Логотип персонального сайта І.Лимана
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)

Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734 – 1775)

Передмова

Ігор Лиман

З питань духовного життя на територiї Запорозьких Вольностей, церковного будiвництва на Запорожжi вiдсутнi спецiальнi дослiдження. В той же час цiеї проблеми досить часто торкалися автори, якi займалися вивченням iсторiї запорозького козацтва.

Чи не першою роботою, в якiй йшла мова про ставлення запорожцiв до релiгiї, була “Iсторiя про козакiв запорозьких” князя С.I.Мишецького. Автор, який перебував на Запорожжi з 1736 по 1740 рiк, на основi власних спостережень i споминiв козакiв змалював деякi риси релiгiйної ментальностi запорожцiв, зробив кiлька висновкiв про вiрування козакiв i характер їх стосункiв з духовенством. Так, С.I.Мишецький впевнений, що козаки “вiру i закон утримували християнський грецького сповiдання”; запорозькi священики не мали нiякої реальної влади i робили те, що наказувала старшина [212. – C. 21]. Праця С.I.Мишецького, написана в 1740 роцi, була опублiкована лише в 1847, а в повному обсязi – в 1852 роцi [237. – C. 13]. З цього часу вона стає основою дослiджень майже всiх авторiв, якi писали про iсторiю Запорожжя. Характерно, що висновки Мишецького використовувались i для пiдтвердження теорiї iсторикiв, якi вважали запорожцiв захисниками православної вiри, i для доказу думки, що козаки негативно ставились до релiгiї.

Одним з перших дослiдникiв, якi звернулись до iсторiї запорозького козацтва в перiод Нової Сiчi, став Аполлон Олександрович Скальковський. В фундаментальнiй працi “Iсторiя Нової Сiчi або останнього Коша Запорозького”, в рядi публiкацiй у “Київськiй старовинi” i “Записках Одеського товариства iсторiї i древностей” [235 – 241] Скальковський, мiж iншим, торкався i проблеми церковного устрою Запорожжя. Автор, спираючись на велику кiлькiсть документальних матерiалiв, описав деякi епiзоди iсторiї запорозької церкви до 1734 року i в перiод Нової Сiчi, навiв ряд фактiв, якi давали уявлення про ставлення козакiв до церкви i духовних осiб тощо. В дослiдженнi iсторiї церкви на Запорожжi А.О.Скальковський зробив два основнi висновки: перший полягав у тому, що запорозьке козацтво “було найвiрнiшим сином православ’я” [237. – C. 108]; другий висновок – кошове керiвництво лише себе вважало главою вiйськової церкви [237. – C. 114]. В працях Скальковського, де йдеться мова про церковний устрiй Запорожжя, допускається ряд неточностей. Так, за його твердженням, на територiї Запорозьких Вольностей знаходилось лише 17 церков [237. – C. 116 – 117]; Скальковський неточно передав текст документiв про католикiв, якi прийняли християнство тощо. Проте, велике значення дiяльностi А.О.Скальковського для дослiдження iсторiї церковного устрою Запорозьких Вольностей не викликає сумнiву. Великою мiрою воно полягає, як справедливо вважає Г.К.Швидько, у введеннi до наукового обiгу великої кiлькостi документiв, значна частина яких завдяки йому була збережена вiд повної втрати [237. – C. 13 – 14]. За вiдсутнiстю архiва Коша, який довгий час перебував у руках А.О.Скальковського, його роботи стали чи не найважливiшим джерелом для багатьох вчених, якi вивчали духовне життя Запорожжя. Крiм того, заслуга Скальковського полягає i в тому, що саме вiн першим зробив спробу дослiдити цiлий ряд проблем, пов’язаних з церковним устроєм Запорозьких Вольностей.

В 1850 роцi з’явилася робота протоiєрея Кирила Оранського, присвячена iсторiї Самарчицького Троїцького собору [219]. Даючи оцiнку запорозьким козакам, автор вiдзначав, що вони, “не зважаючи на свою полудикiсть, ознаменували себе ревнiстю до православ’я” [219. – C. 829].

