Процедура приєднання до православ'я

І.І.Лиман

Для кращого розуміння змін державної політики в питаннях приєднання до офіційної церкви, відмінностей в умовах навернення адептів різних сповідань, ролі духовенства, церковної ієрархії і світської влади Півдня важливо реконструювати саму процедуру навернення, можливості для чого дають документи південноукраїнських консисторій і духовних правлінь, а також матеріали ПЗЗРІ.

Оскільки приєднання мало відбуватись за бажанням потенційного ренегата, процедура починалась із звернення самớї дорослої особи, яка мала намір стати православною. Мала бути вказана причина, з якої прийняте таке рішення. При всій, здавалось би, різноманітності причин, які могли існувати, у переважній більшості документів міститься одне з кількох стандартних формулювань, в яких велося про усвідомлення істинності православ’я. Напевно, ці формули „підказувались” священиками, до яких звертались бажаючі приєднатись до офіційної церкви. Самі ж ці духовні особи використовували формулювання, які містились у Кормчій книзі, правилах Святих Апостолів і постановах Соборів, книгах, присвячених порядку хрещення, указах і ухвалах Синоду від 20 вересня 1721 р., 4 березня 1734 р., 11 вересня 1740 р. і 24 грудня 1750 р. Самé таке формулювання в багатьох випадках могло приховувати не щире прийняття душею ренегата догматів православ’я, а змушеність змінювати віру під впливом тих чи інших умов. Так, зі змісту вивчених нами справ про хрещення євреїв випливає, що серед причин зміни віри були: приклад родичів, які прийняли християнство раніше; бажання малолітніх іудеїв, які втратили батьків, бути прийнятими на виховання до православних родин; неспроможність бідних батьків-іудеїв виховати своїх дітей; тяжка хвороба; прагнення уникнути виплати боргів; бажання одержати пільги тощо [1469]. Разом із тим, якщо автори одних прохань обмежувались лише стандартними формулюваннями, то інші іновірці подавали більш предметне і докладне пояснення свого рішення. Прикладом може служити написане в 1783 р. прохання М. Молкочола, в якому повідомлялось: „Займаючись купецтвом, завжди спілкувався майже виключно з греками-християнами, і в тому спілкуванні полюбився мені їхній рід та мова, і я грецькою навчився досконало розмовляти, часто же брав участь і в розмовах про віру, від яких переконувався багато разів прийняти її, про яку я дізнався, що вона сама найістинна і святіша, особливо же дізнався з того, що греки від усіх любодіянь утримуються, від чого рятуються більше постами, рай співають, не по Корану скотське розкішне і бридке життя, але духовне життя, тобто з Богом…; через які мені тих греків повчання заглиблюючись і постійно думками випробовуючи їхню віру, нарешті видно, що торкнулась мого серця Божа благодать, цього року… вночі уві сні глас невідомий сказав мені: „Не сумнівайся у вірі Христовій, оскільки вона є свята і істинна, і не відкладаючи хрестись…” [1470]

Переважно в паперах останньої чверті XVIII ст. зустрічаються пояснення, що прохачі свого часу вже належали до православ’я, але пізніше прийняли іслам. Мова йде про так званих „потурчених”, які бажали повернутись до віри, якої їх змусили зректися татари чи турки.

Як правило, з проханням про прийняття до лона офіційної церкви бажаючі з’являлись до священнослужителів при парафіях, або ж безпосередньо до духовного правління. Ще одним шляхом звернення було посередництво поліції або керівництва потенційного ренегата. По розгляді прохання присутні правління віддавали розпорядження парафіяльному священику про наставлення в православній вірі та про приєднання, після чого духовна особа рапортувала правлінню про дату проведення обряду, ім’я, яке отримав ренегат, та відомості про хрещених батька та матір. Після одержання такого рапорту духовне правління доводило обставини справи до відома консисторії.

