Правління Олександра І

Ігор Лиман

Суттєвих змін система освіти в Російській імперії зазнала за Олександра І, коли було проведено низку реформ цієї галузі. Значним трансформаціям була піддана система як світської, так і духовної освіти (ще раз підкреслимо, що такий поділ є дещо умовним, зважаючи, зокрема, на участь духовенства у навчанні світських осіб, на роль релігійного виховання у світських навчальних закладах).

Уже перші роки царювання нового імператора були позначені підготовкою до змін освітньої системи, які стали складовою всього комплекту реформ цієї доби. У 1802 р. було створено Міністерство народної освіти, на яке і було покладено завдання підготовки та проведення реорганізації ланцюгів системи навчальних закладів. У 1804 р. були підписані імператором “Статут університетів Російської імперії” і “Статут навчальних закладів, підвідомчих університетам”. Цими документами передбачалось створення досить стрункої системи адміністративного управління за схемою “парафіяльне училище – повітове училище – гімназія – університет”. Документами визначалась і роль духовного відомства в організації навчального процесу в цих закладах. Втім, некоректною є Н. Яковкіна коли, характеризуючи нововведення 1804 р., пише, що вони створили систему управління всіма навчальними закладами [748]. Адже система закладів духовної освіти не включалась у наведену вище схему, як не включались і заклади, які окремими указами імператора були підпорядковані іншим відомствам [749].

Не забарились і реформи духовної школи. Їх аналіз дає підстави погодились із точкою зору І. Смолича, згідно з якою кожна окрема реформа не стільки мала на меті вдосконалення духовної освіти, скільки віддзеркалювала наявні на той чи інший момент політичні погляди, що мало наслідком недостатній рівень врахування потреб самої духовної школи. Ці реформи не ініціювались Синодом; він їх лише впроваджував, діючи під тиском панівного напрямку політичної думки або державної влади, представленої синодальним обер-прокурором [750].

У 1807 р. іменним указом було створено Комітет з удосконалення духовних училищ. Наступного року комітет подав імператору розроблений за безпосередньою участю М. Сперанського проект реформування системи духовної освіти. На цей проект значний вплив справили реформи освіти світської, розпочаті кількома роками раніше. З іншого боку, у деяких питаннях він став продовженням заходів 1798 р. На чолі системи духовних закладів стала Комісія духовних училищ, підпорядкована Синоду (пізніше це підпорядкування зберегло лише номінальний характер). Мережа залежних від Комісії закладів мала створити систему “парафіяльне училище – повітове училище – семінарія – академія”. Систему з високим ступенем централізації та уніфікації [751].

Наступним важливим кроком реформи стало складення проектів статутів кожної з чотирьох ланок системи. 27 серпня 1814 р. імператором було затверджено доповідь Комісії духовних училищ про додаткові правила до статуту духовних училищ, а 30 серпня проекти 4-х статутів: духовних академій, духовних семінарій, духовних повітових училищ і духовних парафіяльних училищ [752]. Ці статути були логічним продовженням документів, підписаних імператором у 1808 р. і мали бути створені і конфірмовані кількома роками раніше, але цьому стали на заваді події, пов’язані із наполеонівською навалою.

Згаданими документами далеко не обмежилось нормативне регулювання системи духовної освіти. За царювання Олександра І була підписана низка указів, які стосувались діяльності духовних освітніх установ або участі духовенства у функціонуванні світських навчальних закладів. Досить показовим є факт, що серед 296 документів 1801 – 1825 рр., які увійшли до Повного Зібрання законів Російської імперії і стосувались православної церкви на півдні України, 50 регламентували саме різноманітні аспекти духовної освіти. 10 з 50 являють собою статути, правила, положення, а отже, не вносили зміни лише в якісь окремі аспекти діяльності, але визначали статус установ, запроваджуючи нову систему. Аналіз усіх цих документів дозволяє простежити тенденцію, помічену В. Климовим: з одного боку, держава проявляла декларативну увагу до очевидних потреб налагодження системи освіти, а з іншого, — царська адміністрація прагнула перекласти основний тягар не лише духовної, а і світської освіти на плечі церкви, духовенства і громадськості [753].

