Логотип персонального сайта І.Лимана
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)

Поширення імперських практик
взаємин держави і церкви

Взаємини світської влади і церкви за часів першого десятиліття існування Бердянська

Ігор Лиман

У другу чверть ХІХ ст. Російська імперія увійшла з уже більш ніж сторічним досвідом прямування шляхом секуляризації, могутній імпульс чому був даний петровськими реформами, що скасували інститут патріаршества. І хоча шлях цей не був прямим, і після смерті Петра І ціла низка нововведень імператора була піддана ревізії, залишалось головне: влада монарха беззаперечно домінувала над владою церкви; підпорядкування церкви державі автоматично передбачало безумовний пріоритет імператорів у регулюванні духовних питань. Є підстави стверджувати, що кожен аспект церковного устрою південноукраїнського регіону безпосередньо або опосередковано спрямовувався і контролювався особами, які посідали російський престол.

Зрозуміло, що за таких умов великого значення набув той самий суб’єктивний фактор, який деякими авторами ХІХ століття розглядався як чи не єдиний визначальний у тогочасних взаєминах держави та церкви.

Якщо діяльність імператора Олександра І в релігійній сфері доречно розглядати як шукання (імператор шукав систему поглядів, яка б найбільше гармоніювала з його особистим внутрішнім світом; при цьому він шукав і засоби для поширення релігійної ідеології серед населення імперії, і православна церква із цієї системи не випадала), то ставлення до релігії Миколи І, який зайняв престол у 1825 р., було зовсім іншим. На відміну від свого брата, він не шукав і не хотів шукати альтернативи православ’ю ні для себе, ні для своїх підданих. Ієрархи православної церкви в цьому плані змогли зітхнути з полегшенням – новий імператор своїми діями демонстрував релігійність, відданість церкві. Причому релігійність саме православну.

Не можна сказати, що Микола не шукав взагалі. Але ці шукання знаходились не в площині вибору між конфесіями. Пошук імператора зосередився у сфері посилення впливу православної церкви. Інше питання, що вплив цей мав посилюватись по відношенню не до самого Миколи І, але до його підлеглих. У цьому плані має рацію Г. Фріз, який розцінює режим Миколи І як реформізм, який мав на меті розв’язати проблеми, що накопичились у православній церкві; разом з тим, імператор значно більше цікавився покращенням виконання церквою світських, а не духовних, функцій [1].

У цьому контексті слід розглядати і сумнозвісну «теорію офіційної народності», яка була палко сприйнята імператором і стала офіційною ідеологією миколаївської Росії. У тріаді «православ’я, самодержавство, народність» саме «панівна» віра була поставлена на перше місце. Втім, ця формула мала визначати характер освіти населення, а не фіксувала пріоритетне положення церкви щодо глави держави. Реальне співвідношення цих інститутів було відбито у Зводі законів Російської імперії, де містилось положення, позичене з «Духовного регламенту»:

«Імператор як християнський государ є верховним захисником і хранителем догматів пануючої віри і охоронцем православ’я та всякого у церкві святій благочиння», в примітці до якого позначалось: «У цьому сенсі імператор в Акті про наслідування престолу 1797 р. квітня 5 іменується главою церкви».

І. Смолич вважав, що винесення згадки про статус імператора як глави церкви в примітки, а не в основний текст ст. 42 створило деякі «неясності», не давало можливості чітко визначити положення імператора «всередині церкви» та «над церквою» [2]. Але ці «неясності» стали певною проблемою лише значно пізніше, і під час свого правління Микола І однозначно розумів свій беззаперечний пріоритет, поширюючи на церкву ті методи взаємодії, які він застосував по відношенню до інших інституцій. Жорсткий контроль, особисте втручання чи не в кожне, навіть найдріб’язковіше питання, бюрократизація, посилена увага до проблем, пов’язаних із військовою сферою, в повній мірі відбились і на духовному відомстві.

У питаннях керівництва церквою монархи взаємодіяли зі Святішим Правлячим Синодом. Втім, треба обмовитись, що характер цієї «взаємодії» був далеким від рівноправного чи хоча б партнерського. Вже «Духовним регламентом» визначалось, що Синод був позбавлений самостійності в законодавчій діяльності, оскільки його рішення не мали вступати в силу без згоди монарха. Такий порядок був підтверджений і низкою більш пізніх узаконень. Поставлений з самого початку в залежне становище від світських можновладців, Синод не став закладом, який би концентрував у своїх руках владу, що можна було б співвіднести з владою патріаршою. Такого не могло статися вже тому, що це суперечило б інтересам абсолютистської держави. Синоду була відведена скромніша роль провідника волі монархів. Звідси – чітко виражена тенденція бюрократизації системи, формально очолюваної Синодом. Як й інші органи влади, Синод не залишався закладом із незмінною структурою і повноваженнями. Йшов пошук оптимальної моделі управління.