Подiбна оцiнка запорожцiв мiститься i в роботi архiєпископа Тверського i Кашинського Гавриїла [144]. Вiн називав козакiв “хiщними запорожцями”, якi “грабували i спалювали, людей брали в полон i продавали” [144. – C. 6]. Разом з тим, Гавриїл вiдмiчав щедрiсть козакiв по вiдношенню до Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря, повагу, яку вiдчували запорожцi до цiєї святої обителi [144. – C. 8].

Велика роль у дослiдженнi церковного будiвництва на Пiвднi України належить Феодосiю (Макарiєвському), єпископу Катеринославському i Таганрогському, пiд керiвництвом i за участю якого були написанi “Самарський, Катеринославської єпархiї, Пустинно – Миколаївський монастир” (1873); “Iсторичний огляд православної християнської церкви” (1876); “Матерiали для iсторико – статистичного описання Катеринославської єпархiї” (1880) [254, 250, 252, 253]. В цих роботах наведена велика кiлькiсть фактичного матерiалу з iсторiї Самарського монастиря, багатьох церков, каплиць та скитiв, якi знаходились на територiї Запорожжя i за його межами, поданий ряд вiдомостей про пiдпорядкування церков Пiвдня України. Макарiєвським наведенi також невеликi повiдомлення, якi характеризують ставлення запорозького козацтва до релiгiї, церковних споруд, священикiв тощо. В характеристицi релiгiйностi запорожцiв Феодосiй дотримувався думки, що козаки, по – перше, ревно виконували християнськi обов’язки, i, по – друге, “зрiднились з тiєю святою думкою, що величезна слава i найвища гiднiсть їх полягає в охоронi… християнських країн i народiв” [250. – C. 62]. Великим недолiком праць Макарiєвського є досить рiдке посилання на джерела, з яких була взята та чи iнша iнформацiя.

Вiдмiнна вiд висновкiв А.Скальковського i Ф.Макарiєвського оцiнка релiгiйностi запорозьких козакiв мiститься в роботах П.Кулiша “Iсторiя возз’єднання Русi” i “Козаки по вiдношенню до держави i суспiльства”. Пантелеймон Кулiш, який, за висловом М.I.Костомарова, до цього був “фанатиком поваги до малоросiйської старовини” [182. – C. 387], в вищеназваних роботах рiзко змiнив свою характеристику запорожцiв. Автор, спираючись на мемуари сучасникiв i народнi пiснi, перекази, порiвнюючи запорожцiв з росiйськими розбiйниками, навiв лише тi епiзоди iсторiї, в яких проявились “темнi сторони козацтва”, зробив висновок про те, що головним спонукальним мотивом дiяльностi козацтва була пристрасть до розбою i насильства. Гасла ж про боротьбу за вiру, про захист християн запорожцi нiбито використовували для виправдання своїх злочинiв. На думку П.Кулiша, “вiра у них, називаючись християнською, була по сутi темним язицтвом” [187. – C. 122]. Про ставлення духовенства до козакiв Кулiш писав, що воно iгнорувало їх або терпiло як неминуче зло.

Велика заслуга в дослiдженнi iсторiї релiгiї на Запорожжi в перiод Нової Сiчi належить iсторику, етнографу, письменнику Д.I.Яворницькому. В своїх чисельних роботах [264 – 276] дослiдник навiв велику кiлькiсть цiнних вiдомостей про особливостi ментальностi запорозьких козакiв, церковні споруди, якi знаходились на Запорозьких Вольностях, Києво-Межигiрський, Самарський монастирi тощо. Дослiдження Д.I.Яворницького значною мiрою базувались на документальних матерiалах, результатах його подорожей по Запорожжю – бесiд зi старожилами, вiдвiдування колишнiх козацьких поселень i церков. Крiм того, при описаннi церковного устрою Запорожжя Д.I.Яворницький значною мiрою спирався на дослiдження єпископа Феодосія i А.О.Сальковського. Як i останнiй, Д.I.Яворницький вважав, що “вiдмiнною рисою вдачi запорозьких козакiв була їхня глибока релiгiйнiсть” [270. – C. 256].

