Логотип персонального сайта І.Лимана
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)

«Бердянський літописець»
Василь Крижанівський

«Історії» Південної України

Роман І. Шиян

Коли шановний доктор Ігор Лиман звернувся до мене з пропозицією написати цю статтю, я, звичайно ж, відразу погодився. Мова при цьому йшла про те, що стаття стосуватиметься Південної України. Відразу зазначу, що вже минуло кілька років з того часу, коли я безпосередньо займався дослідженням окремих аспектів історії краю. Негативним моментом при цьому вважаю те, що я вже не міг, як раніше, пильно слідкувати за появою нових праць з даної проблематики і не мав доступу до багатьох архівних джерел. Втім, враховуючи певні наукові напрацювання, як своїх колег поза межами України, так і свої власні, і знаючи про існування певних методологічних проблем у вивченні історії Південної України, я вирішив запропонувати на розсуд місцевих істориків і краєзнавців деякі погляди та підходи, які, сподіваюся, будуть для них корисними.

Моєю головною тезою є те, що історія Південної України, як і будь-якого регіона, це історія його мешканців. Можливо, це звучить дещо банально, однак, на мій погляд, ця банальність є удаваною. Всі молоді науковці, які займаються проблемами історії Південної України, перш за все звертаються до архівних і друкованих джерел та наукових праць, написаних на підставі цих матеріалів їхніми старшими колегами. Дане твердження не ставить за мету якимось чином применшити виняткове значення вищезгаданих матеріалів для розробки конкретних тем. Разом з тим хочу зазначити, що походження джерел визначає їхній характер, тобто джерела певного походження містять певну інформацію: так, у «Повному зібранні законів Російської імперії» можемо знайти саме закони, що стосуються законодавчої бази існування Південної України (напр. у складі Новоросійського генерал-губернаторства, Азовської та Новоросійської губерній та ін.); архівні та друковані матеріали губернських, провінційних та повітових адміністрацій містять звіти та розпорядження, які стосуються щоденних адміністративних справ; архівні та друковані військові матеріали (ордери, рапорти, атестати та ін.) містять інформацію про перебування російських військ на території краю, їхню участь у бойових діях тощо. Ці матеріали надзвичайно важливі при дослідженні адміністративного устрою Південної України, історії інститутів влади в краї, реконструкції ходу бойових дій на місцевому театрі. Вони відбивають позицію тогочасної політичної еліти (the «elitist» sources), втім, містять й іншу інформацію. Однак, щоб отримати її, під час аналізу цих матеріалів слід ставити вже інші питання. Але про це дещо пізніше.

Наразі зазначу, що Південна Україна традиційно була і залишається «об’єктом» в політиці держав (чи то Російської імперії, чи то СРСР та сучасної України), а всі події в краї розглядаються саме крізь призму процесів, що мали місце в цих державах. Подібна відсутність «суб’єктності» та «самоцінності» Південної України не оминула й історичну науку, адже історія краю, написана «традиційними» істориками на підставі «традиційних», передусім «елітиських» джерел із використанням «традиційної методології», подається в контексті правління монархів, досягнень наближених до них осіб, яким доручалася реалізація певної політики в краї, досягнень талановитих виконавців наказів центрального уряду, просування по щаблях політичної, партійної кар’єри людей, які працювали в регіоні, а згодом очолили владу в цілій країні. З цього приводу зазначу, що історичні дослідження, які постають в результаті роботи з цими джерелами і які, певною мірою, ігнорують «суб’єктність», самоцінність дослідження історії Південної України, не можуть претендувати на монополію у визначенні шляхів розвитку історичних та краєзнавчих досліджень краю.