Межі компетенції Синоду були окреслені ще маніфестом Петра І від 21 січня 1721 р. та «Духовним регламентом». Синод виступав знаряддям централізаторської та уніфікаторської політики, не лише продукуючи документи, яких мали дотримуватись на території всіх єпархій імперії, але і здійснюючи контроль за виконанням своїх розпоряджень, обмежуючи єпархіальну владу в праві приймати остаточні рішення з низки питань. Серед основних сфер, якими мав опікуватись Синод, – участь у призначенні та переміщенні єпархіальних архієреїв, настоятелів і настоятельниць монастирів, керівників духовних навчальних закладів, позбавлення сану, підвищення в сані, нагородження, участь у процедурі отримання дозволу на зведення релігійних споруд, розпорядження рухомим і нерухомим церковним майном, контроль за діяльністю духовних навчальних закладів, органів єпархіальної влади тощо. Важливою сферою діяльності Синоду було виконання функцій вищої судової інстанції.

За Миколи І не раз мало місце введення до складу Синоду світських осіб [3]. Між іншим, у 1835 р. членом Синоду став наслідник престолу Олександр.

Діяльність Синоду як колегіального органу влади, характер його реального впливу, зміни структурних підрозділів вищої духовної влади мають розглядатись у тісному зв’язку з функціонуванням обер-прокурорів – світських осіб, які згідно з виданою 13 червня 1722 р. інструкцією стежили за роботою Синоду, представляючи інтереси монарха. Цією інструкцією обер-прокурор як «око государя» отримав потенційно великі можливості, які могли забезпечити його пріоритет у стосунках з присутніми Синоду, церковними ієрархами.

Зайнявши престол, Микола І не став усувати з поста П. Мещерського, який був обер-прокурором Синоду ще з 1817 р. і протримався на цій посаді до 1833 р. Ця фігура не була самостійною. І «вів» її сам імператор. Як ця несамостійність, так і намагання обер-прокурора не конфліктувати із членами Синоду врешті-решт призвели до того, що справи канцелярій Синоду та обер-прокурора Синоду були запущені. Ситуацію був покликаний виправити С. Нечаєв, який замінив П. Мещерського. Він уже набагато більше відповідав поглядам імператора на те, як мають вестись справи. За характеристикою І. Смолича, Нечаєв був перш за все канцеляристом і бюрократом, любителем порядку і педантичних звітів [4]. Цей обер-прокурор на власний розсуд змінював ухвали Синоду, перебрав на себе керівництво уніатськими і розкольницькими справами, міг представляти архієреїв в обхід Синоду [5]. Не дивно, що це викликало неабияке незадоволення вищих ієрархів, дещо розбещених м’якістю дій П. Мещерського.

Зрозуміла радість членів Синоду, викликана зміною в 1836 р. особи на обер-прокурорській посаді. Втім, ця радість виявилась передчасною: владу, яку отримав над Синодом наступник С. Нечаєва, М. Протасов, можна порівняти хіба що з владою обер-прокурора О. Голіцина за часів імператора Олександра І. Те ж може бути сказано і стосовно перетворень системи управління, яке було проведено при цьому обер-прокурорі, який протримався у владі до 1855 р. В особі генерала М. Протасова Микола І знайшов таку людину, якою був О. Голіцин для Олександра І.

Маємо на увазі людину, яка була не тільки близькою імператору за поглядами, але й енергійним провідником його політики. Будучи військовим і розуміючи прихильність Миколи І до військових методів керівництва, М. Протасов міг не вагаючись визначити, у якому стилі організувати управління підконтрольним йому відомством. За роки обер-прокурорства Протасова церква стала не менше, а то й більше, просякнута «військовим духом», ніж інші державні інституції.

Представникам духовного відомства як в центрі, так і на місцях доводилось тісно взаємодіяти зі світською владою. В умовах, коли релігійні установи були невіддільною складовою державно-бюрократичного апарату, цілком логічною була ситуація, коли, з одного боку, церква повинна була виконувати функції, які виходили далеко за межі суто релігійних, а з іншого, – світські особи та установи брали участь у справах, які здавна знаходились у компетенції саме духовної влади.

Немає сенсу перераховувати всі світські інституції, які не тільки мали право, але і були зобов’язані взаємодіяти з різними щаблями церковної системи Російської імперії. Їх список багато в чому був тотожним із загальним переліком нецерковних інституцій держави і включатиме чи не всіх, починаючи із Сенату і закінчуючи сільськими поліцією та старшинами.