У дослiдженнях Яворницького, як i у його попередникiв, мається велика кiлькiсть неточностей. У багатьох випадках некритично ставлячись до джерел, автор невiрно наводить вiдомостi про церкви i каплицi, якi знаходились на Запорожжi в перiод Нової Сiчi [270. – C. 272 – 290], невiрно визначає розташування запорозьких слобiд та зимiвникiв по паланках [270. – C. 161] тощо. Втiм, це не стоїть на завадi вважати Д.I.Яворницького одним iз вчених, якi зробили найбiльший внесок в дослiдження iсторiї запорозького козацтва i, зокрема, церковного устрою Вольностей Вiйська Запорозького.

Дослiдженням iсторiї Самарського Пустинно – Миколаївського монастиря i деяких запорозьких церков займався Г.П.Надхiн [213; 214]. В його роботi “Церковнi пам’ятники Запорожжя” наведенi подробицi процесу збудування Троїцького собору в Самарчику. Крiм того, Надхiн описав iсторiю заснування Самарського монастиря, зробив спробу простежити залежнiсть матерiального стану цiєї обителi вiд запорозького козацтва.

Багато зробив для дослiдження iсторiї Запорожжя О.Андрiєвський, заслуга якого полягає в першу чергу у введеннi до наукового обiгу великої кiлькостi документiв, якi стосуються, зокрема, деяких питань релiгiйного життя на Запорозьких Вольностях [84 – 86]. В той же час Андрiєвським написано кiлька невеликих статей, в яких, мiж iншим, дослiджуються деякi аспекти стосункiв керiвництва Києво-Межигiрського монастиря з гайдамаками [121]; спiлкування Коша i росiйської адмiнiстрацiї з приводу прибулих до Запорожжя з турецької територiї духовних осiб [120. – C. 15 – 16].

Окремi питання релiгiйного життя Запорожжя в перiод Нової Сiчi розглянутi в працях М.Марковiна, А.Шиманова, Л, Мацеєвича. Цi автори не були єдинi в оцiнцi ставлення запорожцiв до релiгiї. Так, М.Марковiн писав про те, що “релiгiйне почуття” давало козакам право здiйснювати набiги на турецькi землi i сприяло їхньому прагненню до волi [203]. А.Шиманов, описуючи випадок iз заарештуванням козакiв у Святогорському монастирi, говорив про набожнiсть запорожцiв [261. – C. 115 – 116]. Л.Мацеєвич, наводячи бiографiю “дикого попа” Кирила Тарловського, писав про “неосвiченiсть Запорожжя в релiгiйному вiдношеннi”, “закоренiлiсть в забобонах, безглуздих повiр’ях” [204. – C. 824].

Внесок у дослiдження iсторii релiгiї на Пiвднi України В.Бiднова в першу чергу полягає в публiкацiї численних документальних матерiалiв, якi стосуються церковного устрою Запорозьких Вольностей. Крiм того, дослiдник, спираючись на знайденi ним матерiали, встановив бiографiю архiмандрита Володимира Сокальського, протопопа Феодора Фомича, братiв Якова та Iвана Шиянiв, намагався встановити кiлькiсть ченцiв, якi приходили до Сiчi, реконструювати деякi моменти стосункiв Запорожжя з Києво-Межигiрським монастирем тощо [88; 133 – 137]. В своїх дослiдженнях Василь Бiднов схилявся до думки, що запорозькi козаки були високорелiгiйними людьми i в той же час прагнули до самостiйностi в керiвництвi духовною справою на Запорожжi.