Головною проблемою домінуючих сьогодні підходів до вивчення різних аспектів історії Південної України я вважаю те, що ці дослідження часто ігнорують пересічних мешканців краю, яким відводиться роль статистів або реалізаторів «вищої» державної політики. За цифрами та звітами губляться особи людей, які своєю діяльністю (або бездіяльністю) значною мірою визначили хід розвитку українського Півдня. Питання, які цікавлять мене особисто і які, можливо, варто задати собі дослідникам Південної України, є такими: 1) яким чином мешканці Південної України сприймали себе та свою роль у подіях, що розгорталися навколо їх?; 2) яку особисту позицію вони займали в кожному конкретному випадку?; 3) чи активнo вони відстоювали свою особисту позицію (позицію їхньої громади, соціальної верстви тощо) або були статистами, безмовними та пасивними виконавцями планів керівної верхівки? Звичайно, це лише декілька з питань, на які варто звернути увагу. Разом з тим, вони дають можливість залучити деякі теоретичні напрацювання, які пропонують шляхи до розв’язання існуючих питань.

Протягом 1960-х – 1980-х років науковцями Європи, Північної Америки та Індії було зроблено числені спроби піддати сумніву монопольне право «традиційних істориків» (legal and institutional historians) на репрезентацію життя, особливо, щоденного життя, людей в своїх працях. Едвард Мюе (Edward Muir), відомий американський дослідник італійської соціальної і культурної історії, зокрема, відзначає дослідження італійських, англійських, французьких та американських науковців, які запропонували концепцію «мікроісторичних досліджень» (microhistory). [6] Мюе, разом із італійським дослідником Гвідо Руджієро (Guido Ruggiero), в своїх працях наголошують на важливості розробки експериментальним шляхом відповідної методології і виступають за дослідження історії меншин (національних, соціальних, етнічних, релігійних, які раніше ігнорувалися дослідниками) і за застосування міждисціплінарних підходів до вивчення конкретних явищ і процесів. [7]

Серед найбільш авторитетних послідовників даного напрямку я хотів би згадати італійських істориків соціальної і культурної історії Карло Гінзбурга (Carlo Ginzburg) і Карло Поні (Carlo Poni). Гінзбург і Поні зокрема відзначають важливість використання статистичної інформації, яку вони вважають «традиційним джерелом» для мікроісторичних досліджень (відповідно, вони вважають статистичний метод «традиційним» методом мікроісторії). В той самий час, ці дослідники вважають своїм головним завданням «відтворення етнографічної історії щоденного життя окремої особи, окремої родини та окремої громади». [8] Говорячи про необхідність міждисціплінарних досліджень, Гінзбург і Поні зокрема відзначають, що зближення між істориками та антропологами (іншими словами, застосування історичних методів та методів культурної антропології при дослідженні певної проблеми) є як інструментом дослідження, так і показчиком того, що сучасні науковці вважають життя людей, яких «традиційні історики» часто ігнорували, важливим об’єктом дослідження. [9] Нарешті, послідовники концепції «мікроісторії» наголошують на неохідності вивчати об’єкти мікроісторичного дослідження, від конкретної особи до окремої громади, в контексті того часу та соціального оточення, коли ці об’єкти існували, що дозволило б уникнути анахронізмів, персональної та політичної заангажованості самих дослідників. [10]

Водночас, в північноамериканських наукових колах неабияку популярність отримала європейська концепція «народного життя» (Volkskunde), яка передбачала реконструкцію щоденного життя людей на підставі досліджень регіональних істориків-краєзнавців, фольклористів, антропологів та географів. [11] Американський фольклорист та антрополог Дон Йодер (Don Yoder) свого часу зауважив, що згаданий вище підхід передбачає «повне залучення всього наявного наукового потенціалу для дослідження народного життя і культури як на загальнонаціональному, так і на регіональному рівні». [12] Разом зі своїми однодумцями, Йодер наголошує на «традиційному характері» народної культури, адже ця культура заснована на традиціях і передається завдяки існуванню певних традицій (напр., усної фольклорної традиції). [13] Таким чином, дослідники народного життя і культури займаються всебічним дослідженням проблем матеріальної і духовної культури населення певного регіону замість того, щоб крокувати шляхом «традиційних істориків», тобто, подавати політичну історію регіону та історію місцевих установ у більш широкому контексті (напр., в контексті історії Російської імперії, історії України та ін.). На думку Йодера, застосування концепції «народного життя» також сприяє «демократизації історіографії», адже головний наголос у дослідженнях змінюється з політично домінуючої меншості, чия діяльність і погляди відбиваються у виданих нею законах та різних адміністративних документах, на «підлеглу, менш відому більшість». [14]

