослідники часто випускають з уваги наявність специфічних категорій — ієромонахів (ченців у священицькому сані) та ієродияконів (ченців, висвячених у дияконський сан), які, належачи до чорного духовенства, за функціями були близькими до духовенства парафіяльного [1169]. Послідовними щаблями просування особи, яка вирішила жити за монастирським статутом, були послушник (білець, послушниця), чернець (черниця), схимномонах (схимномонахиня). Належність до кожного з цих щаблів передбачала відповідні права та обов’язки. Умови зміни статусу визначались законодавством.

Належність особи до тієї чи іншої підгрупи духовного керівництва залежала від того, яку посаду мала ця особа. Сан митрополитів, архієпископів і єпископів мали керівники єпархій. Причому клас єпархій впливав на визначення сану їхніх архієреїв, але суворо встановленою ця залежність не була. Так, Гавриїл (Бонулеску–Бодоні) очолював південноукраїнську кафедру в сані митрополита, хоча підпорядкована йому єпархія не належала до першого класу; деякі особи, які приходили на місце єпархіального архієрея, певний час перебували в єпископському сані, і лише згодом отримували сан архієпископа. Саме як єпископи очолили південноукраїнські кафедри Афанасій (Іванов), Феофіл (Татарський), Онісіфор (Боровик), Гавриїл (Розанов), Димитрій (Муретов). Разом із тим, третьокласність Катеринославської і Таганрозької єпархії зумовила те, що всі її керівники були саме в єпископському сані.

Те, який сан носив керівник монастиря, великою мірою залежало від класу останнього, але і тут безумовної залежності не існувало. Як правило, в імперії монастирі першого класу очолювались архімандритами, а другого та третього — ігуменами. У той же час, настоятелі другокласних монастирів могли розраховувати на отримання більш почесного сану архімандрита [1170]. Зокрема в такий сан був висвячений ігумен Молчанівської Софроніївської пустині і засновник Софроніївського подвір’я Феодосій. Цьому сприяло особисте знайомство ченця з Катериною ІІ і протегування Г. Потьомкіна [1171]. І після перетворення Новогригоріївської пустині на другокласний монастир обителлю керували саме архімандрити [1172]. З огляду на особисте піклування О. Голіцина була започаткована практика отримання архімандритського сану настоятелями другокласного Одеського Успенського монастиря. Керівники цієї обителі користувались і такими правами у священнослужінні, які надавались архімандритам ставропігійних монастирів: служити з дикіріями і трикіріями, на великому вході приймати дискос і потир по-архієрейськи в царських воротах [1173]. Архімандрити ж керували і Бахчисарайським Успенським скитом [1174]. До 1850 р., тобто до переведення в перший клас, мав архімандритів серед своїх настоятелів і Балаклавський Георгіївський монастир [1175]. Так що некоректними є твердження ігумені Серафіми про унікальність у цьому плані Одеського монастиря, про те, що носити сан архімандрита могли лише керівники лавр і першокласних монастирів [1176].

Згідно ще зі статутом Василія Великого керівник монастиря мав обиратись з-поміж братії і затверджуватись єпархіальним архієреєм. Якщо ж гідного кандидата не було, архієрей мав призначати настоятеля. У синодальний період рішення про призначення мало затверджуватись Синодом, який, до того ж, і сам мав право призначати свого кандидата [1177]. У призначенні настоятелів південноукраїнських монастирів простежуються тенденції, подібні до тенденцій у формуванні контингенту керівників єпархій краю. Головною причиною, з якої настоятелі залишали свою посаду, було переведення на інше місце. Причому з цієї причини керівники низки південноукраїнських обителей ішли частіше, аніж з причини звільнення на покій або смерті. Показники плинності кадрів у цій ланці значно коливались від монастиря до монастиря. В Одеській Успенській обителі з 1824 по 1861 р. змінилося 9 керівників [1178]; з 1791 по 1848 р. у Корсунському монастирі змінилося 6 керівників [1179]; з 1791 по 1861 р. у Балаклавському Георгіївському монастирі — принаймні 10 [1180]; у Хрестовоздвиженському Бізюкову монастирі з 1804 по 1861 р. — 10 [1181]; у Бахчи-сарайському Успенському скиті з 1850 по 1861 р. керувало 4 архимандрити [1182]; з 1844 по 1861 р. Одеську Михайлівську обитель очолювали 4 особи [1183].

При ротації кадрів керівники південноукраїнських монастирів переводились найчастіше на місця до інших обителей, ставали ректорами семінарій або ж очолювали єпархії.

Порядок призначення до деяких монастирів мав свою специфіку. Так, до 1794 р. керівники Балаклавського монастиря призначались Константинопольським патріархом, а з того року це повноваження перейшло до Синоду. З 1827 по 1849 р. настоятельство в Бізюковому монастирі було закріплене за ректорами Катеринославської семінарії. Пізніше ж, за клопотанням архієпископа Інокентія (Борисова), Синод передав право призначення керівництва обителі Херсонським єпархіальним архієреям. Останні з 1848 р. керували через своїх намісників Корсунським монастирем, який втратив статус єдиновірського.

