Логотип персонального сайта І.Лимана
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)

Державна церква і державна влада:
Південна Україна (1775 – 1861)

Післямова

Ігор Лиман

Дослідження історії державної церкви на півдні України в контексті формування правового поля вищими органами імперської влади дозволяє зробити такі спостереження.

Православна церква в краї, який у останній чверті XVIII – середині ХІХ ст. не просто знаходився в орбіті імперської політики, але вже був невід’ємною частиною Російської імперії, відчула на собі всі ті процеси, які відбувались у житті держави, причому житті не лише релігійному. Самі ж ці процеси обумовлювались у першу чергу формою правління, станово-бюрократичним, військовим характером імперії.

Увага Петербурга до церкви на півдні України не була сталою ні хронологічно, ні тематично, ні територіально.

Пік інтересу до розбудови церковного устрою регіону припадав на правління Катерини ІІ, і цей інтерес великою мірою визначався роллю Південної України в геополітичних планах імператриці. Підвищена увага, яка приділялась церкві краю в перші роки правління Павла І, мала вже дещо іншу природу — імператор докладав зусиль до того, аби позбавити регіон тих особливих прав та привілеїв, які Південь отримав завдяки опіці Катерини. Відтепер розвиток церкви краю не входив у коло пріоритетних завдань, і Петербург час від часу проявляв велику активність щодо регламентації не церковного устрою в регіоні в цілому, але лише стосовно окремих його аспектів або ж територіальних складових Південної України.

Аспекти церковного устрою, яким приділялась спеціальна увага імперської влади, визначались тими пріоритетами, які мав Петербург у конкретні історичні моменти. Якщо південноукраїнський край в силу тих чи інших обставин займав особливе місце в реалізації певних планів центру, то і на церкву цієї частини імперії зверталась більша увага у зв’язку саме з цим. Так, свого часу регіон відчував більшу опіку ніж інші складові держави у зв’язку із розміщенням тут військових поселень, подіями Кримської війни тощо. Відповідно і першочергова увага приділялась забезпеченню релігійних потреб цих поселень, регламентації прав і привілеїв духовенства, яке обслуговувало військових.

Цим же певною мірою обумовлювалась і неоднакова зацікавленість імперської влади розвитком всіх складових церковно-адміністративної системи Півдня. У ряді випадків до центру уваги потрапляли окремі населенні пункти. Причому одні з них, як то Одеса, викликали таку увагу в першу чергу у зв’язку із своїм могутнім економічним потенціалом і виконанням ролі адміністративних центрів. Інші — через розміщення в них підрозділів збройних сил (згадаймо ті ж військові поселення, фортеці регіону). Треті — через знаходження в них неправославних мешканців, у наверненні яких до “панівної” віри висловлювала зацікавленість вінценосна особа. Можна назвати й інші причини, з яких релігійні споруди та духовенство цілого ряду населених пунктів Півдня України потрапляли до поля зору центральних державних структур.

Неоднакова увага Петербурга проявилась і на рівні більш крупних церковно-адміністративних одиниць, включаючи рівень єпархіальний. Так, після 1836 р. досить чітко простежується значно більша зацікавленість центру в розвитку Херсонської й Таврійської, аніж Катеринославської й Таганрозької, єпархії.

Варто підкреслити, що мова йде про випадки, у яких Петербург регламентував виключно або ж переважно функціонування церкви на півдні України. Але несталість уваги імперського центру до розвитку різних аспектів церковного устрою краю знаходила втілення і в документах, які стосувались держави в цілому. І тут релігійне життя в регіоні відчувало ті ж коливання державної політики, що впливали на церкву всієї держави і кожної її частини.

Ці коливання вплинули на формування системи управління, зміни церковно-адміністративного устрою регіону, на структуру, порядок формування, соціальний статус, матеріальне забезпечення груп православного духовенства, представлених на півдні України, обов’язки підлеглих духовного відомства.