Розлогим був і список питань, з яких духовне відомство мало взаємодіяти зі світським. Влаштування та ремонт релігійних споруд, відведення підцерковної землі, призначення та переміщення духовних осіб, розбудова та функціонування закладів освіти, фінансування духовного відомства, взаємини православних із представниками інших конфесій, призначення молебнів, здійснення хрещення, вінчання, поховання, сповідування та причащання, нагляд за церковним і монастирським майном, зберігання церковних сум, облік підлеглих духовного відомства, розгляд справ про злочини проти церкви та віри – ось далеко не повний перелік сфер такої взаємодії.

Обсяги повноважень світських осіб і установ у зазначених питаннях не залишались сталими. У той чи інший момент на них значною мірою впливали ставлення монарха та інших світських можновладців до духовного відомства, спроможність церковного керівництва відстоювати свою автономність по відношенню до світської влади, особливості внутрішньо- та зовнішньополітичної ситуації, традиція. Остання відігравала важливу роль в умовах нечіткого визначення правового поля і консерватизму духовного відомства. Коли відчувався брак кодифікованого законодавства, а документи, які виходили з Петербурга, багато в чому суперечили один одному, саме традиція якоюсь мірою допомагала впорядковувати діяльність церковних структур.

Що стосується ставлення представників світських установ до необхідності входити в зносини із церковною владою, парафіяльним духовенством, то тут можна помітити два, здавалось би, протилежні підходи. Перший – далеко не завжди пунктуальне і своєчасне реагування на звернення духовних осіб і установ та повідомлення їм про свої дії, а то й просто ігнорування своїх обов’язків у цій сфері. Не випадково з’явилося чимало указів вищих органів влади, у яких підтверджувалась необхідність викорінення такої ситуації. На місцевому ж рівні лише по півдню України скарг духовної влади на несприяння їй представників влади світської нараховувалось десятки. Одна з причин цього ігнорування – зниження пієтету мирян перед церквою, і тим більше перед чиновниками духовного відомства. Багато ким із світських чиновників і консисторії, і духовні правління, і благочинні сприймались як рядові бюрократичні структури, до того ж такі, які не мали розпорядчої влади над ними. Друга причина пов’язана з тією ж бюрократизацією управління: при постійному зростанні документообігу, при необхідності вести одразу десятки справ чиновники просто не встигали своєчасно реагувати на звернення духовенства.

Другий підхід світських структур до взаємодії із церквою – намагання розширити своє втручання в справи останньої, навіть виходячи за межі своїх повноважень. Не дивно, що з приводу законних скарг представників духовної влади побачила світ ціла низка указів, які забороняли такі дії. Але бажаного ефекту ці документи не справляли. Та й далеко не кожна скарга розглядалась у Петербурзі на користь духовного відомства. Як не дивно, але причини перевищення своєї компетенції в стосунках із церквою багато в чому ті ж самі, що й причини невиконання в повному обсязі службових обов’язків щодо неї. Тому перший і другий підходи є протилежними лише в певному сенсі. Дійсно, секуляризаційні тенденції в державі стали причиною того, що церква вже не мала авторитету, який створював бар’єр від втручання сторонніх у її справи. Розбудова ж бюрократичного апарату в умовах недостатньо чіткого визначення компетенції окремих установ мала наслідком можливість порушення відповідних меж повноважень задля виконання тих чи інших завдань, що лежали поза площиною релігійних інтересів.

Серед світських інституцій, які мали важливий вплив на церковну справу на півдні України, особливе місце посідали структури Новоросійського та Бессарабського генерал-губернаторства.

До середини 20-х рр. ХІХ ст. завершилось формування централізованої міністерської системи управління, що, як вважає В. Шандра, випукліше окреслила регіональні відмінності Півдня. Уряд розумів, що військові губернатори неросійського походження Рішельє і Ланжерон у цілому виконали поставлене завдання колонізації краю, який надалі Петербург волів бачити більше інтегрованим в економічний простір імперії. Як наслідок – формується Новоросійське та Бессарабське генерал-губернаторство, що стало символом повного підпорядкування органів місцевої влади, нівеляції відмінностей, які зберігались у системі управління до цього [6].

Разом із тим, слід відмітити, що до компетенції генерал-губернаторів безпосередньо не входило вирішення питань, які знаходились у юрисдикції єпархіального керівництва, управління Чорноморського флоту, портів і адміралтейських поселень, управління військових поселень (яке залежало від Військового міністерства), а також Піклувального комітету про колоністів південного краю Росії, що залежав безпосередньо від Міністерства державного майна. Сама наявність такої структури підпорядкування значно ускладнювала діяльність єпархіальних органів влади. Досить красномовною є оцінка специфіки регіону архієпископом Інокентієм (Борисовим), дана їм у листі до петербурзького товариша:

«Яка відмінність тутешньої єпархії від Харкова, Вологди, навіть Києва! Останні три, навіть у сукупності, навряд чи дорівнюють першій, так що при всій звичці до справ важко встигати вести їх, як треба. Головна причина такої відмінності – багато окремих світських управлінь, з кожним з яких слід зноситись, як з окремою державою» [7].

