Правління Павла І
Ігор Лиман
Павло І впродовж свого недовгого царювання проявив більше активності в освітній сфері, ніж його мати. Вже 18 грудня 1797 р. іменним указом, даним Синоду, передбачалось збільшення вдвічі (з 2 до 4) кількості духовних академій в імперії, визначались розміри сум, які виділялись на утримання закладів духовної освіти [736]. На початку наступного, 1798, року указом Синоду єпархіальні архієреї були зобов’язані надіслати до Петербурга докладні відомості про кожну семінарію [737]. Базуючись на отриманих з єпархій даних, на виконання положень іменного указу від 18 грудня був розроблений синодський указ від 31 жовтня 1798 р. про порядок навчання в духовних академіях і семінаріях. Згідно з ним, зокрема, кожна єпархія прикріплялась до однієї з чотирьох академій, і єпархіальний архієрей мав кожні два роки направляти двох кращих учнів із місцевої семінарії до відповідної академії (обумовлювалось, що Новоросійський архієрей повинен був у цьому питанні взаємодіяти з Київською академією). Кожна семінарія зобов’язувалась “мати відомості про порядок навчання” в тій академії, куди направлялись її вихованці, а на ректора цієї академії покладався обов’язок у разі потреби допомагати семінаріям своїми порадами. Як бачимо, ці вимоги передбачали певне узгодження програм духовних навчальних закладів двох рівнів. Разом з тим, цим указом посилювався контроль за системою освіти з боку центральної влади, і єпархіальні архієреї зобов’язувались давати Синодові докладний звіт про навчальні заклади. Цим же указом ще більше обмежувалась можливість підлеглих духовного відомства отримувати освіту не в духовних установах: пунктом 15 документа обумовлювалась заборона направляти учнів семінарії в інші навчальні заклади та у світське відомство без згоди Синоду [738].
Уже 7 березня 1799 р. були внесені зміни до порядку отримання відповідного дозволу. Відтепер без згоди Синоду не могли звільнятись у світське відомство лише студенти богослов’я і філософії [739]. Втім, Павлу І здалося, що поступка зроблена занадто велика, і 27 травня 1800 р. ним було заборонено звільняти семінаристів з духовного відомства без попередньої передачі кожної справи на особистий розгляд імператора [740].
Виконуючи розпорядження Павла І про упередження випадків “відставки” семінаристів, у тому ж 1800 р. Синодом було підготовлено указ про перебування учнів у семінаріях до тих пір, доки вони не знайдуть місця при церкві. Цим же указом обумовлювалась обов’язковість наявності так званої “російської школи” при кожній семінарії. У цих школах мали навчатись ті особи, які за браком здібностей не могли проходити курс навчання в семінарії і чекали призначення [741]. У певному сенсі “російські школи” стали прототипом духовних училищ, заснованих у ході реформ 1808 – 1814 рр. [742]
На освітній системі позначились реформи Павла І у військовій сфері. Було створено армійську семінарію, в якій мали навчатись діти армійських і флотських священиків.
Незважаючи на таку активність Павла І, для мережі навчальних закладів на півдні України правління цього імператора не принесло багато позитивних зрушень. Більше того. У ряді аспектів втрати цієї мережі були навіть більшими, ніж надбання. Змінила місцезнаходження семінарія. Причому обставини переїзду не були радісними для її викладацького та учнівського складу. Пізніше в “Катеринославських єпархіальних відомостях” про ці події було написано: “У 1797 р. семінарію перетягли з вчителями, учнями, книгами, картами і глобусами до Новомиргорода, облаштувались там, як Бог дав” [743]. У тому ж році були розпущені і передані родичам або благодійникам казенні вихованці, переведені раніше з Кременчука до Катеринослава. Деякі учні кинули навчання в Катеринославському головному училищі через те, що були позбавлені казенного утримання, а Приказ громадського нагляду почав брати плату за навчання [744]. У 1797 р. влаштоване в Акмечеті головне народне училище було перетворене на училище мале [745]. Давалось взнаки різко негативне ставлення Павла І до зробленого його матір’ю, у тому числі до тієї уваги, яка приділялась імператрицею південноукраїнському краю. Проведені Павлом І адміністративно-територіальні зміни великою мірою обумовили ті неприємні сторінки в історії навчальних закладів регіону, які згадані вище.
Незважаючи на заходи Павла І з покращення матеріального стану духовенства, впродовж його правління зберігались ті вади, що не давали можливості виконати широкі завдання, поставлені свого часу Катериною ІІ в інструкції Комісії з церковного майна. Проблемою залишилось фінансування закладів духовної освіти. Вирішення цієї проблеми, як і за попередніх часів, великою мірою покладались на плечі місцевого єпархіального керівництва.
Останнє мало шукати шляхи покриття різниці між фінансуванням з казни і реальними потребами навчальних закладів. Одним із перевірених методів поповнення семінарського бюджету залишився збір пожертв. Він був запроваджений архієпископом Никифором (Феотокі), стосовно розпорядження якого в указі консисторії зазначалось: “Хоча на утримання Слов’янської семінарії сума і визначена, але оскільки на неї утримується п’ятдесят осіб учнів-сиріт, і десяти вчителям виплачується жалування, і після цього залишається сума незначна, яка також використовується на купівлю для семінарії книжок та іншого; оскільки ж багато з’являється з священно- та церковнослужительських дітей сиріт, які бажають навчатись у семінарії наукам, але збільшити кількість учнів через відсутність чим їх годувати не можна, маючи ж на увазі його преосвященство ту, що може бути від вчених людей церкві і вітчизні користь, розпорядився запровадити для збільшення в семінарії учнів з бідних священно- та церковнослужительських дітей… у церквах карнавковий збір” [746].
Ще одним засобом, який застосовувався, було приписування семінарських вихованців до парафій на дияконські та церковнослужительські місця із виплатою певної частки відповідного утримання. З одного боку, це давало можливість фінансувати перебування учня в навчальному закладі, а з іншого, — вже під час навчання закріплювало за ним вакансію при церкві. У той же час вадою такої системи було недоукомплектування причту до моменту випуску учня із перекладанням його обов’язків на осіб, які реально знаходились при парафії.
Використовувались й інші шляхи пошуку фінансування семінарських вихованців, причому їхня різноманітність визначалась самим спектром прибутків духовного відомства. Єпархіальні архієреї мали певну можливість вибору найбільш оптимальних шляхів, але оскільки саме коло джерел поповнення бюджету духовного відомства було обмежене, то виходила ситуація, коли в різних єпархіях варіювались ті ж самі заходи, як то збирання пожертв, закріплення за учнем місць при парафіях, віддання внайми приміщень, які належали духовному відомству, тощо [747].
Посилання
736. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XXІV. — С. 821 – 823.
737. Там само. — Т. XXV. — С. 61 – 62.
738. Там само. — С. 426 – 431.
739. Там само. — С. 579.
740. Там само. — Т. XXVІ. — С. 165.
741. Там само. — С. 277 – 278.
742. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть первая. — С. 397.
743. Столетие Екатеринославской епархии // Екатеринославские епархиальные ведомости. Отдел неофициальный. — 1876. — №18. — С. 285.
744. Локоть Ф. Столетие Екатеринославской классической гимназии… — С. 16 – 18.
745. Ляликов Ф. Исторический и статистический взгляд… — С. 333.
746. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Стр. 83. — Арк. 1.
747. Знаменский И. Положение духовенства в царствование Екатерины II и Павла I… — С. 97 – 98.