Наступний приклад стосується індійської історіографії, а саме синтезу «історії знизу» («history from below»), пост-структуралізму (post-structuralism) та пост-модернізму (post-modernism), який отримав назву «дослідження підкорених» (the «Subaltern Studies» group). Група індійських вчених, серед яких насамперед слід згадати Гаятрі Чакраворті Співак (Gayatri Chakravorty Spivak), Ранаджіта Гуху (Ranajit Guha) та Гіяна Пракаша (Gyan Prakash), взяла на озброєння концепцію італійського письменника та політика Антоніо Грамші (Antonio Gramsci), згідно з якою головним об’єктом історичного дослідження визнавалися стосунки між політично домінуючими верствами та верствами підкореними. [15] «Субалтерністи» (як ще називають представників даної «школи») послідовно виступають проти «елітариського підходу» до історичних досліджень і підтримують тезу Грамші, згідно з якою стосунки між правлячою елітою та підлеглими верствами/групами характеризуються владою перших над останніми; втім, ця влада не має характеру гегемонії. Відповідно, керівна верхівка не має абсолютного контролю над життям своїх підлеглих, які шляхом активного і пасивного спротиву створюють для себе можливості (agency) впливати і навіть формувати (правда, до певної міри) політику уряду по відношенню до себе. [16]

Пракаш і Гуха зокрема підкреслюють те, що «дослідження підкорених» не мають на увазі нехтування панівної верстви, адже «підкорені» є суб’єктом (а не лише об’єктом!) в її діяльності. [17] Цю концепцію слід розглядати, насамперед, в контексті розвінчання теорій «колоніальної історії», адже індійські «субалтерністи» створили власну концепцію саме в процесі спростування «традиційної колоніальної історії Індії». [18]

Узагальнюючи вищесказане, зазначу, що застосування не нових, але часто маловідомих, теоретичних підходів надає змогу дослідникам студіювати окремі аспекти історії Південної України, як то, біографії діячів, історії окремих сімей та місцевих династій, громад тощо, з погляду на традиції, систему цінностей, соціальних, культурних та інших взаємин, їхнього внеску в політичне та економічне життя своєї «малої батьківщини» та краю взагалі.

Наступним важливим, на мою думку, моментом є те, що розглянуті вище підходи, включаючи традиційну «елітиську історію», доповнюють одне одного. Важливою умовою при цьому є те, що слід бути обережним з приводу того, яким чином здійснюється аналіз певної групи джерел. Наведу лише декілька прикладів. Документи, які стосуються діяльності російських установ на Півдні України наприкінці XVIII ст., можна віднести до т. зв. «елітиських джерел». Їхній аналіз дозволяє дослідити те, яким чином було побудовано діяльність російської адміністрації краю, якими були її функції, її дії в конкретних випадках. Також ці документи є важливим джерелом до вивчення реакції населення Південної України на дії російської адміністрації в контексті концепції «дослідження підкорених». У «Фонді Катеринославського намісницького правління» є справа колишнього козака Якова Чорногора, який у липні 1777 року промовляв «сумнительные речи» про намір козаків повернути собі окуповані росіянами землі та погрожував російському комісару майорові Суханову покаранням. [19] Російські документи містять інформацію про те, як відбувалося розсідування цієї справи, та вердикт ? бічування, таврування та висилка до Сибіру. Поряд з тим, науковцям, зацікавленим у «дослідженні підкорених», варто поглянути на обставини вчинку (Чорногор, ймовірно, спілкувався з козаками-втікачами, невдоволеними російським пануванням, був на підпитку), мотивацію (був особисто незадоволений новими порядками, поділяв настрої, характерні для багатьох колишніх козаків), і, також, поглянути на те, яким чином цей та подібні вчинки сприяли корегуванню російської політики в краї (збільшення репресій або відмова від репресій на користь залучення колишніх козаків до російської цивільної та військової служби, запровадження амністії та ін.). Вся ця інформація є наявною у матеріалах справи і мусить бути залученою до наукового аналізу.