Ведучи мову про взаємини світської влади і церкви, слід мати на увазі і роль особистостей, які в наслідок надзвичайних повноважень, сконцентрованих у їхніх руках, мали і широко використовувати як офіційні, так і неофіційні досить дієві важелі впливу на підлеглих духовного відомства. У випадку Південної України цікавого нам періоду такою особистістю, безумовно, виступав Новоросійський і Бессарабський генерал-губернатор Михайло Воронцов [8].

В питаннях управління церквою і генерал-губернатор, і залежні від нього світські інституції на півдні України тісно взаємодіяли з єпархіальними структурами регіону, в діяльності яких простежуються все ті ж тенденції бюрократизації, посилення регламентації їхньої діяльності, обмеження компетенції місцевої влади. Щодо самої структури єпархіальної влади, то її основу складали єпархіальний архієрей, консисторія, духовні правління, благочинні, настоятелі монастирів. Разом із тим, варто відмітити, що ними не обмежується коло духовних осіб та установ, які на місцевому рівні брали участь у керівництві церквою.

Станом на 1827 р. землі біля Бердянської коси входили до складу Катеринославської, Херсонської і Таврійської єпархії, адміністративний центр якої знаходився в Катеринославі і юрисдикція якої поширювалась на всі три південноукраїнські губернії.

У 1836 р. з огляду на чисельність населення Катеринославська, Херсонська і Таврійська єпархія потрапила до складеного Синодом списку церковно-адміністративних одиниць, у межах яких мали бути влаштовані вікаріатства.

Петербург зажадав від єпархіального архієрея відомостей про кількість підпорядкованих церков і пропозицій щодо місця влаштування вікаріатства. Отримавши відповідь, Синод змінив свої наміри. Було вирішено, що для Катеринославської, Херсонської і Таврійської єпархії вікаріатство створювати не слід, оскільки в разі розміщення вікарія в Катеринославі, разом з єпархіальним архієреєм, духовним особам із віддалених місцевостей, зокрема з південної частини Таврійської губернії, все одно довелось би їздити у справах до адміністративного центру Катеринославської губернії. Якщо ж розмістити вікарія поза межами Катеринослава, то він не зміг би допомогти архієпископу у веденні поточних справ, а необхідність підлеглим духовного відомства їздити до консисторії все одно залишилась би. До того ж, на думку Синоду, Північне Причорномор’я та Кримський півострів потребували більшої уваги з боку православного духовенства, оскільки у зв’язку з розвитком міст і торгівлі тут оселилось чимало представників інших конфесій, а кримські татари, за деякими даними, вже не так як раніше сторонились християнства і багато з них навіть були готові змінити віру.

Результатом врахування всіх цих аргументів стала сформована в Синоді думка про влаштування на півдні України нової єпархії.

Центр її мав бути розміщений в Одесі; згідно з підрахунками, із складу двох сусідніх єпархій до неї мали відійти 512 церков, 4 монастирі, 6 духовних правлінь. Із Катеринославської єпархії мали бути виключені Таврійська і частина Херсонської губернії з військовими поселеннями, а з Кишинівської – друга частина Херсонської губернії з повітовими містами Тирасполем, Ананьївим і Одесою. Нова єпархія мала отримати статус вищий, ніж Катеринославська: остання замість другокласної ставала третьокласною, тоді як нововлаштована одиниця возводилась у другий клас.

Перед тим, як передати перелічені вище пропозиції імператору, обер-прокурор Синоду звернувся з ними до Новоросійського й Бессарабського генерал-губернатора М. Воронцова. Останній зауважив, що він вважає більш доречним частину Херсонської губернії, яка лежала на правому березі Бугу, залишити в складі Кишинівської єпархії, а центром Херсонської й Таврійської єпархії зробити не Одесу, а Херсон. Якщо ж, писав Воронцов, Синод все ж таки вирішить призначити місцем перебування єпархіального архієрея саме Одесу, то витрати на облаштування й утримання єпархіальних установ слід було б покривати не за рахунок міських прибутків [9].

У цьому випадку думка місцевої світської влади була врахована Петербургом не в повному обсязі. Височайше затвердженою 9 травня 1837 р. доповіддю Синоду частина Херсонської губернії виводилась із Кишинівської єпархії, а центром нової єпархії призначалась саме Одеса, «через населеність і значимість цього міста, через зручність зносин з нього зі всіма містами нововлаштованої єпархії, і нарешті, через те, що через це місто проходять і всі зносини православного духовенства Росії та Греції». Витрати на облаштування й утримання єпархіального керівництва були все ж віднесені, як і пропонував М. Воронцов, на рахунок не міської, а державної казни [10].