На початку XX ст. з’явився цiлий ряд iнших робiт, в яких, мiж iншим, мова йшла про релiгiйну iсторiю Запорожжя. Проте, бiльшiсть їх авторiв лише повторювала данi, наведенi попереднiми дослiдниками. Тому цi роботи цiкавi перш за все висновками, якi характеризують методичний i методологiчний пiдхiд до проблеми. Так, О.Єфименко, яка спецiально не займалась iсторiєю церкви на Запорожжi, в “IсторiЇ українського народу” писала, що запорозькi козаки “вперто боронили свою церкву вiд втручання зовнiшнього духовного авторитету” [160. – C. 335].

П.Андрiанов доводив, що запорожцi не були розбiйниками, а стимулом їхньої дiяльностi було не бажання здобути матерiальнi цiнностi, а прагнення вiддати життя за християнську вiру [118. – C. 29]. На думку М.Мандрики, головною причиною мирної здачi Сiчi вiйськам пiд керiвництвом Текелi було розумiння запорожцями неможливостi чинити опiр значно переважаючим силам, а не заклик архімандрита Володимира Сокальського не проливати християнської кровi [202. – C. 28].

Андрiан Кащенко в “” зробив висновок, що єдиним мотивом участi козакiв у гайдамацькому русi було прагнення захистити православну вiру [175].

Дослiдженню стосункiв запорожцiв з росiйським урядом i київським митрополитом присвячена стаття Ореста Левицького “Церковна справа на Запорожжi в XVIII сторiччi”. Автор, спираючись на документальнi матерiали, а також на дослiдження Д.I.Яворницького i Макарiєвського, описав подiї, пов’язанi з дiяльнiстю на Сiчi Анатолiя Мелеса i з суперечками мiж Кошем i київською консисторiєю з приводу покарання двох запорозьких священикiв. Орест Левицький схилявся до думки, що “Кiш, до самого загину Сiчi, енергiйно боровся за свої державнi права”, в тому складi i у вирiшеннi релiгiйних питань, якi стосувалися Запорозьких Вольностей [192. – C. 55].

Отже, iсторики, якi працювали до 20-х рокiв ХХ ст., хоч i не створили жодної спецiальної роботи, в якiй би був дослiджений церковний устрiй Запорозьких Вольностей, поставили велику кiлькiсть питань, якi стосуються церковного будiвництва на Запорожжi i релiгiйності козакiв. Спираючись на документальнi матерiали, спомини старожилiв, мемуари iноземцiв, працi своїх попередникiв, iсторики робили часом дiаметрально протилежнi висновки про характер релiгiйних почуттiв запорозьких козакiв.

Значно менший внесок у справу дослiдження церковного устрою Запорожжя в порiвняннi зi своїми попередниками зробили вiтчизнянi вченi, що писали свої працi в 1920-х – першiй половинi 80-х рокiв. Бiльшiсть iсторикiв, якi в цей перiод дослiджували проблеми, пов’язанi з iсторiєю запорозького козацтва, обминали тему церковного устрою Запорожжя. Тi ж автори, якi торкалися цiєї теми, одностайно стверджували, що козаки не лише байдуже ставилися до релiгiї, а i були чи не переконаними атеїстами. Характерно, що цi iсторики не ввели до наукового обiгу майже нiяких фактiв на пiдтвердження своєї точки зору, а базувались майже виключно на даних, наведених деякими мемуаристами i iсториками, що писали до цього.