У загальному контексті розбудови державного апарату імперії слід розглядати систему управління православною церквою на півдні України. До цієї системи включались як установи та особи духовного відомства (Синод, єпархіальні архієреї, вікарії, консисторії, духовні правління, благочинні тощо), так і особи та установи світські. Причому в умовах, коли церква по відношенню до держави відігравала підпорядковану роль, не будучи самостійною в регулюванні навіть багатьох питань внутрішнього життя духовного відомства, саме світські структури великою мірою визначали напрямок розвитку церкви як в імперії в цілому, так і в південноукраїнському краї.

Форма правління в імперії обумовлювала ситуацію, за якої підпорядкування церкви державі автоматично передбачало безумовний пріоритет монарха в регулюванні духовних питань. Особисті вподобання вінценосних осіб, бачення ними місця церкви були суттєвим фактором, який не просто впливав, але в значній мірі і визначав специфіку державної релігійної політики в той чи інший історичний період. Жоден з основних напрямків церковного життя не залишався поза контролем з боку глави держави. Контролем або безпосереднім, або опосередкованим. Головною формою безпосередньої участі монархів у регулюванні церковної політики була законодавча діяльність. Адже, за самим визначенням, для документів, які називались законами, спільним було те, що вони виходили від монарха чи були ним санкціоновані.

Важливою ланкою світської влади, завдяки якій імператори здійснювали опосередкований контроль і керівництво духовним відомством, був інститут обер-прокурорів Синоду. Ще за Петра І обер-прокурор як “око государя” отримав потенційно великі можливості, які могли забезпечити його пріоритет у стосунках з присутніми Синоду, церковними ієрархами. Але в ХVІІІ ст. інститут обер-прокурорства ще не розвинувся настільки, щоб реалізувати такий потенціал у повній мірі. З початку ХІХ ст. влада обер-прокурорів суттєво зросла, тоді як Синод поступово був трансформований в установу, яка мало чим відрізнялась від сформованих у результаті олександрівських реформ міністерств. Сам Синод не став закладом, який би концентрував у своїх руках владу, що можна було б співвіднести з владою патріаршою. Такого не могло статися вже тому, що це суперечило б інтересам абсолютистської держави. Синоду була відведена скромніша роль провідника волі монархів. Звідси — чітко виражена тенденція бюрократизації системи, формально очолюваної Синодом, яка простежувалась упродовж усього періоду останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст.

Імператорами і обер-прокурорами далеко не обмежувався список осіб, які впливали на церковне життя Південної України. Цей список багато в чому є тотожним із загальним переліком не церковних інституцій держави і включає чи не всіх, починаючи із Сенату і закінчуючи сільською поліцією та старшинами. Що стосується ставлення представників світських установ до необхідності входити в зносини із церковною владою, парафіяльним духовенством, то тут можна помітити два, здавалось би, протилежні підходи. Перший — далеко не завжди пунктуальне і своєчасне реагування на звернення духовних осіб і установ та повідомлення їм про свої дії, а то й просто ігнорування своїх обов’язків у цій сфері. Другий підхід — намагання розширити своє втручання в справи церкви, навіть виходячи за межі своїх повноважень. Як не парадоксально, коріння обох підходів були ті самі: зниження пієтету мирян перед церквою, і тим більше перед чиновниками духовного відомства, а також бюрократизація системи управління.

Зміни, які відбувались у державній політиці, великою мірою впливали на діяльність єпархіальних структур, законодавчою базою якої служили правила Святих Апостолів, рішення Вселенських і Помісних соборів, вчення Святих Отців, Кормча книга, а також “Духовний регламент” та інші документи, що продукувались вищими органами влади.