При дослідженні фольклорної прози, записаної від мешканців Південної України у XIX ст., зокрема народних легенд про запорозьких козаків, необхідно враховувати те, що ці тексти не є історичним джерелом і пошук у них «крупиць історичної правди» про події часів заснування козацтва та Хмельниччини, як правило, є заняттям малопродуктивним. Народні легенди, записані від мешканців краю у 1800-х роках, відбивають саме їхній світогляд. Всі наявні відомості про давно минулі події донесені до них завдяки усній традиції, а їхнє ставлення щодо цих подій сформоване на підставі даної інформації, сучасної оцінки (особистої, в сім’ї, в конкретній громаді), інтерактивного спілкування зі збирачами фольклору (напр. з Я.П. Новицьким та Д.І. Яворницьким). Отже, ці тексти є важливим джерелом до вивчення окремих груп населення Південної України у XIX ст., але не для історичної реконструкції подій XVI – XVII ст. [20]

Записи щоденників Василя Костянтиновича Крижанівського, архівні документи, що стосуються його кар’єри, газетні кореспонденції «бердянського літописця» є важливим біографічним джерелом. Разом з тим, ці документи є безцінним джерелом для вивчення побуту мешканців міста, їхніх думок та почуттів. Вони, крім того, є цінним джерелом до історії Бердянська та Приазов’я у ХІХ столітті, адже, містять у собі інформацію, яку не можливо було б отримати з інших джерел.

У підсумку статті ще раз зазначу, що історія Південної України ? це історія людей, подібних до козака Чорногора, В. Крижанівського, збирачів фольклору та їхніх інформантів, з їхніми власними долями, докінченими та недокінченими життєвими справами та їхніми унікальними свідченнями про час, в якому вони жили. Висловлю також думку, що «Історію Південної України», за великим рахунком, не написано, і цей процес триватиме з виходом у світ кожної нової праці, присвяченої цьому краю. Втім, публікацією цієї книги зроблено черговий важливий крок в даному напрямку.

Примітки

6. Edward Muir, «Introduction: Observing Trifles», Microhistory and the Lost Peoples of Europe, Ed. Edward Muir and Guido Ruggiero, trans. Eren Branch, Baltimore and London: The John Hopkins UP, 1991, ix.

7. Muir, viii-ix.

8. Muir, viii-ix. Також див. Carlo Ginzburg and Carlo Poni, «The Name and the Game: Unequal Exchange and the Historiographic Marketplace» in Microhistory and the Lost Peoples of Europe, pp. 1-3.

9. Ginzburg; Poni, p. 4-5.

10. Muir, xii-xiv.

11. Don Yoder, Discovering American Folklife: Studies in Ethnic, Religious, and Regional Culture, Foreword by Henry Glassie, Ann Arbor and London: UMI Research Press, 1990, p. 37.

12. Yoder, p. 25.

13. Там само.

14. Yoder, p. 47.

15. Neil Rogall, «Subaltern Studies», London Socialist Historians Group Newsletter 4 (Autumn 1998), p. 2; Gyan Prakash, «Subaltern Studies as Postcolonial Criticism», American Historical Review (December 1994), p. 1477.

16. Див. Ranajit Guha’s Subaltern Studies (1982.)

17. Prakash, p. 1477.

18. Там само, pp. 1475-1476.

19. «Фонд Екатеринославского наместнического правления, 1777-1778, 1786, 1791-1793 гг.» ( Дніпропетровський історичний музей (ДІМ). – KP-383773 / арх. 200. ? С. 70-71.

20. Див. Roman I. Shiyan, «Cossack motifs in Ukrainian folk legends» (Ph. D. diss., University of Alberta, 2006), pp. 6-19. (Текст дисертації знаходиться на мережі за ). При цьому, я не виключаю повністю інформативних можливостей записаних фольклорних текстів для встановлення (підтвердження) окремих історичних свідчень. Разом з тим, наголошую, що даний процес мусить відбуватись в загальному контексті аналізу та критики джерел, а вищезгаданий підхід не слід розглядати, як головний, при залученні фольклорних джерел до історичних досліджень.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2004 – 2019 І.Лиман

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1343

Модифіковано : 24.03.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.