Одним з перших представникiв цiєї групи дослiдникiв був Михайло Кириченко. В його роботi, яка вийшла в 1931 роцi i була присвячена соцiально – полiтичному устрою Запорожжя в XVIII ст. [176], стверджувалося, що релiгiйнiсть i обрядовiсть у запорозьких казакiв межували з атеїзмом, а запорозька побожнiсть, помпезнiсть проведення служб Божих була нiчим iншим, як “проформою”, зовнiшньою формою прояву анемізма [176. – C. 112]. Кириченко писав i про релiгiйну байдужiсть козацтва, яка iлюструвалась рядом пiсень “атеїстичних за змiстом”. Для пiдтвердження своїх думок автор навiв висловлювання Петра Могили, Адама Кисiля, Ерiха Лясоти, данi, що мiстяться в роботах С.Мишецького i Д.Яворницького. Характерно, що майже всi вони (за винятком цитат з робiт Яворницького) вже використовувались П.Кулiшом для пiдтвердження думки про те, що запорозькi козаки були розбiйниками, а не захисниками православної вiри. М.Кириченко, доводячи атеїзм запорожцiв, у той же час писав про їхню щедрiсть по вiдношенню до релiгiйних споруд i духовенства. Пояснення цього автор вбачав у першу чергу в “закоханостi запорожцiв у свою славу”, в бажаннi козакiв залишити пiсля смертi згадку про себе. Характерно, що сам М.Кириченко, розумiючи, що його дослiдження “може мати цiлу низку хиб”, писав, що тiльки брак нової лiтератури про Запорожжя примусив його надрукувати цю роботу [176. – C. 3].

Наступне вiдоме дослiдження, в якому порушувалася проблема ставлення запорозького козацтва до релiгiї, з’явилася бiльш нiж через чверть століття пiсля публiкацiї роботи Кириченка. Ним стала книга В.О.Голобуцького “Запорозьке козацтво” [151. – C. 125].В нiй мiстились вже вiдомi цитати з мемуарiв Окольського, народних пiсень про те, що козаки не бачили попа. На основi цього Голобуцький зробив висновок, що твердження А.Скальковського i Д.Яворницького про те, що “запорожцям були властивi релiгiйний фанатизм, повага до церкви i її служителiв”, не вiдповiдали дiйсностi. На думку Голобуцького, козацтво вiдчувало “повну байдужiсть i зневагу до духовенства i церкви” [151. – C. 125]. В 1961 роцi вийшла ще одна робота В.О.Голобуцького, присвячена iсторiї запорозького козацтва [150]. В нiй, зокрема, автор доводив, що сiчове керiвництво не надавало значення вiросповiданню тих, хто вступав до козацтва [150. – C. 149]. Крiм того, в цiй роботi Голобуцький навiв документи про суперечки за землю мiж козацтвом i духовенством, а також описав деякi аспекти взаємин запорожцiв з Самарським Пустинно-Миколаївським i Нефорощанським Свято-Успенським монастирями, якi, за його твердженням, обидва знаходились на територiї Запорозьких Вольностей [150. – C. 359 – 361].

Запорiзький автор П.Супруненко, який у 1966 р. опублiкував статтю з досить симптоматичною назвою “Лицарi православ’я” чи “єретичi сини”?” [246], в оцiнцi релiгiйностi запорожцiв дотримувався тiєї ж точки зору, що М.Кириченко i В.Голобуцький. Супруненко навiв “обов’язковi” при зображеннi ставлення козакiв до релiгiї цитати iз записок Окольського i народної пiснi про те, що “славнi хлопцi – запорожцi вiк звiкували – попа не видали…”, пiсля чого наголосив, що видавати запорожцiв за фанатичних захисникiв Христа, “лицарiв православ’я” було б грубим перекрученням iстини. В той же час П.Супруненко писав, що зображати козакiв Запорозької Сiчi як пристрасних атеїстiв було б соцiологiчним вульгаризмом, бо боротьба запорожцiв за православ’я збiгалась з боротьбою проти нацiонального i соцiального гнiту, проти iноземних загарбникiв [246. – C. 57].

Зовсiм iншою, нiж у дослiдженнях вiтчизняних iсторикiв 20-х – першої половини 80-х рокiв ХХ ст., була оцiнка ставлення запорожцiв до релiгiї в опублiкованiй у 1961 р. в Нью-Йорцi роботi Iвана Власовського [143]. Автор, не заперечуючи високої релiгiйностi козакiв, зробив наголос на прагненнi запорожцiв позбутися контролю за церковною справою з боку росiйського уряду [143. – C. 232 – 235]. Крiм того, Власовським були наведенi деякi вiдомостi про стосунки Запорожжя з Києво-Межигiрським монастирем, про поступове обмеження прав київських митрополитiв. Проте, для iсторикiв, якi дослiджують проблеми духовного життя на Запорожжi в перiод Нової Сiчi, робота I.Власовського корисна в першу чергу авторськими висновками, бо в цiлому вона носить компiлятивний характер, i данi, якi стосуються церковної справи на Запорозьких Вольностях, майже повнiстю повторюють уже згадану статтю О.Левицького [192].