На посади керівників обителей єпархіальні архієреї воліли розміщувати осіб, з якими були особисто знайомі. Тож поширеною була практика переводу настоятелів і настоятельниць з тих єпархій, де раніше працювали південноукраїнські єпархіальні архієреї. Логіка зрозуміла: архієреї прагнули відчувати себе господарями своїх єпархій і тому бажали бачити на посадах у підлеглих структурах перевірених людей, яким можна довіряти. Обрання ж кандидатури керівника монастиря Синодом могло викликати проблеми. Саме так сталося у випадку із заміщенням вакантної посади настоятельниці Одеського Михайлівського монастиря. Після смерті ігумені Віталії, переведеної сюди з Орловського монастиря, який знаходився у складі єпархії, очолюваної раніше Гавриїлом (Розановим), архієпископ не мав гідної кандидатури серед черниць, що було обумовлене дуже обмеженим колом потенційних кандидаток. Тож у 1847 р. кандидатуру визначив сам Синод, направивши на Південь черницю Тверської єпархії Євсевію [1184], яка не догодила ані архієпископу Гавриїлу, ані його наступнику Інокентію. Тож невдовзі після переїзду Розанова до Твері Борисов запропонував йому забрати туди і Євсевію. Відповідь архієпископа Гавриїла була більш ніж красномовною: „O, me miserum! Чи професор часом провиниться? В Орел, до мене його. Чи хто, йому подібний, проштрафиться? В Орел його, до мене. Подальше не описую. Теперішня ваша ігуменя призначена до Одеси Святішим Синодом, і я знаю, чия тут особлива була дія, і яка саме” [1185]. І все ж Гавриїлу довелося знову прийняти до себе небажану черницю, яка в 1850 р. повернулась до Твері. На її ж місце Інокентій (Борисов) призначив черницю Київського Флоровського монастиря Філарету, добре йому відому з часів ректорства в Київській духовній академії [1186].

Вирішальною була роль єпархіальних архієреїв при призначенні осіб, які мали допомагати керівникам монастирів в управлінні — духівників, економів, казначеїв, благочинних, ризничих.

Державне регулювання великою мірою обумовило те, що відсоток чорного духовенства серед підлеглих духовного відомства залишався невеликим. Під час формування Слов’янської та Херсонської єпархії під керівництво Євгенія (Булгаріса) було переведено 77 „монастирських настоятелів, монашествуючих з більцями” і стільки ж „ігумень, казначей і черниць” [1187]. Таким чином, вони складали тоді лише 9,4% духовних осіб, перепідпорядкованих з Київської, Переяславської, Воронезької та Білгородської єпархій єпархії Слов’янській і Херсонській. У Самарському Пустинно-Миколаївському монастирі, який не увійшов до цих підрахунків через підпорядкування ставропігійній Києво-Межигірській обителі, у 1775 р. знаходились, крім настоятеля і казначея, 5 ієромонахів, 2 ієродиякона і 13 ченців [1188].

Надалі кількість представників чорного духовенства, які знаходились у монастирях під юрисдикцією південноукраїнських архієреїв, стала ще меншою внаслідок виведення зі складу єпархії територій, на яких були розташовані деякі обителі. Зміни, які відбулись із мережею монастирів у подальшому, обумовили те, що станом на 1835 р. Катеринославська, Херсонська й Таврійська єпархія мала лише 38 ченців і 8 послушників у штатних і 29 ченців у заштатних обителях [1189] (до цієї кількості не увійшло чорне духовенство Одеси, яке на той час ще знаходилось у підпорядкуванні Кишинівській єпархії). І наприкінці 1830-х – у 50-х рр. не простежувалось стійкої тенденції зростання лав чернецтва в єпархіях регіону (див. додаток Р). Станом на 1859 р., перед відокремленням Таврійської єпархії, до чорного духовенства відносилось лише 8,9% осіб, підпорядкованих архієпископу Херсонському й Таврійському, і 1,7% осіб, залежних від єпископа Катеринославського й Таганрозького.

Посилання

1167. Прошин Г.Г. Черное воинство… — С. 9.

1168. Римский С.В. Православная церковь и государство… — С. 71.

1169. Православна церква на півдні України (1775 – 1781)… — С. 87 – 90.

1170. Прошин Г.Г. Черное воинство… — С. 12.

1171. Ногачевский Н.Ф. Григориевский Бизюков монастырь Херсонской епархии… — С. 22 – 28.

1172. Там само. — С. 32 – 41.

1173. Серафима. Молитвенные лампады… — С. 31.

1174. Панагия или Успенский Бахчисарайский в Крыму скит // Крымский Афон (Бахчисарайский Успенский монастырь в исторических описаниях). — Симферополь, 1995. — С. 21.

1175. Тур В.Г. Крымские православные монастыри… — С. 66.

1176. Серафима. Молитвенные лампады… — С. 31.

1177. Тур В.Г. Крымские православные монастыри… — С. 121.

1178. Серафима. Молитвенные лампады… — С. 31 – 37.

1179. Корсунский первоклассный мужской монастырь Таврической епархии… — С. 977 – 979.

1180. Тур В.Г. Крымские православные монастыри… — С. 66.

1181. Дионисий. Сведение о второклассном Григорьевском Бизюкове монастыре… — С. 507 – 512; Краткая историческая записка о Григориевском Бизюкове монастыре Херсонской епархии // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1903. — № 18. — С. 548 – 551.

1182. Панагия или Успенский Бахчисарайский в Крыму скит // Крымский Афон… — С. 21.

1183. Серафима. Молитвенные лампады… — С. 103 – 121.

1184. Там само. — С. 115.

1185. Барсов Н. Материалы для биографии Иннокентия Борисова… — Вып. І. — 1884. — С. 16 – 17.

1186. Серафима. Молитвенные лампады… — С. 116.

1187. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 56. — Спр. 436. — Арк. 368.

1188. Надхин Г.П. Церковные памятники Запорожья…. — С. 27.