Уже самою височайше затвердженою доповіддю Синоду дві південноукраїнські єпархії були поставлені в нерівні умови: третьокласність Катеринославської й Таганрозької єпархії відкидала її назад у порівнянні із єпархією Херсонською й Таврійською. Відтепер 2 найбільші церковно-адміністративні одиниці регіону розвивались паралельно. В контексті проблематики нашої книги важливо, що з утворенням Херсонської й Таврійської єпархії духовенство Бердянська, розташованого на землях Таврійської губернії, перейшло в підпорядкування архієрейській кафедрі в Одесі, тоді як духовенство Петровського, розташованого на лівому берегу Берди, перебуваючи на землях Катеринославської губернії, залишилось в підпорядкуванні Катеринославу, тепер – єпархіальному архієрею Катеринославської й Таганрозької єпархії.

Саме єпархіальні архієреї виступали ключовими фігурами в системі єпархіальної влади. Від них значною мірою залежав рівень успішності впровадження на місцях рішень центральної влади. Зрозуміло, що для того, аби мати в особах єпархіальних архієреїв провідників потрібної лінії, імперській владі треба було вдосконалювати механізм впливу на них. Важливою складовою цього механізму стала система призначення та звільнення архієреїв з посади.

Значущість цієї ланки церковної ієрархії стала причиною того, що головною дієвою особою в справі призначення архієреїв був навіть не Синод, а імператор. Основа цьому була закладена ще реформами Петра І, внаслідок яких була скасована система виборів митрополитів і започатковано призначення та зміщення останніх імператором за поданням Синоду. Причому із посиленням позицій синодальних обер-прокурорів саме останні стали передавати пропозиції Синоду імператорові. Згадаймо, що і склад самого Синоду формувався з урахуванням пропозицій обер-прокурорів.

На момент приходу до влади Миколи І південь України вже доволі давно не мав таких непересічних та енергійних єпархіальних архієреїв, які керували релігійною справою в регіоні, скажімо, за часів Катерини ІІ. Давалось взнаки певне зниження уваги до регіону в порівнянні з катерининськими часами. Для кількох архієреїв південноукраїнська кафедра стала останньою керівною посадою. Лише 4 роки перебував на ній Феофіл (Татарський), призначений іменним указом від 19 травня 1823 р. [11] В іменному указі від 15 жовтня 1827 р. зазначалося, що Феофіл подав прохання про звільнення за станом здоров’я і через старість [12]. І автор «Пам’ятної книжки для духовенства Херсонської єпархії» священик Ф. Міляновський писав, що причиною відставки Феофіла стало «посилення ревматизму» [13]. Втім, хвороба була лише приводом. Реальною ж причиною стала ціла низка обвинувачень Катеринославського архієрея, доведена до відома імператора [14].

1

2

3

4

5

6

Не залишив помітного сліду в історії Катеринославської, Херсонської й Таврійської єпархії Онісіфор (Боровик), який іменним указом від 4 листопада 1827 р. був переведений сюди з посади єпископа Вологодського [15]. Він помер через кілька місяців після цього указу.

Навіть при тому, що південноукраїнська єпархія вже не входила до числа тих, розвиток яких центральна влада вважала своїм пріоритетом, ні імператор, ні Синод не могли допустити, щоб через таку занадто вже напружену ситуацію із єпархіальним керівництвом регіон занепадав у релігійному відношенні. Була потрібна більш енергійна і молода людина, яка б зайняла Катеринославську кафедру. Такою людиною був єпископ Гавриїл (Розанов), відносно якого і було підписано відповідний іменний указ від 22 травня 1828 р. [16]

На час призначення йому було 47 років. Майже 7 з них Гавриїл займав посаду єпископа Орловського і Севського, на якій зміг добре себе зарекомендувати. Напевно, що в Петербурзі врахували це, сподіваючись, що і на півдні України Гавриїл виявить себе не гірше. Загалом це сподівання виправдалось. Цілком логічно, що коли було прийнято рішення про створення окремої Херсонської й Таврійської єпархії, досвід Гавриїла був знову використаний. Робота Розанова впродовж 1837 – 1848 рр. з облаштування нової єпархії знайшла оцінку в тому, що він був переведений до вищої за ієрархією Тверської кафедри.

У вирішенні покладених на них завдань єпархіальний архієрей та консисторія спирались на мережу духовних правлінь – установ, що стояли на щабель нижче у вертикалі єпархіальної влади.

З огляду на те, що статус духовних правлінь у різних єпархіях імперії і в різні часи відрізнявся, зрозумілі розбіжності в історіографії стосовно оцінки ролі цих присутніх місць: вона коливається від визнання правлінь ефективними, фундаментальними структурами [17], установами, які мали набагато більший вплив на духовенство, аніж архієреї [18], до констатації, що деякі правління були лише зайвим ланцюгом, який тільки тим і займався, що просто передавав документи від благочинних до консисторії і в зворотному напрямі [19].