Хоча в період останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. і простежується тенденція обмеження влади південноукраїнських архієреїв на користь центральних державних структур, станом на 1861 р. єпархіальна верхівка продовжувала зберігати певну автономію в прийнятті рішень, певну свободу дій і в межах, встановлених зазначеними вище документами, і в деяких випадках навіть поза ними. Від персон, які знаходились на чолі єпархіальної ієрархії, великою мірою залежав рівень успішності впровадження на місцях рішень вищих органів влади. Зрозуміло, що для того, аби мати в особах єпархіальних архієреїв провідників потрібної лінії, імперській владі треба було виробити механізм впливу на них. Важливою складовою цього механізму стала система призначення та зміщення архієреїв з посад. Якщо підлеглі архієрея могли хоч якось вплинути на прийняті в Петербурзі рішення про переміщення від них небажаного архієрея, то в питанні призначення на їхню думку зважали ще менше. Бажання ж самих архієреїв враховувались вибірково: центральна влада, як правило, не заперечувала проти відходу таких осіб на спочинок за власним бажанням; разом з тим, значно меншим був шанс задоволення прохання про переміщення на інше архієрейське місце.

Подібні спостереження є справедливими і стосовно призначення та переміщення осіб, які мали допомагати архієреям в управлінні певною частиною єпархії. Мова йде про вікарних єпископів. Існування самих вікаріатств було далеко не обов’язковим і обумовлювалось лише особливими обставинами. За весь період 1775 – 1861 рр. вікаріатства на території Південної України діяли лише близько 20 років. Призначення вікаріїв Петербургом мало прямим наслідком те, що ці особи більше залежали від центру, ніж від парафіян, а отже, і політика їх була відповідною.

Як присутнє місце при єпархіальному архієреї чи вікарії могла діяти консисторія. Втім, не кожен південноукраїнський можновладець відповідного щаблю мав її в підпорядкуванні: консисторія не була створена в Готфійській і Кафійській єпархії, що зумовлювалось передусім нечисленністю храмів і духовенства цієї церковно-територіальної одиниці; не діяв відповідний колегіальний орган і при Херсонському вікарії, який, на відміну від вікарних єпископів Феодосійських і Маріупольських, виконував скромну роль помічника єпархіального архієпископа, не маючи широкої автономії. До 1841 р. не існувало документа, який би чітко регламентував статус консисторій. Тому визначення правового поля певною мірою залежало від архієреїв. У цьому вони були настільки самостійними, наскільки давали можливість для цього центральна духовна і частково світська влада. А Петербург продукував чимало документів, які мали регламентувати різні сфери діяльності єпархіальних присутніх місць. Разом з тим, до системи ці документи були приведені лише з виданням “Статуту духовних консисторій”, згідно з яким до компетенції цих присутніх місць входили піклування про захист і поширення православ’я; нагляд за дотриманням правил богослужіння; опікування будівництвом і облаштуванням церков; призначення на церковні посади, постриг у ченці; нагляд за правильністю ведення парафіяльним духовенством необхідної документації; піклування про господарчі справи, які стосувались єпархіального відомства; єпархіальний суд.

Формально жодна інша особа чи установа, крім відповідного архієрея і Синоду, не могла безпосередньо втручатися в діяльність консисторій. Реальна влада на єпархіальному рівні належала двом особам — єпархіальному архієрею і секретарю консисторії. Від присутніх консисторії залежало не більше і не менше, ніж від звичайних чиновників. Без позитивної резолюції архієрея пропозиції присутствія залишались без реалізації. Складнішими були взаємини архієрея із секретарем. Підгрунтя для цього почало формуватись ще задовго до складання “Статуту духовних консисторій”, у міру того, як у єпархіях поширювався вплив влади обер-прокурорів. Південноукраїнські архієреї, якщо хотіли спокійно керувати своїми єпархіями, мали шукати порозуміння з секретарями, у руках яких знаходились нитки бюрократичного управління.

На відміну від консисторських секретарів, склад духовних правлінь упродовж усього періоду останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. залежав не від центральної, а від місцевої єпархіальної влади. Виступаючи в ролі одного з ланцюгів у вертикалі взаємин архієрея і консисторії із парафіяльним духовенством, духовні правління при вирішенні більшості питань не мали самостійного значення і виконували головним чином посередницькі функції. Тож у центральної влади не було великої потреби брати під свій повний безпосередній контроль цю інституцію. Втім, в умовах розбудови державно-бюрократичної системи і духовні правління не могли бути обійдені увагою Петербурга. Подібні твердження є справедливими і стосовно нижньої ланки єпархіальної ієрархії — благочинних. Саме останні, починаючи з 1840-х рр., почали витісняти духовні правління, заступаючи їхнє місце.

