Матеріальне забезпечення

І.І.Лиман

Певний вплив на формування уявлення про непривабливість ідеї постригу мали умови матеріального забезпечення чернецтва. Державна політика щодо матеріального забезпечення чорного духовенства мала тенденцію надання дозованих привілеїв із посиленням контролю з боку Петербурга. Оскільки самі представники чернецтва були позбавлені багатьох майнових прав, якими володіли миряни, держава регулювала їхній матеріальний стан переважно маніпулюючи джерелами прибутків монастирів. Останні головним чином складались із грошової допомоги держави, прибутків від земельних володінь, пожертв та інших форм допомоги від населення, плати за послуги віруючим, відсотків із капіталів у банківських установах.

Державне грошове утримання монастирів було чітко регламен-тованим.

Після проведення секуляризаційної реформи і поділу монастирів на заштатні і штатні право на одержання щорічних виплат з казни як компенсації за конфісковану нерухомість отримали лише штатні обителі. У Катеринославському намісництві, згідно з іменним указом від 25 квітня 1788 р., Полтавський Хрестовоздвиженський монастир отримував 1511 крб. 90 коп., Великобудиський Преображенський — 675 крб. плюс на кожного монастирського служителя виділялось по 6 крб. 22 ½ коп. У 1797 р. монастир у рамках збільшення витрат на духовне відомство став додатково одержувати 483 крб. Передбачалось, що гроші на монастир поблизу Катеринослава мали відпускатись після його влаштування [1227]. Таким чином, на території безпосередньо Південної України в останній чверті XVIII ст. на державному утриманні не перебував жоден монастир.

Разом із тим, насельники заштатних обителей не залишались зовсім без державної допомоги. З 1788 р. на вимогу єпархіального архієрея на ігуменів таких монастирів виділялось по 50, на ієромонахів — 13, ченців — 8, ігумень і черниць — по 10 крб. [1228] Отже, помилковими є твердження Д. Ростиславова, що заштатні монастирі повинні були задовольнятись своїми власними силами, і лише в 1795 [!]р. імператор Павло постановив видавати їм грошову допомогу [1229].

Розрізнялось між собою державне утримання, що почало видаватись деяким південноукраїнським монастирям у першій половині ХІХ ст. Сенатським указом про влаштування в Херсонському повіті другокласного Григоріївського Бізюкова монастиря передбачалось, що йому передається штатне жалування ліквідованого ставропігійного Хрестовоздвиженського Бізюкова монастиря [1230], і південноукраїнська обитель на утримання, жалування братії і служителям стала одержувати 758 крб. 51 коп. сріблом [1231]. Утримання другокласного Одеського Успенського монастиря при його заснуванні було встановлене в розмірі 2585 крб. 21 ¼ коп. на рік [1232], тоді як при заснуванні Одеського ж третьокласного Архангело-Михайлівського монастиря було призначено утримання в 1610 крб. 2 коп. на рік [1233]. У чоловічому монастирі архімандрит мав одержувати 370 крб., казначей — 35, ієромонахи та ієродиякони — по 24, паламар, ключник, чашник, служителі — по 20, піддячий — 31 крб. 21 ¼ коп. У жіночій же обителі на ігуменю виділялось лише 160 крб. 2 коп., натомість на казначею — 60, черницям і причетникам — по 30, священикам — по 100, диякону — 50, служителям — по 40 крб.

Але не лише від класу залежала сума, яку монастирі одержували з казни. Брався до уваги цілий комплекс обставин. Незалежно від класності монастиря виділялось утримання особам, які мали знаходитись в обителях для виконання спеціальних функцій, визначених державою. Зокрема спеціально призначалось жалування по 6 крб. 86 коп. на рік і щоденне утримання в 19 ⅓ коп. ієромонахам, які перебували в Балаклавському монастирі для задоволення духовних потреб військових. Настоятель обителі одержував 57 крб. 28 коп. (з 1808 р. — 200 крб.) на рік, а загалом на монастир виділялось 3000 крб. Згодом до цієї суми Синод додав ще 1323 крб. 45 коп., а ієромонахи стали одержувати по 24 крб. На утримання братії в різні часи відпускалось від 540 крб. 91 коп. до 945 крб. асигнаціями [1234]. Для одного з керівників обителі, митрополита Агафангела, було призначено жалування в 2000 крб. і одноразова допомога в 5000 крб. Це було виявом особливої прихильності Олександра І до вченого ченця, колишнього екзарха Молдавії і Валахії, який у 1824 р. емігрував із Венеції до Росії [1235].