Втім, процедура сталою не залишалась. Вже у 1782 р. Никифор (Феотокі) розпорядився попередньо подавати справи про хрещення на його розсуд [1471]. Підтвердив такий порядок і Амвросій (Серебреников), але вже в 1790 р. цей архієпископ з огляду на те, що це лише „примножувало зайві папери” і затримувало справи, дозволив духовним правлінням рапортувати консисторії лише вже після проведення приєднання [1472]. У 1801 р. архієпископ Афанасій з причини повідомлень про хрещення без належного напучення відновив обов’язковість попередніх зносин із єпархіальним керівництвом [1473]. Але вже у 1804 р. консисторії знов лише повідомлялось про факти хрещення як такі, що вже відбулися.

Звернемо увагу, що функцією світських установ було не просто пересилання прохання духовній владі, але і підтвердження, що для прийняття іновірцем православ’я не існувало перешкод. Після 1811 р. низкою указів консисторії було підтверджено, що без попередніх зносин із світським керівництвом здійснювати приєднання забороняється [1474]. У переважній більшості звернень духовенства до світської влади і відповідей останньої про „відсутність перешкод для хрещення” не конкретизувалось, які саме перешкоди мались на увазі. Розумілось, що обом сторонам відомо, про що йде мова. Більш детальну інформацію знаходимо лише в кількох справах. Зокрема у зверненні духовного правління до херсонської поліції 1812 р. міститься вимога, аби було проведено розгляд, чи точно єврей Юдка з малолітства мешкав у Херсоні, чи не записаний в яке-небудь звання і чи немає за ним якогось казенного стягнення [1475].

Спілкування зі світською владою велося і після самого приєднання: духовне відомство повідомляло про факт зміни віри керівництву ренегата, оскільки приєднання тягло за собою зміну обсягів прав і обов’язків.

Як і в останній чверті XVIII ст., священики користувались дозволом на негайне проведення приєднання без попереднього узгодження з духовним керівництвом в разі тяжкої хвороби бажаючого змінити конфесійну належність [1476].

За Олександра І і Миколи І було прийнято низку указів, які мали упереджувати приєднання без наявності щирих намірів. Так, 8 січня 1819 р. Синод видав указ про обов’язкове ретельне випробування повнолітніх протестантів у твердості бажання стати православними [1477]. Височайше затвердженим 6 вересня 1827 р. положенням Комітету Міністрів наголошувалось, що євреї мають хреститись у недільні дні прилюдно [1478]. 26 квітня 1830 р. були височайше затверджені правила, які передбачали більш складні, ніж для мирян, умови приєднання католицьких духовних осіб [1479]. 25 листопада того ж року затвердженим імператором положенням Комітету Міністрів передбачалось, що діти іновірців можуть приєднуватись до православ’я не інакше, як після надання їхніми батьками письмового зобов’язання виховувати їх за правилами „панівної” віри [1480]. Сенатським указом від 14 лютого 1831 р. були запроваджені додаткові заходи проти нещирого хрещення іудеїв [1481].

На виконання останнього указу південноукраїнська єпархіальна влада значно ускладнила порядок прийняття євреїв у православ’я. Відтепер бажаючий змінити віру звертався не до духовного правління, а до єпархіального архієрея. Саме хрещення могло відбуватись лише після проведення консисторією чи правлінням випробування у вірі і знову ж таки за особистим благословенням керівника єпархії. Хрещення проводилось лише в міських храмах, при забороні здійснювати таїнство в домових і сільських церквах.