Петербург мав пріоритет у вирішенні більшості питань, пов’язаних із змінами церковно-адміністративного устрою Південної України: реорганізації та ліквідації єпархій, вікаріатств, духовних правлінь, монастирів та інших структурних елементів системи. Разом із тим, у деяких аспектах російській владі доводилось враховувати специфіку Півдня і розширювати за рахунок звуження повноважень Синоду компетенцію місцевих структур. Тому на територію Південної України не поширювалась ціла низка документів, які визначили порядок внесення змін до церковного устрою інших складових Російської імперії. Але таких виключень робилось відносно небагато, і в цілому устрій південноукраїнських єпархій розвивався в загальноімперському контексті.

Влада знаходилась у пошуку оптимальної моделі управління церквою в краї. Моделі, яка б дозволила якомога ефективніше використовувати церкву для виконання завдань, які перед нею ставились, причому в тому числі, а іноді і в першу чергу, не лише завдань суто релігійних. Церковно-адміністративні структури регіону трансформувались з огляду на стан структур адміністративно-територіальних. Духовна влада йшла слідом за світською.

Дуже важливими для визначення рівня розвитку південноукраїнських єпархій показником є динаміка зміни кількості релігійних споруд, на яку впливав широкий спектр факторів, що включав особливості внутрішньої та зовнішньої політики держави, місце регіону в системі пріоритетів Петербурга, економічний стан країни в цілому і населення Південної України зокрема, рівень релігійності населення, традиції і у зв’язку з цим рівень активності парафіян, позиція місцевих архієреїв у питанні розбудови мережі церков і цілий ряд інших. Ці фактори великою мірою відбились і на процедурі отримання дозволу на будівництво храмів. Розширення мережі релігійних споруд, а отже, і церковно-адміністративний устрій краю були тісно пов’язані з проблемою відмежування підцерковних ділянок, оскільки для задоволення клопотань про надання дозволу на зведення більшості релігійних споруд була умова — наявність такої землі.

Важливим аспектом регуляторної політики імперської влади залишалось визначення та зміна статусу груп духовенства, які були представлені в регіоні. Першочергова увага зверталась Петербургом на регламентацію порядку призначення, переміщення та звільнення духовних осіб, визначення їхнього матеріального забезпечення, обсягу прав і привілеїв.

Парафіяльне духовенство залишалось найчисельнішою групою духовних осіб на півдні України. Порядок призначення його представників залишався більш демократичним у порівнянні з порядком призначення єпархіальних архієреїв. Але і він зазнав впливу бюрократичного апарату, який удосконалювався впродовж останньої чверті ХVІІІ – середини ХІХ століття. Спостерігалась тенденція обмеження “виборного начала” в цій сфері, хоча на півдні України вона і не була так чітко виражена, як у центральноросійських єпархіях. Паралельно відбувалось посилення спадковості в зайнятті місць при церквах. Але і в цьому питанні регіон значно “відставав” від багатьох інших. Південь немов би “наздоганяв” центральноросійські єпархії, в яких відповідні показники були досягнуті набагато раніше.

Обмежуючи доступ до складу підлеглих духовного відомства представників інших верств, розширюючи права архієреїв і одночасно звужуючи права парафіян в обранні собі священно- та церковнослужителів, центральна влада розглядала ці заходи, між іншим, як засоби контролю за чисельністю духовної верстви. На це ж були направлені і встановлення штатів, проведення розборів. Влада шукала найбільш оптимальний варіант коригування чисельності підлеглих духовного відомства. З “перенасиченістю” останнього держава боролась не лише шляхом зменшення можливостей священно- та церковнослужителів і їхніх дітей переходити до інших верств. Духовенство регіону продукувало кадрів для інших верств у кілька разів більше, ніж для верстви духовної. Отже, кастовість духовенства, його замкненість не була настільки абсолютною, як прийнято вважати.