Для півдня України духовні правління стали установами, завдяки яким єпархіальні архієреї мали можливість порядкувати в умовах розпорошеності парафій на великій відстані від єпархіального центру, недостатньої заселеності регіону і нерозвиненості системи комунікацій. Кількість присутніх у духовних правлінням чисельною не була: скажімо, станом на 1838 р. Бахмутське духовне правління складалось з 4 присутніх, Єлизаветградське, Олександрійське, Сімферопольське, Маріупольське – з 3, Новомосковське, Павлоградське, Олександрівське – з 2 [20].

Контроль діяльності парафіяльного духовенства духовні правління здійснювали через благочинних, які виступали останнім, нижчим, ланцюгом між парафіяльними церквами і єпархіальною владою. Благочинний мав наглядати за священно- та церковнослужителями церков, які знаходились у його юрисдикції, піклуватись, аби нічого «неподобного, спокусливого і забобонного трапитись не могло» [21]. На благочинних покладався нагляд за управлінням церковним майном, веденням документації в церквах. Вони мали право залагоджувати дріб’язкові справи, карати священно- та церковнослужителів за незначні провини.

Повноваження благочинних визначались спеціальною «Інструкцією», розробленою ще у 1775 р. У цілому благочинницька інструкція не була занадто деталізованою, і конкретизація обов’язків благочинних відбулась уже відповідними указами більш високих щаблів влади. Причому з’являлась навіть імператорські та синодальні укази, якими благочинним доручалось те чи інше завдання. Як бачимо, пряме керівництво органів центральної влади доходило і до цього рівня. Але все ж таких указів нараховується відносно небагато. Імператору та Синоду було достатньо дати розпорядження по духовному відомству в цілому, і тоді благочинні автоматично включались у коло осіб, які мали забезпечити його виконання.

Більшість благочинних знаходилась у підпорядкуванні духовним правлінням, порядкуючи серед духовенства певної «частини благочиння». Тож єпархіальне керівництво спілкувалось із ними за посередництвом правлінь, обмежуючи право прямо звертатись до архієрея. Разом із тим, діяли і благочинні, які були виведені із залежності від духовних правлінь. Тому у випадках, коли треба було довести якусь інформацію до всіх духовних осіб єпархії, консисторією використовувалась стандартна формула: «всім перебуваючим у тутешній єпархії духовним правлінням і благочинним, від них незалежним, а також і в монастирі послати укази».

Що стосується безпосередньо парафіяльного духовенства місцевості біля Бердянської коси, то як випливає зі «Справі про перелюб священика Луганського з кухаркою підполковника Купенкова», станом на 1835 р. воно знаходилось у безпосередньому підпорядкуванні мелітопольському благочинному, яким на той час був протоієрей Дмитрій Якимовський. Причому цей благочинний по бердянським справам спілкувався з духовною консисторією на пряму, без посередництва духовного правління [22].

Основою, на яку спиралась піраміда єпархіальних структур, базовою ланкою, задля контролю над якою і спрямування чиєї діяльності в першу чергу і розвивалась мережа органів єпархіального управління, була парафія – нижча церковно-адміністративна організація, що об’єднувала віруючих, яких обслуговував причт одного храму або певна духовна особа, якщо релігійна споруда ще не була зведена.

Рівень забезпечення населення храмами великою мірою визначав можливості і духовної, і світської влади впливати на православних регіону.

На темпи зростання кількості релігійних споруд вплинув широкий спектр факторів, який включав особливості внутрішньої та зовнішньої політики держави, місце регіону в системі пріоритетів Петербурга, зміни кордонів єпархій, зміни темпів і характеру колонізації, економічний стан країни в цілому і населення Південної України зокрема, рівень релігійності населення, традиції і в зв’язку з цим рівень активності парафіян, позиція місцевих архієреїв у питанні розбудови мережі храмів тощо. Вивчення умов влаштування храмів є надзвичайно важливим для розуміння і загальної ситуації в церковному житті південного краю, і характеру взаємин світської влади і церкви. Тож варто докладніше проаналізувати комплекс проблем, пов’язаних із храмовим будівництвом на півдні України. Попри зосередження нашої праці на 1820-х – 1830-х рр., цей аналіз доцільно подати у дещо ширшій хронології, без чого практика храмового будівництва першого десятиліття існування Бердянська залишиться не достатньо зрозумілою.

У останній чверті XVIII ст. держава створювала режим найбільшого сприяння розбудові мережі храмів у південноукраїнському регіоні, запровадивши низку виключень і делегувавши єпархіальній владі більше повноважень. У діях самого єпархіального керівництва простежувалась акцентованість на створенні умов для влаштування релігійних споруд, що йшло в руслі політики світської влади з сприяння колонізації краю: держава експлуатувала в своїх інтересах прагнення переселенців оселятись там, де вже діяли релігійні споруди.