З кінця 1820-х рр. змінились вимоги щодо фіксації наявності у ренегата хрещених батька і матері. До цього часу і в розпорядженнях духовних правлінь, й у звітах парафіяльних священиків, і в метричних книгах переважно фігурував один „восприємник”. Відтепер мова велася вже про двох осіб. Самі записи в метричних книгах мали робитись одразу по хрещенні іновірців. Причому такі відмітки не нумерувались окремо і знаходились у загальному списку народжених і хрещених, а при підрахунку кількості народжених за місяць зараховувались до загального числа. Варто відмітити, що наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. відповідні записи в метричних книгах Півдня взагалі не мали робитись. На цьому тоді наполягала єпархіальна влада: у відповідь на запит священика Романова Новоросійська духовна консисторія в 1798 р. наказала „приєднаних людей, а також і тих, хто прийде приєднуватись, на майбутнє в метричній книзі серед народжених не записувати” [1482].

Поступове ускладнення отримання дозволу не могло не відбитись на термінах, які проходили від подання прохання до здійснення приєднання. Переважна більшість справ, що велися до 1811 р., завершувалась дуже швидко. Непоодинокими були випадки, коли навернення відбувалось у той самий день, коли особа подавала прохання до духовного правління. Найчастіше ж іновірець приєднувався впродовж 2 – 4 діб після звернення до духовної влади. І це при тому, що вже діяла вимога хрестити лише після напучення в догматах віри і вивчення основних молитов.

Залучення до розгляду справ установ, у відомстві яких перебували потенційні ренегати, зумовило затягування процедури. Крім того, з 1810-х рр. хоча і траплялись випадки дуже оперативного приєднання священиком після отримання розпорядження, у більшості справ процес напучення в догматах тривав уже 1 – 2 тижні. З 1830-х рр. процедура отримання дозволу на хрещення іудеїв займала набагато більше часу, ніж відповідна процедура стосовно представників інших конфесій (за виключенням католицьких священиків), що логічно випливало з нововведень, запроваджених сенатським указом від 14 лютого 1831 р. Норми цього указу продовжували діяти і після набрання чинності височайше затвердженим 28 січня 1840 р. положенням Синоду, яким парафіяльним священикам дозволялось приєднувати до православ’я без попередніх зносин із єпархіальним керівництвом. Адже самим положенням обумовлювалось, що його дія не поширюється на іудеїв та духовних осіб католицького сповідання [1483]. Наступна значуща зміна процедури хрещення іудеїв відбулась лише згідно із затвердженою імператором 4 грудня 1861 р. думкою Державної Ради про порядок приготування нехристиян до прийняття православної віри [1484]. Але реалізація положень цього документа припала вже на період, який знаходиться поза хронологічними рамками нашого дослідження.

Деяку специфіку мали умови приєднання до „панівної” віри неповнолітніх дітей іновірців [1485].

Незважаючи на всі нововведення в регулюванні міжконфесійних стосунків, які мали місце впродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст., заборона насильницького приєднання до православ’я неодноразово підкреслювалась під час правління фактично кожного імператора. Звичайно, це обмежувало надмірну заповзятість деяких представників духовенства. Інша справа, що мали місце і порушення такої заборони, причому кількість цих порушень значною мірою залежала від того, наскільки поблажливо до них ставилась єпархіальна та місцева світська влада [1486].

Особливо багато порушень зафіксовано при хрещенні іудеїв, причому саме за правління Миколи І [1487]: тут поєдналось переймання південноукраїнського духовенства загальними настроями миколаївської доби щодо активізації місіонерської діяльності, необхідність діяти рішучіше в умовах протидії хрещенню з боку родичів та одновірців потенційних ренегатів [1488], недостатня увага до нововведень щодо порядку зміни іудеями віри.

Великий вплив на успішність діяльності православного духовенства по наверненню на православ’я і упередженню відпадіння від офіційної церкви мали ступінь акцентованості тієї чи іншої конфесії та її представників на збереженні своєї окремішності, їхньої зацікавленості у поповненні своїх лав шляхом прозелітизму (активного вербування у свою віру інаковіруючих), рівень законослухняності іновірців, їхнє ставлення до інших конфесій [1489].