Внесення змін до системи пільг та привілеїв, якими користувались священно- та церковнослужителі, також може розглядатись як заходи, які мали регулювати рівень зацікавленості духовних осіб у належності до відповідної верстви. Те ж може бути сказане і про коригування державної політики щодо матеріального забезпечення парафіяльного духовенства. Втім, це лише один аспект проблеми, лише одна з мотивацій дій імперської влади.

Значна увага приділялась Петербургом регулюванню статусу військового духовенства. Стратегічне значення Півдня України обумовлювало розташування тут більшої чисельності збройних сил, і, як наслідок, більшої кількості військового духовенства, ніж у багатьох інших регіонах імперії. Військове духовенство виділилось в окрему групу поступово, і хоча спостерігалась загальна тенденція зниження ролі єпархіальної влади в керівництві ним, архієреї все ж не втратили деяких важелів впливу. Сам склад осіб, які працювали з військовими, не був однорідним за статусом. Військове відомство не було обмежене в спілкуванні з відомством духовним отриманням послуг лише від осіб, підпорядкованих обер-священику. Військовий характер держави став причиною того, що і єпархіальні священно- та церковнослужителі залучались до цієї справи.

Специфіка пастви військового духовенства обумовила те, що на відміну від духовенства парафіяльного переважна більшість його представників знаходилась на утриманні держави. Як і в інших сферах, у питанні визначення утримання військового духовенства у XVIII – середині ХІХ ст. простежувалась тенденція уніфікації. Разом із тим, неоднорідний характер як самого складу збройних сил, так і духовенства, яке служило треби військовим, не дав можливостей для повної уніфікації.

Регулюванню з боку центральної влади піддавався статус і третьої групи духовенства — духовенства чорного. Через малу кількість монастирів південноукраїнський край до 1850-х р. мав у складі духовенства менший відсоток представників цієї групи, ніж більшість інших складових імперії. Відповідно був меншим і вплив місцевого чернецтва на релігійне життя Південної України.

Законодавчі документи, які були прийняті в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст. щодо статусу чернецтва, мали на меті, з одного боку, перешкоджання значному збільшенню кількості чорного духовенства, а з іншого, — обмеження можливостей виходу зі складу останнього. Імперська політика щодо матеріального забезпечення чернецтва духовенства мала тенденцію надання дозованих привілеїв із посиленням контролю з боку Петербурга. Оскільки самі представники чорного духовенства були позбавлені багатьох майнових прав, якими володіли світські особи і біле духовенство, держава регулювала їхній матеріальний стан переважно маніпулюючи джерелами прибутків обителей.

Незважаючи на те, що чисельність військового та чорного духовенства була в багато разів меншою за кількість духовенства парафіяльного, увага влади до перших двох груп була чималою. Військовий характер Російської імперії обумовив рівень піклування Петербурга про армійське та флотське духовенство. Посилена ж увага до чорного духовенства визначалась ставленням до монастирів як до оплотів православ’я, а до “вченого чернецтва” як до еліти духовної верстви.

Надаючи духовенству права і привілеї, беручи участь у його фінансуванні, держава разом з тим покладала на духовне відомство цілий комплекс обов’язків, причому цей комплекс далеко не обмежувався функціями суто релігійними.

Будучи найвпливовішою ідеологічною інституцією, церква використовувалась для насадження серед населення вірнопідданських почуттів, що досить рельєфно проявилось, між іншим, у регламентації проведення церковних служб, читання під час них проповідей та повчань, оприлюднення в релігійних спорудах документів органів влади, у тому числі і влади світської. Ця ж регламентація мала на меті й інше — використання церкви як інституції, яка обслуговує інтереси світського відомства. Цю мету великою мірою мала і участь держави в регламентації такої церковної справи, як здійснення таїнств. Визначаючи порядок та умови проведення хрещення, сповіді, причащання, вінчання центральна влада керувалась, між іншим, міркуваннями контролю за рухом населення, упередження неконтрольованої зміни соціального статусу, запобігання злочинам тощо.