Ситуація навколо храмового будівництва на Півдні почала суттєво змінюватись після приходу до влади Павла І, коли вимоги до влаштування церков стали жорсткішими і регіон втратив ті привілеї, які мав за правління Катерини ІІ. Указом Синоду від 6 вересня 1798 р. єпархіальне керівництво зобов’язувалось представляти до Петербурга оригінали слідчих справ по кожному зверненню. Саме слідство мало проводитись духовними правліннями [23]. Синодальним указом від 24 вересня 1800 р. був посилений контроль за влаштуванням придільних і домових церков: єпархіальним архієреям наказувалось і в цих випадках отримувати попередню згоду Синоду [24].

Такі нововведення в поєднанні з приходом на південноукраїнську кафедру прискіпливого Афанасія (Іванова) дали результатом гальмування розширення мережі релігійних споруд у краї [25]. Збільшився не лише термін розгляду справ, але і відсоток відмов. Причому відмов саме з боку єпархіального архієрея. Особливо ретельно стало вивчатись, чи буде достатня кількість дворів у парафії майбутніх церков. Тепер недотримання положень спільного указу Синоду і Сенату 1723

р. про необхідність мати не менше ста дворів стає однією з найбільш уживаних підстав для відмов.

Причина браку парафіян була цілком зрозумілою. Регіон, хоча і активно колонізувався, ще не мав великої кількості населення в новозведених слободах, державних і особливо поміщицьких селищах. І тут ми спостерігаємо ситуацію, коли, з одного боку, держава мала продовжувати курс на уніфікацію і централізацію управління і правничих норм, що поширювались на різні частини імперії, а з іншого, – цей курс ставав на заваді реалізації державної політики щодо залюднення Південної України. Тож у 1806 р. імператор підписав указ про виключення для Катеринославської, Херсонської і Таврійської єпархії у вигляді дозволу зводити на її території храми і там, де парафії не мали достатньої кількості дворів [26].

Втім, це не означало, що відтепер задовольнялось будь-яке подання. Єпархіальні архієреї і консисторія продовжували ретельно вивчати обставини кожної справи. Показовою можна назвати відмову мешканцям військового форштадту Херсона. В ній поєдналась чи не більшість підстав, які зазвичай називались керівництвом єпархії при відхиленні клопотань подібного роду: близька відстань до старої церкви; незадоволення священиків тим, що їхня парафія зменшиться; відсутність підписки прохачів про те, що вони своїм коштом збудують церкву, будинки для священно- та церковнослужителів; відсутність у мешканців форштадта грошей для будівництва; відсутність підтримки з боку світської влади, у відомстві якої знаходилась велика частина потенційних парафіян майбутньої церкви; можливість безперешкодно задовольняти духовні потреби в інших церквах [27].

Указ 1806 р. не вносив змін у саму процедуру отримання дозволу на зведення храмів, і вона залишалась такою ж, якою стала в 1798 р.

Хоча етапи процедури залишались ті ж самі, деяких змін зазнавали вимоги до самого будівництва. Зокрема центральна влада намагалась збільшити відсоток кам’яних храмів Божих, оскільки дерев’яні були значно вразливішими для пожеж. 22 січня 1801 р. Синод направив єпископу Новоросійському і Дніпровському указ, яким повідомлялось про заборону імператором будівництва дерев’яних церков на місці згорілих [28].

Для Південної України дія заборони тривалою не була. Вже згаданим жовтневим 1806 р. іменним указом на території Катеринославської єпархії було дозволено зводити дерев’яні церкви [29]. Зауважимо, що положення, аналогічні передбаченим жовтневим 1806 р. указом, були поширені на інші регіони набагато пізніше. Лише 8 березня 1818 р. з’явився синодальний указ, яким у місцевостях із невеликою чисельністю населення дозволялось влаштовувати нові церкви, компенсуючи нестачу дворів грошовими внесками на користь священно- та церковнослужителів [30]. І аж 28 жовтня 1835 р. був даний дозвіл на зведення дерев’яних церков по всій території держави [31].

Але дозвіл влаштовувати дерев’яні храми не означав заохочення такого будівництва. Навпаки, у подальшому при першій-ліпшій нагоді єпархіальне керівництво намагалось схилити парафіян до використання каміння. Не виключались і методи тиску. Тож поступово відсоток кам’яних релігійних споруд зростав [32]. Причому, якщо раніше збільшення відбувалось переважно за рахунок міських церков, то тепер усе частіше кам’яні храми влаштовувались на селі. На середину ХІХ ст. кам’яних храмів у Катеринославській єпархії було вже близько 30% [33]. Зведення ж кам’яних храмів зазвичай вимагало значно більше коштів, аніж будівництво храмів дерев’яних.