Таким чином, при виконанні своїх обов’язків православне духовенство взаємодіяло з представниками інших конфесій головним чином у контексті заходів з місіонерської діяльності і упередження схиляння адептів офіційної церкви до зміни сповідання. Увага, яка до 20-х рр. ХІХ ст. приділялась колонізації Півдня і залученню до цього представників різних сповідань, зумовила особливу актуальність для регіону врегулювання міжконфесійних взаємин. Державна політика в цілому була несприятливою для активного агресивного навернення на православ’я. Лише з 1820-х рр. православні місіонери отримали більшу підтримку держави. При наявності багато в чому подібних підходів регламентація і практика взаємин православного духовенства Півдня з представниками окремих конфесій мала свою специфіку. Остання, поряд з процесами бюрократизації і централізації, відбилась на процедурі отримання дозволу на приєднання до „панівної” віри, на заходах проти відпадіння від православ’я.

Посилання

1469. Лиман І. Євреї в ставленні до хрещення (за матеріалами Херсонського духовного правління першої половини ХІХ ст.) // Шестые Запорожские еврейские чтения. — Запорожье, 2002. — С. 134 – 135.

1470. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 30. — Арк. 1 зв.

1471. Там само. — Спр. 1. — Арк. 1.

1472. Там само. — Спр. 251. — Арк. 3 – 3 зв.

1473. Там само. — Спр. 456. — Арк. 1.

1474. Там само. — Спр. 1025. — Арк. 2, 9; Спр. 1063 — Арк. 1 – 1 зв.; Спр. 1758. — Арк. 9 – 9 зв.; Спр. 1763. — Арк. 1 – 1 зв.

1475. Там само. — Спр. 1030. — Арк. 2 зв.

1476. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XXIV. — С. 693; Т. XХVI. — С. 44 – 45; ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 46, 660; Спр. 752. — Арк. 1; Спр. 1475. — Арк. 7 – 7 зв.; Спр. 1921. — Арк. 5.

1477. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XXХVІ. — С. 16 – 18.

1478. Там само. — Собр. ІІ. — Т. ІІ. — С. 771 – 772.

1479. Там само. — Т. V. — Отд. І. — С. 359 – 360.

1480. Там само. — Отд. ІІ. — С. 419 – 420.

1481. Там само. — Т. VI. — Отд. І. — С. 160 – 163.

1482. ІР НБУ. — Ф. ІІ. — Спр. 24899. — Арк. 2434 – 2435.

1483. ДАХО. — Ф. 259. — Оп. 17. — Спр. 15. — Арк. 16 – 16 зв.; ДАДО. — Ф. 106. — Оп. 1. — Спр. 297. — Арк. 37 – 37 зв.

1484. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. XXXVI. — Отд. ІІ. — Спр. 591 – 592.

1485. Там само. — Собр. І. — Т. XXXVI.— С. 16 – 18; Собр. ІІ. — Т. VII. — С. 691 – 692; Т. ХІ. — Отд. ІІ. — С. 88 – 89; Лиман І.І. Прийняття у православ’я представників інших конфесій на півдні України наприкінці XVIII – в першій половині ХІХ століття // Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України. Збірник наукових праць Всеукраїнської науково-практичної конференції 4 – 5 жовтня 2001 року. — Запоріжжя: Облдержадміністрація, ЗНТУ; Сімферополь: Доля, 2001. — С. 48.

1486. Лиман І.І. Духовна та світська влада в ставленні до хрещення євреїв (на матеріалах Херсонського духовного правління кінця XVIII – першої половини ХІХ ст.) // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. — Вип. XIV. — Запоріжжя: Просвіта, 2002. — С. 29 – 36.

1487. Там само. — С. 33 – 35.

1488. Лиман І. Євреї в ставленні до хрещення (за матеріалами Херсонського духовного правління першої половини ХІХ ст.)… — С. 133 – 140.

1489. Міжконфесійні взаємини на півдні України XVIII – ХХ століття… — С. 101 – 104.