Не лише дотримання християнського благочестя мала на меті і деталізація ще одного важливого обов’язку духовенства, необхідної церковної треби — проведення обряду поховання. Значення таїнств та зазначеного обряду обумовлювало продукування органами імперської влади великої кількості документів, які визначали порядок ведення метричних книг.

Крім запровадження нових правил, змін і доповнень до існуючої регламентації здійснення треб і обрядів, центральній владі доводилось знову і знову підтверджувати чинність законодавчих документів, прийнятих раніше. Одна з головних причин тому — чисельні порушення, які мали місце. Самі ж ці порушення стали наслідком не лише заплутаності законодавства, але і трансформації релігійної свідомості парафіян, які вважали за припустиме впливати на духовних осіб з метою схиляння їх до здійснення таїнств і обрядів у заборонених випадках чи формі. Для Південної України після ліквідації Нової Січі в цьому зіграла певну роль і традиція запорозьких козаків, які розглядали духовенство як рівне а то й підпорядковане собі. До того ж, усталене у свідомості переселенців уявлення про південноукраїнський регіон як про вільний край давало їм підстави бути більш вільними в питанні дотримання деяких формальностей.

Регламентувалось Петербургом виконання духовенством ще однієї функції — організації збирання пожертв. Це мало неабияку важливість, оскільки саме добровільні подаяння населення були одним із джерел фінансування багатьох сфер і проектів, у тому числі і таких, які прямо церкви не стосувались. Держава розраховувала на такі гроші, а тому поступово ставила їх збирання під неусипний контроль.

Регулювання взаємин православного духовенства з представниками інших конфесій, займало особливе місце в державній політиці. “Панівна” церква відчувала певні незручності, адже, з одного боку, у коло її обов’язків завжди входила діяльність по наверненню іновірців на православ’я, а з іншого, — така діяльність мала узгоджуватись із реаліями державної політики щодо кожної конфесії. Духовна влада і тут була змушена йти у фарватері політики влади світської. Для церкви на півдні України регулювання взаємин офіційної церкви з представниками інших конфесій набувало більшого значення, ніж для багатьох інших регіонів імперії, оскільки при залюдненні цих земель імперська влада свідомо робила ставку не лише на адептів офіційної церкви, внаслідок чого конфесійний склад населення краю набув такої строкатості, якої не було за часів Нової Січі. Саме на півдні України з’явились перші паростки єдиновірства, яке пізніше отримало розвиток у загальноімперському масштабі. Православному духовенству Півдня доводилось діяти в умовах сусідства їхніх парафій з населеними пунктами духоборів, молокан, інших сектантів, різних течій протестантизму, мусульман. До цього додавались проблеми, пов’язані з проживанням представників кількох конфесій в одних населених пунктах.

При всіх нюансах державної конфесійної політики впродовж останньої чверті XVIII – першої чверті ХІХ ст. вона в цілому не була сприятливою для проведення православним духовенством активної місіонерської діяльності. Зміни відбулись за царювання Миколи І, чиї релігійні погляди були набагато сприятливішими для домінування в Російській імперії православ’я над іншими вірами.

Незважаючи на всі нововведення в регулюванні міжконфесійних стосунків, які мали місце в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст., заборона насильницького приєднання до православ’я неодноразово підкреслювалась під час правління фактично кожного імператора. Звичайно, це обмежувало надмірну заповзятість деяких представників духовенства. Інша справа, що мали місце і порушення такої заборони, причому кількість цих порушень значною мірою залежала від того, наскільки поблажливо до них ставилась єпархіальна та місцева світська влада.

Серед завдань, які покладались державою на православну церкву, важливе місце займала освітня діяльність. На півдні України діяла мережа навчальних установ, сформована в контексті загальноросійської політики у сфері освіти, яка, у свою чергу, не може розглядатись як незалежна від державного регулювання інших сфер життя імперії.