В серединi 80-х рокiв ХХ ст. розпочався новий етап в оцiнцi церковного устрою Запорозьких Вольностей i ставлення козацтва до релiгiї. Найбiльш вiдомою iз дослiдникiв, якi торкалися цих тем, стала О.М.Апанович, велика кiлькiсть книжок i статей якої вийшла з друку за досить короткий час [125 – 130]. Високо оцiнюючи внесок О.М.Апанович у справу популяризацiї iсторiї запорозького козацтва, слiд зауважити, що бiльшiсть з наведених нею вiдомостей про церкву на Запорожжi i оцiнок релiгiйностi козакiв просто взято з робiт Д.I.Яворницького i деяких iнших дослiдникiв. При цьому авторка, не завжди критично ставлячись до робiт попередникiв, повторює їхнi помилки. Так, вслiд за Д.I.Яворницьким вона невiрно називає кiлькiсть населених пунктiв на Запорожжi, в яких пiд час iснування Нової Сiчi були розташованi церковнi споруди [125. – C. 9; 130. – C. 213]. Неточно О.М.Апанович надає i вiдомостi про церкви, спорудженi коштом П.I.Калнишевського [130. – C. 215]. Дослiдниця повторила висновок Д.I.Яворницького про те, що запорожцi були глибоко вiруючими людьми i захисниками православної вiри [130. – C. 208].

Такої точки зору дотримуються майже всi сучаснi вiтчизнянi дослiдники iсторiї запорозького козацтва. Дехто з них займається i проблемами, пов’заними з церковним устроєм Запорожжя. Це С.Плохiй, Ю.Мицик, Н.Герасименко, В.Щербак, А.Макаров, А.Кравченко, В.Микитась i деякi iншi.

Одним з напрямкiв дослiджень С.Плохiя стали розвiдки про культ Покрови Пресвятої Богородицi на Запорожжi [224]. Займаючись цим сюжетом, дослiдник прийшов до висновку, що козацтву вдалося створити оригiнальний тип культури, складовою частиною якого став культ Покрови [224. – C. 37].

Дослiдженням iсторiї Києво-Межигiрського монастиря займається Н.Герасименко [148; 149]. Вона приходить до висновку, що становище цiєї святої обителi значною мiрою залежало вiд запорозьких козакiв.

У статтi В.Щербака “Козацтво i православ’я” вивчається змiна ставлення запорожцiв до католикiв протягом XVI – XVII ст. [262].

Цiкавим є висновок, зроблений I.Кравченко про те, що “споконвiку рiзним богам молились козацька Україна й самодержавна Московiя” [184. – C. 5].

Отже, в iсторичнiй лiтературi зроблений великий доробок з проблеми церковного устрою Запорожжя. Але i на цей час вiдсутнє узагальнююче дослiдження з iсторiї церкви на Запорозьких Вольностях. Тому i сьогоднi вiрною є висловлена Ю.Мициком у 1992 р. думка про те, що релiгiйне життя козацтва мало дослiджене [209. – C. 6]. Cаме тому метою даної роботи є комплексне вивчення церковного устрою Запорожжя 1734 – 1775 рр.

Джерельну базу дослiдження склали переважно неопублiкованi документи, якi зберiгаються в Центральному державному iсторичному архiвi мiста Києва, Архiвi Санкт – Петербургського філіалу iнституту російської iсторiї Російської Академiї Наук, чнституті рукописів Центральної наукової бiблiотеки iм. В.I.Вернадського в м.Києвi, Російському державному iсторичному архiвi, Державному Архіві Дніпропетровської області i матерiали, опублiкованi Д.I.Яворницьким, Н.Сементовським, Я.Новицьким, М.Костомаровим, О.Левицьким, В.Бiдновим, О.Андрiєвським, П.Iвановим, А.Скальковським, Н.Терновським та деякi iншi.