Штатами 1842 р. для монастирів так званих „західних єпархій” передбачалась видача з державного казначейства більших сум, ніж були передбачені раніше для інших монастирів імперії. Цим мали бути частково компенсовані втрати, які понесли обителі внаслідок нещодавно проведеної конфіскації їхніх населених маєтностей. Відтепер, якщо якомусь монастирю іншого, ніж західного, регіону планувалось виділити більше утримання, спеціальним указом обумовлювалось, що він зводиться в той чи інший клас „за окладом західних єпархій”. Саме таке формулювання містилось, між іншим, в іменному указі від 18 березня 1861 р., яким визначався новий статус Херсонеської обителі [1236].

У тому ж 1861 р. державне утримання монастирів було значно збільшене на підставі височайше затвердженого 14 квітня положення, яким у вигляді компенсації за монастирських служителів, категорія яких мала бути поступово ліквідована у зв’язку з проведенням селянської реформи, на всі монастирі та архієрейські будинки імперії відтепер мало щорічно відпускатись загалом 307850 крб. [1237]

До виходу ж цього документа саме завдяки праці монастирських служителів обителі мали можливості навіть при невеликих штатах і незначній кількості послушників обробляти записані за ними угіддя, утримувати свою нерухомість. Дослідник матеріального стану обителей імперії Д. Ростиславов, чиї праці написані з позицій засудження отримання монастирями надмірних прибутків, про статус монастирських служителів писав, що їх служба в очах уряду була дещо подібна до солдатської, а їх самих можна було назвати денщиками, або тимчасово зобов’язаними монастирськими лакеями та чорноробочими [1238]. У деяких випадках кількість монастирських служителів значно перевищувала чисельність самої братії, хоча її не можна було порівняти з тією, що мали обителі до проведення секуляризаційної реформи. Тому важливим способом регулювання матеріального стану монастирів було визначення і коригування державою статусу монастирських служителів, обсягу їхніх прав і обов’язків, пільг. І Петербург широко використовував цей спосіб. Документів, які з’явились з приводу монастирських служителів упродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. і ввійшли до Повного зібрання законів Російської імперії, нараховується більше, ніж законодавчих документів вищих органів влади, що регулювали багато інших аспектів матеріального забезпечення монастирів імперії [1239]. Така увага до монастирських служителів з боку держави великою мірою обумовлювалась тим, що ці особи були виключені з числа тих, хто підлягав оподаткуванню. Самé ж це виключення було одним із способів підтримання державою монастирів.

Спеціально обумовлювалось і жалування окремих представників чорного духовенства, які перебували поза монастирськими стінами. Переважно це були представники закордонної церковної ієрархії, у знаходженні яких у межах Російської імперії держава виказувала зацікавленість. Ще до заснування Слов’янської та Херсонської єпархії, 28 березня 1775 р., в іменному указі про дозвіл оселитись у Керчі та Єнікале грекам, які служили на флоті під керівництвом графа Орлова, серед пільг було назване обрання для цих переселенців грецького архієпископа, який мав бути посвячений Синодом і отримувати жалування з казни [1240]. 9 травня 1776 р. з’явився іменний указ, яким Колегії економії наказувалось виділяти кожному з чотирьох митрополитів, які перебрались з греками до Керчі та Єнікале, по 500 крб. щороку, і, до того ж, видати одноразово на одяг для кожного по 200 крб. [1241] На тій підставі, що утримання було виділене митрополитам, Г. Потьомкін звернувся до імператриці з доповіддю, якою пропонував призначити жалування і грецьким архієпископам, єпископам, архімандриту та ієромонахам [1242]. Жалування греки продовжували отримувати принаймні до 1799 р. [1243]

Вище вже розглядалось таке джерело прибутків монастирів, як земельні угіддя. Звернемо увагу, що ним користувались як штатні, так і позаштатні обителі, одержуючи ділянки і від держави, і від приватних жертвувачів.