Вивчення характеру перетворень катерининських часів у сфері освіти приводить до висновку, що тогочасна політика розбудови мережі навчальних закладів не може бути охарактеризована ні як глибоко продумана, ні як системна. Великою мірою доля навчальних закладів залежала від ступеня активності окремих осіб. І мова йде не лише про імператрицю, зміни поглядів якої стали на заваді реалізації планів розширення мережі закладів початкової освіти, не лише про Г. Потьомкіна, без підтримки якого не було завершене зведення університету, але і про єпархіальних архієреїв, їх підлеглих, представників місцевої світської влади, починаючи від губернаторів і завершуючи сільськими старшинами.

Попри активність Павла І в освітній сфері, для мережі навчальних закладів на півдні України правління цього імператора не принесло багато позитивних зрушень. Більше того. У ряді аспектів втрати цієї мережі були навіть більшими, ніж надбання. Давалось взнаки різко негативне ставлення Павла І до зробленого його матір’ю, у тому числі до тієї уваги, яка приділялась імператрицею Південній Україні. Проведені Павлом І адміністративно-територіальні зміни великою мірою обумовили неприємні сторінки в історії навчальних закладів регіону.

Значних змін система освіти зазнала за Олександра І, коли була проведена низка реформ цієї галузі. Трансформаціям була піддана система як світської, так і духовної освіти (при всій умовності цього поділу). Але реалізація розроблених у Петербурзі положень реформ на півдні України йшла зі скрипом. Уже в самих документах, які запроваджували нововведення в систему освіти, не передбачалось дієвого механізму для реалізації поставлених завдань у повному обсязі. Додамо сюди реалії впровадження в життя планів петербурзьких можновладців, пов’язані з неоднаковою увагою держави до розвитку кожної ланки освітньої системи.

Система, сформована в результаті олександрівських реформ у галузі освіти, зберегла свої основні елементи за правління і Миколи І і його наступників. Разом із тим, при Миколі І вона зазнала змін, які йшли у фарватері загальної політики цього імператора. Нововведення, запроваджені синодальним обер-прокурором Протасовим, мали одним із лейтмотивів спрощення навчальних програм і підручників з метою забезпечення учнів мінімумом необхідних знань (цей мінімум визначався залежно від типу навчального закладу). Зрозуміло, що такий курс мав цілу низку недоліків і відштовхував “вчених ченців”. Але в той же час у ньому було і раціональне зерно, оскільки він мав скоротити прірву між абстрактними знаннями, які давались духовною школою, і утилітарними потребами учнів, майбутніх пастирів. Інша справа, що втілення в життя цього плану з огляду на загальний контекст державної політики мало результати, які важко розцінювати як позитивні.

Прихід на престол Олександра ІІ не приніс негайних змін державної політики в освітній сфері. Як й інші складові “великих реформ”, трансформація системи навчання, незважаючи на очевидну необхідність, готувалась досить довго, і до 1860-х рр. ні світська, ні духовна школа кардинальних змін не зазнала. У підготовці реформ, як і за Миколи І, активну роль відігравала південноукраїнська єпархіальна ієрархія. На початку 1850-х рр. діяв відповідний дорадчий комітет, очолюваний архієпископом Херсонським і Таврійським Інокентієм. На початку 1860 р. за пропозицією обер-прокурора Синоду в Петербурзі був сформований інший комітет з підготовки реформи. Головою комітету став архієпископ Херсонський Димитрій.

Симптоматично, що, незважаючи на всі трансформації, на реформи, впродовж 1775 – 1861 рр., система освіти так і не досягла рівня, який би реально відповідав потребам суспільства. Навіть тим потребам, які аж ніяк не можна назвати надмірними. У той же час при всій своїй недосконалості ця система багато в чому доволі успішно виконувала функцію нівелювання рис окремішності як Південної, так і України в цілому по відношенню до рис загальноімперських.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2004 – 2019 І.Лиман

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3268

Модифіковано : 16.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.