Автором використанi такi види iсторичних матерiалiв: 1) актовi; 2) дiловодськi; 3) епiстолярнi; 4) мемуарнi.

Перший вид джерел можна пiдроздiлити на двi пiдгрупи: 1) законодавчi акти (манiфести, укази, ордери); 2) договори, дарчi, духовнi заповiти, розписки.

Частина документiв першої пiдгрупи знаходиться в Повному зiбраннi законiв Росiйської iмперiї. Велика кiлькiсть законодавчих актiв опублiкована А.Скальковським, Д.Яворницьким, Макарiєвським, П.Iвановим, Н.Терновським, О.Андрiєвським. Разом з тим, велика кiлькiсть документiв даної пiдгрупи ще не опублiкована i розпорошена по архiвних фондах. Великий науковий iнтерес становлять укази київських митрополитiв, Святiйшого Синоду, якi зберiгаються в фондах чнституту рукописів ЦНБ [54; 57; 58; 60 – 62].

Значна кiлькiсть ордерiв Коша, полкового керiвництва, Старокодацького духовного намiсного правлiння з приводу релiгiйних справ мiстяться в Архiвi Коша Нової Запорозької Сiчi в ЦДIА, в фондi Скальковського в Архiвi Спб ФчРч РАН [68 – 83; 23]. В останньому знаходяться i кiлька ордерiв гетьмана Кирила Розумовського кошовому керiвництву про розв’язання суперечок мiж запорожцями i духовенством [1. – Арк. 1 – 3]. В Російському державному iсторичному архiвi зберiгається ряд указiв Синода керiвництву Києво-Межигiрського монастиря [26 – 34]. Актовi джерела цiєї пiдгрупи дають можливiсть простежити змiни урядової полiтики щодо Запорожжя i Київської єпархiї, ставропiгiйного Києво-Межигiрського монастиря, виявити деякi закономiрностi розвитку церковного устрою Запорозьких Вольностей.

До документiв другої пiдгрупи вiдносяться опублiкована на сторiнках “Київської старовини” духовна померлого запорозького козака [108]; договори про будiвництво церков, що зберiгаються в Архiвi Коша Нової Запорозької Сiчi ЦДIА [74]; розписки священикiв про зберiгання грошей, отриманих вiд запорозьких козакiв, що знаходяться в чнституті рукописів ЦНБ [48. – Арк. 1] тощо. Цi документи дають можливiсть з’ясувати деякi деталi процедури заснування релiгiйних споруд на Запорожжi, характеризують ставлення козакiв до церков i духовних осiб.

Джерела дiловодства представленi таким важливим комплексом, яким є дiлове листування Коша, київських митрополитiв, запорозького духовенства, ченцiв Києво-Межигiрського монастиря i свiтської влади. Значна їх кiлькiсть опублiкована В.Бiдновим, який, зокрема, ввiв листування у справах будiвництва церков i призначення священикiв [88]; М.Костомаровим, який ввiв у науковий обiг ряд листiв, що проливають свiтло на участь запорожцiв у гайдамацькому русi i вiдображають їхнє ставлення до представникiв рiзних релiгiй i конфесiй [93]; О.Андрiєвським, який опублiкував листування з приводу судочинства над Донцем [84]; А.Скальковським, який ввiв у науковий обiг рапорт про обряд поховання запорожцiв [106]; Я.Новицьким, який опублiкував листи вiйськового суддi до кошового отамана, що стосувалися церковної справи [98. – C. 79 – 80], Д.Яворницьким тощо.