Що стосується пожертв, то вони у всій сукупності своїх видів становили основу матеріального забезпечення багатьох монастирів південного краю. Крім подарованих земель, як пожертви надходила худоба, будівлі, продовольство, гроші, речі тощо. Специфіка цього джерела обумовила те, що обсяги пожертв значно відрізнялись і в різних монастирях, і в різні роки. Але насельники обителей, і в першу чергу їхні керівники, не покладались лише на сліпий випадок: вони улещували багатих потенційних жертвувачів, шукали способи привернути увагу до своїх монастирів.

У цілому південноукраїнські обителі програвали монастирям багатьох інших єпархій України в можливостях збирання пожертв у тому плані, що переважна кількість монастирів краю не мала давньої історії, а отже, і авторитету, що посилювався з кожним поколінням. Разом із тим, цей же фактор у деяких випадках відігравав позитивну роль: населення з ентузіазмом приймало ідею матеріальної допомоги облаштуванню монастиря в місцевості, віддаленій від інших „оплотів православ’я”. Важливим фактором було і те, в якому саме населеному пункті засновувався і діяв монастир. У цьому плані в особливо вигідному положенні перебувала Одеса, як крупний адміністративний і торговельний центр із великою кількістю багатого населення, і місто, у розбудові якого були зацікавлені і єпархіальні архієреї, і Петербург. Не дивно, що серед щедрих жертвувачів на влаштування Одеського Михайлівського монастиря зустрічаємо імена членів імператорської родини, багатьох представників одеської та в цілому південноукраїнської аристократії і торговельно-промислової еліти. Немало зробив для налагодження збирання подаянь і особисто Гавриїл (Розанов), захоплений ідеєю влаштування цього монастиря у своєму кафедральному місті. Певну специфіку складу жертвувачів надало те, що обитель влаштовувалась саме жіноча: кошти були внесені імператрицею Олександрою Федорівною, графинею Р. Едлінг, яка була головною попечителькою монастиря, графинями Орловою-Чесменською, Ланжерон, багатьма іншими аристократками [1244].

Специфіка складу основних жертвувачів на Балаклавський Георгіївський монастир обумовлювалась тим, що обитель за своїми функціями була тісно пов’язаною з військовими. Представники останніх і поповнювали значною мірою прибуткову статтю бюджету. Серед офіцерів, які не просто внесли одноразову пожертву, але постійно піклувались про обитель, був і головний командир Чорноморського флоту і порту М. Лазарєв, який навіть мав свій будинок на території монастиря [1245].

Серед інших обителей Криму найбільшою увагою жертвувачів користувався Бахчисарайський Успенський скит, який був облаштований переважно саме за рахунок кількох великих пожертв [1246]. Більш проблем-ною була ситуація з пожертвами на кримські кіновії [1247]. Певну роль тут відіграли і події Кримської війни, і невисокий статус обителей, і наявність на півострові ще кількох „оплотів православ’я”.

Для „приваблення” більшої кількості жертвувачів монастирі Пів-дня використовували проведення хресної ходи, знаходження в обителях часток мощів святих, поширення чуток про чудодійні властивості джерел, біля яких були влаштовані монастирі. Керівництво Балаклавського Георгіївського монастиря намагалось домогтися повернення чудодійної ікони святого Георгія, вивезеної з обителі греками, які під керівництвом митрополита Ігнатія переселились до території Північного Приазов’я. Як зазначав у одному з рапортів до консисторії ігумен Анфім, без ікони монастир терпів чималі збитки, оскільки хоча і мав прибуток від жертвувачів, але вельми малий, а не такий, який слід мати при справжній чудодійній іконі [1248].