Зокрема низкою документів розширювалась участь духовних осіб у вихованні та навчанні учнів і студентів світських навчальних закладів. Церква мала забезпечувати підтримку реалізації планів світських владних структур. Так з’явились указ Синоду від 18 березня 1803 р. про пошук єпархіальними архієреями можливостей для більш широкого залучення їхніх підлеглих до справи освіти населення, іменний указ від 13 липня 1806 р. про сприяння духовними особами процесу навчання при казенних гірничих заводах, синодський указ від 16 листопада 1811 р. про викладання у всіх навчальних закладах Закону Божого і запрошення почесного духовенства на екзамени. Реформуючи систему закладів духовної освіти, законодавці мали на меті не лише підвищення загальноосвітнього рівня духовних осіб, але і надання їм практичних знань, які мали знадобитись для задоволення потреб парафіян, причому потреб не лише духовних. Так, побачили світ іменний від 17 липня та синодський від 24 липня 1802 р. укази, якими запроваджувалась медична підготовка парафіяльних священиків.

Передбачена указами участь підлеглих духовного відомства у вихованні та навчанні світських осіб не означала, що стиралася грань між верствами. Навпаки. Зберігалась тенденція посилення обмеження можливостей переходу вихованців духовних освітніх установ до світського відомства. У 1801 – 1813 рр. було підготовлено 7 указів, які обмежували соціальну мобільність у першу чергу освічених представників духовної верстви, що обумовлювалось, зокрема, браком кваліфікованих парафіяльних священиків у державі.

Тенденція посилення релігійного впливу на світські заклади освіти знайшла втілення у створенні в 1817 р. Міністерства духовних справ і народної освіти [754], яке замінило Міністерство народної освіти. Вже згадувалось про те, що його виникнення стало прямим наслідком посилення релігійно-містичних настроїв імператора, апогеєм впливу Біблійного товариства, і в той же час проявом повороту державної політики в реакційному напрямку. Міністерство мало посилити вплив на світські освітні установи не лише православної, але й інших конфесій. У маніфесті про влаштування нового міністерства підкреслювалось, що ця установа мала поєднати справи Міністерства народної освіти із справами всіх сповідань [755].

Документи, які регламентували зміни загальноімперської освітньої системи, не могли не вплинути на напрямки розвитку навчальних закладів на півдні України. Якщо ж казати про документи вищих органів влади, які стосувались конкретних закладів освіти в краї, то їх було відносно небагато. Із згаданих 50 документів Повного Зібрання такими є лише 6. Причому із них тільки один стосується системи духовних закладів. Мова йде про сенатський указ від 21 лютого 1804 р., в якому згадується про переміщення семінарії з Новомиргорода до Катеринослава. Та і цей документ не присвячений виключно семінарії; ним регулюється цілий ряд інших проблем, пов’язаних із змінами в церковно-адміністративному устрої імперії [756]. 4 документи містять регулювання викладання Закону Божого, катехізису і священної історії у світських навчальних закладах — Одеській комерційній гімназії з парафіяльним і повітовим училищами [757], Чорноморському штурманському училищі [758], Рішельєвському ліцеї [759]. Ще один документ — височайше затверджена 28 грудня 1818 р. доповідь Головного правління училищ — стосується введення до складу правління того ж Рішельєвського ліцею законовчителя [760]. Зауважимо, що всього до років правління Олександра І у Повному Зібранні відносяться 34 законодавчих документи, які стосуються тих чи інших аспектів релігійного життя і в яких йдеться чи принаймні згадується про установи чи осіб, які діяли на півдні України. Для порівняння, за попередні 26 років (1775 – 1800) таких законодавчих документів у Повному Зібранні нараховується 32. Здавалось би, різниця невелика. Але слід мати на увазі, що з часу зруйнування Нової Січі і до смерті Павла І було підписано тільки близько 5,5 тисяч документів, які увійшли до зібрання, у той час як за період царювання Олександра І таких нараховується близько 11 тисяч. Це ще раз свідчить про те, що Південній Україні у першій чверті ХІХ століття центральна влада вже не приділяла такої уваги, як в останній чверті ХVІІІ ст. (щоправда, увага Павла І, до періоду царювання якого відносяться 6 із згаданих 32 документів, була специфічною, пов’язаною із прагненням зламати те, що зроблено у регіоні Катериною ІІ). Ситуація з регулюванням діяльності закладів освіти на півдні України відповідає цій тенденції.

Реалізація розроблених у Петербурзі положень реформи на місцях, у тому числі і на півдні України, йшла зі скрипом. Уже в самих документах, які запроваджували нововведення до системи освіти, не передбачалось дієвого механізму для реалізації поставлених завдань у повному обсязі. Додамо сюди реалії впровадження в життя планів петербурзьких можновладців, пов’язані з неоднаковою увагою держави до розвитку кожної ланки освітньої системи.