Великий комплекс джерел цiєї групи складають матерiали архiвосховищ. Серед них донесення духовних осiб київським митрополитам [63. – Арк. 214; 38. – Арк. 44 – 45; 37. – Арк. 32; 39. – Арк. 513], офiцiйнi листи ченцiв до свого безпосереднього духовного керiвництва [43. – Арк. 1 – 2], документи, виданi священно – i церковнослужителям для проїзду до Запорожжя за збиранням милостинi [49. – Арк. 8; 42. – Арк. 1; 51. – Арк. 2 – 9; 56. – Арк. 1; 75; 76], характеристики, виданi запорожцям – послушникам у монастирях [46. – Арк. 1], листування з приводу будiвництва церков на Запорозьких Вольностях i призначення до них священикiв, офiцiйнi листи духовних осiб до кошового керiвництва [15. – Арк. 1 – 3; 16. – Арк. 1 – 3] тощо. Джерела канцелярського дiловодства розкривають великi можливостi для дослiдження системи управлiння церковною справою на Запорожжi, встановлення ролi Коша, Синода, митрополитiв, Києво-Межигiрського монастиря, Старокодацького духовного намiсного правлiння в вирiшеннi питань, пов’язаних з духовним життям на територiї Запорозьких Вольностей.

Великий iнтерес для дослiдникiв церковного устрою Вольностей Вiйська Запорозького становлять епiстолярнi матерiали. В першу чергу це приватне листування мiж козаками i представниками українського, запорозького, росiйського i закордонного духовенства [58. – Арк. 37; 59. – Арк. 319; 49. – Арк. 21; 5. – Арк. 1 – 2; 6. – Арк. 1 – 2]. Велику наукову цiннiсть має приватне листування мiж представниками українського духовенства i духовними особами, якi перебували на Запорожжi. Це опублiкованi О.Левицьким листи Києво-Софiйського ченця Рафаїла i кафедрального писаря iєромонаха Iакова [94], листи iєромонаха Iоанiкiя Венерацького до iгумена Києво-Видубицького монастиря, що зберiгаються в чнституті рукописів ЦНБ [44. – Арк. 1 – 2; 45. – Арк. 1 – 2] тощо. Епiстолярнi матерiали розкривають великi можливостi для дослiдження стосункiв запорожцiв i представникiв духовенства, для встановлення подробиць дiяльностi осiб, якi приходили на територiю Запорожжя для збирання милостинi. В деяких з цих документiв мiстяться цiннi вiдомостi про побут козацтва, його ставлeння до релiгiї.

Велику кiлькiсть iнформацiї про релiгiйне життя на Запорожжі мiстять мемуари. Вони складаються переважно iз записок мандрiвникiв, а також осiб, якi тривалий час мешкали на територiї Запорозьких Вольностей. Дуже цiнним для розумiння ставлення духовних осiб до запорозьких козакiв, для характеристики свiтосприймання запорожцiв є спогади про перебування на Запорожжi в 1750 i 1751 рр. ченця Полтавського монастиря Яценка-Зеленського [112]. Деякi вiдомостi про духовне життя на Запорожжi мiстяться в мемуарах iноземцiв, якi вiдвiдували цей край.

Одним з джерел, на яке спиралося багато дослiдникiв iсторiї запорозького козацтва, є спогади колишнього козака Микити Коржа. В них мiститься i деяка iнформацiя про церковне будiвництво i обрядовiсть запорожцiв. Проте, до цих повiдомлень треба ставитись досить обережно, бо вони мiстять велику кiлькiсть неточностей. Досить суб’єктивною є iнформацiя, яка мiститься в спогадах iнших старожилiв, предки яких або ж вони самi мешкали на Запорожжi в перiод Нової Сiчi. Велика кiлькiсть таких спогадiв зiбрана i опублiкована Я.П.Новицьким [99; 100] та Д.I.Яворницьким [269; 274].

Отже, наявнiсть великої кiлькостi рiзноманiтних джерел в цiлому дозволяє дослiдити церковний устрiй Запорозьких Вольностей.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2004 – 2019 І.Лиман

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 744

Модифіковано : 2.01.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.