Як засіб для збільшення прибутків, у тому числі й у формі пожертв, південноукраїнські монастирі використовували і храми, які або отримувались монастирями в розпорядження, або ж влаштовувались на їхній території, причому, знову ж таки, переважно за рахунок пожертв [1249]. Завдяки цим храмам, а також обслуговуючи віруючих поза їх стінами і стінами монастирів, чернецтво отримувало гаманцеві, свічні, карнавкові гроші. Як спосіб покращення добробуту Одеського Михайлівського монастиря архієпископом Інокентієм було дане благословення на виготовлення сестрами та вихованками монастирського училища проскур спочатку для найближчих церков, а пізніше і для всіх православних храмів Одеси [1250].

Із пожертвами тісно пов’язане отримання південноукраїнськими монастирями відсотків із капіталів у банківських установах. Адже самі ці капітали в багатьох випадках являли собою не що інше як кошти, передані обителям благодійниками. Такий шлях поповнення бюджету сформувався далеко не одразу, поступово витісняючи практику тримання коштів без руху в самих обителях або надання їх у позику під відсотки. На середину ХІХ ст. практика зберігання грошей у банківських установах уже глибоко вкоренилась. Більше того, зберігання великих грошових сум у монастирях уже розглядалось як порушення. З приводу крадіжки з Корсунського монастиря 44000 крб. Синод наказав Херсонському єпархіальному керівництву розслідувати, чому гроші не знаходились у кредитній установі для одержання відсотків [1251].

Багато зробив для отримання підвідомчими йому монастирями цінних паперів особисто архієпископ Інокентій (Борисов). У 1857 р. він сам пожертвував на Херсонеську кіновію три білети Одеського комерційного банку на загальну суму 2100 крб. Тоді ж завдяки його старанням до Херсонської духовної консисторії Одеською головною конторою Російського товариства пароплавства і торгівлі були передані квитанції на акції цього товариства, які планувалось розподілити між п’ятьма кримськими монастирями [1252]. Така активність архієпископа зрозуміла: обителі були влаштовані за його ініціативою, а їхнє матеріальне забезпечення залишалось проблематичним. Адже до 1861 р. жодна з них не знаходилась на державному фінансуванні, маючи статус позаштатних. Загалом же в південноукраїнському регіоні в цей час у штаті, тобто на частковому державному утриманні (саме частковому, оскільки цих коштів далеко не вистачало для покриття витрат) перебувало лише 4 з 14 монастирів.

Ще раз підкреслимо, що значна частина монастирських прибутків лише опосередковано впливала на матеріальний стан чорного духовенства, і кошти та майно обителей не слід ототожнювати з власністю самих ченців. Адже останні, зрікаючись мирського життя, тим самим мали зрікатися і свого майна, а також більшості прав володіти ним у майбутньому. І все ж і при такій опосередкованості розмір прибутків монастиря значною мірою визначав і чисельність його насельників, і тим більше їхні умови існування. Прикладом такого впливу може служити нестабільність складу братії Самарського монастиря, викликана невмілим розпорядженням наявною нерухомістю і суттєвим зменшенням пожертв [1253].

Таким чином, характер державного регулювання поповнення та залишення лав чорного духовенства, правового та майнового статусу чернецтва у поєднанні з реаліями впровадження правових норм на єпархіальному рівні, обставинами зміни кількості обителей у регіоні і характером ставлення населення до ідеї постригу мали наслідком те, що відсоток насельників монастирів серед підлеглих духовного відомства на півдні України до середини ХІХ ст. залишався вкрай незначним, а на одного представника чорного духовенства припадало православного населення в 3,7 рази більше, ніж у середньому по імперії. Стан чернецтва виступав своєрідним лакмусовим папером духовної ситуації в краї. Єпархіальній владі доводилось діяти в умовах, коли державна політика мала акцентованість на обмеження чисельності чорного духовенства, на дозування витрат із бюджету на монастирі, але в той же час не могла допустити руйнації цієї ланки церковного устрою, на яку покладались важливі функції.