Гостро стояла і проблема фінансування. Не можна сказати, що законодавці не приділяли їй уваги. Якщо в статутах, положеннях про навчальні заклади та інших базових документах містились загальні принципи матеріального забезпечення, то іншими законодавчими документами ці принципи конкретизувались. Серед 50 законодавчих документів 14 служили саме цій меті. Уніфікуючи фінансове забезпечення закладів, вони в той же час мали змінити джерела, з яких надходили гроші. Була прийнята ціла низка указів, які регламентували саме це питання. Зокрема іменним указом від 26 червня 1808 р. обумовлювалась сума, яка мала щорічно видаватись казначейством на влаштування та вдосконалення духовних училищ. Через 2 місяці, 28 серпня, імператором була затверджена доповідь Комісії духовних училищ, якою парафіяльне духовенство фактично було позбавлене можливості розпоряджатись однією з найважливіших статей прибутку: гроші, отримані від продажу свічок, планувалось передавати в розпорядження Комісії духовних училищ. Пізніше було прийнято ще кілька документів (від 17 листопада 1809 р., 18 березня і 14 листопада 1810 р.), які уточнювали механізм покриття як свічними грошима, так і прибутками від продажу вінчиків і листів із дозвільною молитвою витрат духовних закладів освіти.

Разом з тим, і за Олександра І єпархіальні архієреї були змушені шукати додаткові джерела поповнення бюджету навчальних закладів. Багато в чому напрямки пошуку залишились традиційними. Так, практикувалось закріплення семінарських учнів за парафіями із передачею на їх утримання частини прибутків осіб, як реально діяли при церкві. Зрозуміло, що такі заходи далеко не завжди знаходили підтримку серед останніх, і Катеринославський архієпископ Платон був змушений зобов’язати консисторію взяти під особливий контроль священно- та церковнослужителів, які висловлювали незадоволення і незгоду з такою системою [761]. Наприкінці 1815 р. Катеринославська духовна консисторія з огляду на складності, які мали місце із “гідним і не нужденним” утриманням семінарських вихованців, визнала за доцільне відновити такий, що існував до 1799 р., цільовий збір пожертв від парафіян, підкреслюючи, що раніше “збиралось суми чимала кількість, якою вихованці в утриманні їх достатньо були підтримувані” [762]. У тому ж році був підписаний указ Синоду, яким дозволялось запрошувати біле та чорне духовенство до одноразових щорічних пожертв на користь священно- та церковнослужительських дітей, які навчались у повітових і парафіяльних училищах [763]. Через два роки архієпископ Іов був змушений прийняти рішення про скасування карнавок, запроваджених для збирання пожертв на користь семінарських вихованців. Обгрунтуванням було назване те, що “тутешня семінарія отримала нині нове заснування” [764].

Мережа закладів духовної освіти розширювалась. У вересні 1816 р. до відома Комісії духовних училищ було доведено, що імператор висловив бажання розпочати перетворення і в третьому, після Петербурзького і Московського, окрузі — Київському [765]. З цього моменту і до входження на престол Миколи І у південноукраїнському краї (який і входив до складу Київського округу), з’явилось лише декілька духовних училищ. Причому створювались саме заклади двох нижніх ланок системи. Духовних академій у регіоні влаштовувати і не збирались. Катеринославська семінарія була єдиною представницею другої ланки. У 1817 р. почали діяти повітове та парафіяльне училища в Катеринославі [766]. 1 вересня наступного року відкрились Херсонські училища [767]. У 1820 р. почали функціонувати Єлизаветградські духовні училища [768]. Через 5 років були відкриті училища в Сартані (пізніше переміщені до Маріуполя) [769].

Характерно, що створення не всіх цих закладів було ініційовано Комісією духовних училищ. Зокрема Маріупольське духовне правління виклопотало у Синоду дозвіл на влаштування училищ з ініціативи сартанського парафіяльного священика [770]; місцевим духовенством було розпочато і справу про влаштування навчальних закладів у Єлизаветграді [771].

Заснування училищ дало змогу суттєво збільшити кількість осіб, які отримували духовну освіту. Якщо в 1819 р. у Катеринославській єпархії в семінарії навчалось 94, у повітових училищах — 23, у парафіяльних училищах — 61 особа, то в 1825 р. ці показники становили 178, 399 і 330 відповідно [772].

Раніше, ніж мережа духовних навчальних закладів, почала розширюватись на Півдні мережа закладів світських. Розпочала функціонувати ціла низка установ [773]. На їхнє влаштування, організацію навчального процесу, на характер залучення православного духовенства до викладання в цих закладах великою мірою вплинули зміни, які відбувались у політиці Петербурга. Разом із тим, існувала можливість не чітко дотримуватись положень законодавчих документів, чим і користувалась місцева влада.

Найбільш широко підлеглі духовного відомства залучались до викладання в навчальних закладах двох нижчих ланок. Хоча, згідно зі статутом, у повітових училищах Закон Божий мав викладатись одним із світських вчителів, Катеринославська дирекція училищ запрошувала для цього духовних осіб, звертаючись до єпархіального керівництва. Лише в окремих випадках Закон Божий доручалось, частіше тимчасово, читати особам, які не належали до духовного відомства [774].

Ситуація ж із самими парафіяльними училищами виглядала таким чином. Хоча пунктом 118 “Статуту навчальних закладів, підпорядкованих університетам”, височайше затвердженого 5 листопада 1804 р., передбачалось створення дуже розгалуженої мережі (“В губернських і повітових містах, так само і в поселеннях кожна церковна парафія або дві разом… повинні мати принаймні одне парафіяльне училище” [775]), але реальність не відповідала запланованому. Зокрема в Катеринославській губернії перші 4 училища (в селищах Романкове, Комісарівка, Бородавка та Гродовка), які почали діяти на підставі статуту, з’явились лише в 1809 р.

Загальна ж кількість влаштованих училищ була значно меншою від запланованої. У 1809 ? 1823 рр. на території Катеринославської губернії (без урахування Ростовського та Маріупольського повітів, Таганрозького градоначальства, які не залежали від дирекції Катеринославської гімназії) виникло всього 53 сільські парафіяльні училища (в цю цифру увійшли і училища міста Слов’яносербська, заштатного міста Донецька й містечка Нікополя). Та й вони функціонували далеко не весь період. Лише лічені училища проіснували більше двох десятків років (Петриківське та Могильовське). Строк існування багатьох інших обмежився кількома роками. Ряд закладів відкривались та закривались кілька разів.

Для створення більш повної картини наведемо ще декілька характеристик. Із 53 училищ лише одне знаходилось у поміщицькому селищі (Петровське), переважна ж більшість — в селищах казенних. До числа учнів включались представники різних верств. Зокрема в Донецькому парафіяльному училищі навчались 4 дворянина, 5 міщан і 24 поселянина. Разом з тим, у цілому в регіоні переважна більшість учнів належала саме до поселян. Крім того, хоча нормативні акти не забороняли навчання в училищах дівчат, відсоток останніх серед учнів був мізерним. Зокрема в парафіяльних училищах Катеринославської губернії налічувалось не більше 25 учениць [776]. Що стосується викладацького складу, то згідно з сенатським указом від 31 грудня 1805 р. [777] він формувався переважно з освічених священно- та церковнослужителів, які призначались за попередніми зносинами з єпархіальним керівництвом директором училищ з дозволу училищного комітету, але до викладання допускались і світські особи.

Причини незадовільного розвитку парафіяльних училищ на цьому етапі слід шукати, зокрема, у самій законодавчій базі, у стані як духовенства, так і парафіян. Чи не основною перешкодою стала система фінансування училищ, яка базувалась на добровільних пожертвах і зборах з парафіян. Без відповідної державної підтримки фінансування закладів цілком залежало від батьків учнів, які в переважній більшості випадків не відносились до категорії заможних. Крім того, оскільки рішення про фінансування місцевого училища мало прийматись громадою, існування закладу освіти ставилось у пряму залежність від злагоди в середині останньої. Ситуація ускладнювалась тим, що ставлення самих парафіян до освіти їхніх дітей було далеко не однозначним; широко поширеною була думка про те, що навчання має негативні наслідки, оскільки відволікає учнів від сільськогосподарської праці. Тому типовою була ситуація, коли громада коливалась при прийнятті рішення. Якщо останнє все ж приймалось на користь забезпечення утримання училища, то через невідповідність реалій сподіванням парафіяни згодом байдужніли до ідеї надання освіти своїм дітям.

Саме цим пояснюється тенденція поступового зменшення кількості учнів фактично в кожному училищі. Цим же великою мірою пояснюється і вкрай незначний відсоток, який становили учні серед мешканців населених пунктів, у яких влаштовувались парафіяльні заклади освіти. При тому, що училища відкривались переважно в поселеннях з населенням більше 1000 осіб, кількість учнів у кожному з них у Катеринославській губернії коливалась від 5 до 37.