Узагальнюючи, слід відзначити, що при наявності багато в чому єдиних підходів до визначення статусу духовної верстви в цілому, влада разом з тим враховувала специфіку окремих груп духовенства імперії. При регулюванні статусу парафіяльного, військового, чорного духовенства брались до уваги функції, які мали виконуватись кожною з цих груп, місце останніх у планах центральної влади. Причому це місце, так само як і увага з боку Петербурга, не визначалось чисельністю представників тієї чи іншої групи. Хоча кількість військового та чорного духовенства була в багато разів меншою за чисельність духовенства парафіяльного, увага влади до перших двох груп була чималою. Військовий характер Російської імперії, мілітаризованість південноук-раїнського краю обумовили опікування влади духовенством, яке задовольняло потреби особового складу збройних сил. Традиційно ж посилена увага до чорного духовенства визначалась ставленням до монастирів як до важливої ланки церковного устрою, а „вчених ченців” — як еліти духовенства, що зумовлювало необхідність підтримання корпоративності чернецтва.

Ставлення держави до кожної групи відбилось і в політиці щодо формування складу керівництва духовної верстви. І єпархіальні архієреї, і, як наслідок, склад Синоду традиційно формувалися з представників чернечої ієрархії. Тому всі південноукраїнські архієреї належали саме до чорного духовенства. Показово також, що двоє з них — Феофіл (Татарський) і Онісіфор (Боровик) прийшли до чернецтва із військового духовенства: перший свого часу був благочинним полкових церков, а другий — полковим священиком.

Тенденція посилення замкненості духовного відомства, яка відбилась на кожній групі духовенства краю, все ж не призвела до формування жодної з них виключно за рахунок вихідців із духовного відомства, так само як неунеможливила і мобільність духовенства в інші верстви. Тим більше не стали всеохоплюючими тенденції обмеження міжгрупової мобільності та мобільності в межах кожної з груп підлеглих духовного відомства. І це при тому, що впродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. спостерігалось посилення структурування парафіяльного, військового та чорного духовенства із більш чітким виокремленням специфічних підгруп, члени яких значно відрізнялись між собою за статусом і матеріальним забезпеченням.

Щодо політики фінансування, то частка державного забезпечення була найбільшою в прибутках військового духовенства, тоді як витрати на парафіяльних священно- та церковнослужителів і чернецтво були більш дозованими: більшість представників парафіяльного духовенства довгий час утримувались за рахунок парафіян, і лише за Миколи І розпочався широкомасштабний процес переведення причтів на жалування; за рахунок мирян надходила і більша частина прибутків, які йшли на утримання чернецтва, тоді як казна покривала лише частину витрат насельників навіть штатних монастирів.

Кожна з груп духовенства тісно взаємодіяла з мирянами, залежала від них, хоча зміст такої взаємодії і залежності мав відмінності. Стосовно взаємодії груп між собою, то тут спостерігалась низка проблем, навколо яких виникало напруження.

Посилання

1227. Яворницький Д.І. До історії Степової України… — С. 199 – 200, 498.

1228. Там само. — С. 200, 328.

1229. Ростиславов Д.И. Опыт исследования… — С. 88.

1230. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XXVIII. — С. 142.

1231. Ногачевский Н.Ф. Григориевский Бизюков монастырь Херсонской епархии… — С. 45.

1232. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХLIV. — Ч. ІІ. — С. 87 – 88.

1233. Там само. — Собр. ІІ. — Т. ХVІ. — Отд. ІІ. Штаты и табели. — С. 113.

1234. Шавшин В.Г. Балаклавский Георгиевский монастырь… — С. 65; Сухарев М.В. Хозяйственная деятельность Балаклавского Георгиевского монастыря в конце XVIII – первой половине ХІХ в. // Культура народов Причерноморья. — 1998. — № 3. — С. 393.

1235. Тур В.Г. Крымские православные монастыри… — С. 68 – 69.

1236. Там само. — Т. ХХХVІ. — Отд. І. — С. 469.