Коли йдеться про “невідповідність реалій сподіванням”, то маються на увазі як рівень організації діяльності училищ волосним керівництвом, так і забезпечення навчального процесу священно- та церковнослужителями. Те, що останні були мало готові до виконання вчительських функцій, керівництво розуміло ще на етапі розробки законодавчої бази влаштування мережі парафіяльних училищ. При підготовці пропозицій стосовно участі духовних осіб у справі освіти парафіян єпархіальні архієреї зазначали, що підлеглі духовного відомства мають виконувати досить великий обсяг робіт як при парафії, так і по своєму господарству, що може ускладнити участь таких осіб у навчальному процесі. До того ж, рівень освіченості самих священно- та церковнослужителів у багатьох випадках не відповідав вимогам до вчителів парафіяльних училищ. Це було відомо й Синоду, який, щоб хоч якось подолати цю невідповідність, запровадив порядок, згідно з яким священно- та церковнослужителі, які навчались у духовних училищах чи семінаріях, мали навчати в сільських училищах не лише дітей парафіян, але і неосвічених причетників, готуючи їх собі в помічники та наступники [778].

Посилання

748. Яковкина Н.И. Очерки русской культуры первой половины ХІХ века. — Л: издательство Ленинградского университета, 1989. — С. 13.

749. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХVІІІ. — С. 626.

750. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть первая. — С. 418 – 419.

751. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХХ. — С. 368 – 395.

752. Там само. — Т. ХХХІІ. — С. 910 – 1002.

753. Історія релігій в Україні… — С. 271.

754. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХХІV. — С. 814 – 834.

755. Там само. — С. 814.

756. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХVІІІ. — С. 140 – 143.

757. Там само. — С. 281 – 284.

758. Там само. — Т. ХLІV. — Ч. І. — С. 19 – 20; 113 – 117.

759. Там само. — Т. ХХХІV. — С. 239 – 256.

760. Там само. — Т. ХХХV. — С. 663 – 664.

761. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 1. — Арк. 438.

762. ДАДонО. — Ф. ф. 69. — Оп. 1. — Спр. 41. — Арк. 3 – 3 зв.

763. ДАмС. — Ф. 20. — Оп. 1. — Спр. 18. — Арк. 132.

764. Лиман І.І. Проблеми освіти дітей священно- та церковнослужителів на півдні України наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ століття // Науковий вісник Мелітопольського державного педагогічного університету. Історико-філософська серія. — Вип. 1. — Мелітополь, 2001. — С. 71.

765. Титлинов Б.В. Духовная школа в России в ХІХ столетии. Вып. І (Время Комиссии Духовных Училищ). К столетию духовно-учебной реформы 1808-го года. — Вильна: тип. “Русский Почин”, 1908. — С. 91.

766. Ляликов Ф. Исторический и статистический взгляд… — С. 337.

767. Карвовский М. Краткая история Херсонского духовного училища. По поводу столетнего юбилея 1818 – 1918 гг. — Херсон: тип. Губернского Правления, 1918.— С. 1.

768. Полницкий А. Историческая записка об открытии Елисаветградских духовных училищ // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1889. — № 20. — С. 597 – 616.

769. Мариуполь и его окрестности… — С. 205.

770. Там само.

771. Полницкий А. Историческая записка об открытии Елисаветградских духовных училищ… — С. 606 – 616.

772. Титлинов Б.В. Духовная школа в России… Вып. І. — С. 103.

773. Ляликов Ф. Исторический и статистический взгляд… — С. 333 – 334;

Родзевич Н. Заведение Ланкастерских школ в Новороссии (По данным, извлеченным из архива бывшего Новороссийского генерал-губернатора) // ЗООИД. — Одесса, 1900. — Т. ХХІІ. — Отд. ІІІ. — С. 7 – 15;

Мариуполь и его окрестности… — С. 168 – 171;

Залюбавский Г. Новомосковские учебные заведения // Киевская Старина. — 1889. — Т. 25. — № 6. — С. 595 – 604;

Подов В.И., Курило В.С. История Донбасса. Век ХІХ-й. — Луганск: Альма матер, 2001. — С. 146 – 147;

Судковский Г. Историческая Записка об Очаковском Николаевском соборе // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1885. — № 22. — С. 767;

Михневич И. Исторический обзор сорокалетия Ришильевского лицея, с 1817 по 1857 год. — Одесса: тип. Л. Нитче, 1857. — С. 2 – 5.

774. Грахов Я., Веребрюсов С. Краткий историко-статистический обзор Екатеринославской гимназии и подчиненных ей учебных заведений. — Одесса: тип. Францова и Нитче, 1856. — С. 105.

775. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XXVIII. — C. 640.

776. Грахов Я., Веребрюсов С. Краткий историко-статистический обзор… — С. 122 – 130.

777. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XXVIII. — C. 802 – 804.

778. Там само.