1237. Там само. — С. 627 – 628.

1238. Ростиславов Д.И. Опыт исследования… — С. 89.

1239. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХI. — С. 284 – 286, 1041 – 1042; Т. ХХII. — С. 495, 1070; Т. ХХIІІ. — С. 552 – 553, 661 – 663; Т. ХХVII. — С. 335 – 336; Т. ХХVIІI. — С. 145 – 147; Т. ХХХI. — С. 647; Т. ХХXVI. — С. 117 – 122; Т. ХL. — С. 443; Собр. ІІ. — Т. VII. — С. 181 – 182; Т. VІІІ. — Отд. І. — С. 344 – 360; Т. ХІ. — Отд. І. — С. 97; Т. ХІІІ. — Отд. І. — С. 276 – 279; Т. ХІV. — Отд. ІІ. Прибавление к Т. ХІІІ. — С. 22 – 24; Т. ХІV. — Отд. І. — С. 327 – 328; Т. ХV. — Отд. І. — С. 115 – 116; Т. ХVІІ. — Отд. ІІ. Прибавление к Т. XVI. — С. 4 – 6; Т. ХХV. — Отд. І. — С. 13 – 44; Т. ХХV. — Отд. ІІ. Штаты и табели. — С. 5 – 15; Т. ХХХ. — Отд. І. — С. 645; Т. ХХХІІ. — Отд. І. — С. 435 – 470; Т. ХХХІІ. — Отд. ІІ. — С. 184 – 214; Т. ХХХVІ. — Отд. І. — С. 627 – 628.

1240. Там само. — Собр. І. — Т. ХХ. — С. 103.

1241. ДІМ. — КП – 74066 / Арх – 14401.

1242. ДІМ. — КП – 74254 / Арх – 14547; КП – 74257 / Арх – 14550.

1243. Яворницький Д.І. До історії Степової України… — С. 350, 384 – 385, 444 – 445, 499.

1244. Историческая записка об Одесском женском монастыре с училищем // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1877. — № 17. — С. 517 – 520; Серафима. Молитвенные лампады… — С. 102.

1245. Шавшин В.Г. Адмирал М.П. Лазарев и Балаклавский Георгиевский монастырь… — С. 283 – 289; Тур В.Г. Крымские православные монастыри… — С. 69 – 70.

1246. ДААРК. — Ф. 118. — Оп. 1. — Спр. 5780. — Арк. 47 – 292.

1247. Сухарев М.В. Обустройство православных монастырей в Крыму в 50-е гг. ХІХ в. // Культура народов Причерноморья. — 1999. — № 6. — С. 215 – 217.

1248. ДАмС. — Ф. 20. — Оп. 1. — Спр. 3. — Арк. 77.

1249. Григорович Н. Обзор учреждения в России православных монастырей… — С. 62; Протопопов М. Успенский скит в Крыму близ Бахчисарая // Крымский Афон… — С. 40; Сухарев М.В. Обустройство православных монастырей… — С. 214, 216; Надхин Г.П. Церковные памятники Запорожья…. — С. 18 – 19; Храмы и монастыри Одессы и Одесской области… — С. 16; Серафима. Молитвенные лампады… — С. 31, 106; Скалозуб Ю.Г. Історія Катеринославської єпархії… — С. 249, 251; Тур В.Г. Крымские православные монастыри… — С. 66 – 67, 104; Краткая историческая записка о Григориевском Бизюкове монастыре Херсонской епархии… — С. 549; ДАмС. — Ф. 19. — Оп. 1. — Спр. 2. — Арк. 9 – 9 зв.

1250. Серафима. Молитвенные лампады… — С. 116.

1251. ДАХО. — Ф. 198. — Оп. 1. — Спр. 65. — Арк. 247.

1252. ДААРК. — Ф. 118. — Оп. 1. — Спр. 5780. — Арк. 242; Сухарев М.В. Обустройство православных монастырей… — С. 217.

1253. Скалозуб Ю.Г. Історія Катеринославської єпархії… — С. 251 – 252.