Ще складнішою перешкодою для динамічного розширення мережі релігійних споруд Півдня було те, що і за Олександра І, і тим більше за Миколи І центральною владою значна увага приділялась регламентації архітектурних особливостей храмів. Контроль за відповідністю вигляду церков існуючим правилам покладався на єпархіальних архієреїв. Разом з тим, через уніфікацію проектів деяких релігійних споруд відповідний обов’язок стосовно них з архієреїв знімався: 30 вересня 1818 р. синодальним указом із компетенції єпархіальної влади був виведений розгляд планів церков полкових штабів, оскільки ці споруди зводились за завіреним імператором планом [34].

Характерно, що і самі єпархіальні архієреї в ряді випадків виступали в ролі ініціаторів подальшої уніфікації проектів релігійних споруд. Саме так з’явився іменний указ від 14 лютого 1825 р. про видання «Зібрання планів, фасадів та профілів для будівництва кам’яних церков», яке мало допомагати єпархіальним керівникам всієї імперії в розбудові мережі підлеглих їм релігійних споруд [35]. Втім, у передмові до самого видання роз’яснювалось, що не передбачено, аби за наведеними планами обов’язково будувались церкви у всіх місцях за будь-яких обставин [36].

Невдовзі Петербургом був зроблений більш важливий крок у напрямі стандартизації храмів. Приводом для цього стало те, що Олександру І під час відвідання військового поселення не сподобався вигляд тамтешньої церкви. Імператор наказав генералу Аракчеєву з’ясувати, ким затверджувався план цієї споруди. Коли ж було повідомлено, що питання розгляду планів знаходиться в цілковитій компетенції духовної влади, тоді як влада світська не має права втручатись у відповідні розпорядження, Олександр І звелів, аби кожен план церкви передавався на розгляд Міністерства внутрішніх справ. Комітетом Міністрів на виконання монаршої волі було розроблене спеціальне положення про правила влаштування, ремонту і перебудови церков, яке було затверджене вже Миколою І. Відтепер вплив світського відомства на процедуру зведення храмів збільшився. Світська влада мала передавати плани та кошториси єпархіальним архієреям, а ті направляти їх разом із своєю думкою до Синоду. Останній зобов’язувався передавати ці папери Міністерству внутрішніх справ для розгляду в Будівельному комітеті [37].

Хоча положенням від 9 березня 1826 р. спеціально декларувалось, що запровадження нових правил не повинне стати причиною затягування розгляду справ, при реалізації документа в єпархіях зіштовхнулись із чисельними труднощами, про що архієреї і повідомляли Синоду. Наслідком таких звернень стала доповідь Синоду на ім’я Миколи І. Нею передбачалось, що правила від 9 березня 1826 р. поширюються лише на ті церкви, які будуються на казенний кошт, при зведенні ж, перебудові та ремонті церков зусиллями парафіян плани мають розглядатись не в Міністерстві внутрішніх справ, а губернськими або іншими атестованими архітекторами. Цією ж доповіддю, між іншим, пропонувалось дозволити зведення дерев’яних церков у бідних поселеннях, але кожного разу за спеціальним зверненням єпархіального архієрея до Синоду з роз’ясненнями, чому немає можливості звести церкву кам’яну.

Микола І 11 лютого 1828 р. затвердив пропозиції Синоду, щоправда, з одним суттєвим виключенням. Резолюція імператора передбачала, що проекти будівництва нових церков у губернських і повітових містах повинні-таки подаватись до Міністерства внутрішніх справ [38]. Уже наступного, 1829, року імператор був змушений наказати підтвердити чинність положення Комітету Міністрів від 9 березня 1826 р., оскільки побачив нову кам’яну церкву, побудовану людьми, «які не мали ніякого уявлення про архітектуру» [39].

Особливу увагу приділяв Микола І тому, аби вигляд православних храмів відповідав традиційному. Іменним указом від 25 березня 1841 р. наказувалось при складанні проектів прагнути зберігати дух візантійської архітектури [40]. 12 листопада 1842 р., згідно з волею імператора, Синодом було наказано вжити заходів для запобігання проведенню ремонту в старовинних церквах без дозволу вищої духовної влади [41]; 31 грудня того ж року за наказом Миколи І було заборонено ремонтувати церковні пам’ятки старовини без детального розгляду справи в Синоді з передачею питання на остаточне вирішення самому імператору [42]; 20 квітня 1843 р., за розпорядженням Миколи І, Синод підтвердив чинність цього правила [43].

Регламентації зазнавало і визначення місць, на яких дозволялось зводити релігійні споруди.

Отже, правління Миколи І і в питанні влаштування, перебудови та ремонту церков відмічене тими ж тенденціями всеохоплюючого контролю, дріб’язкової регламентації, бюрократизації, які спостерігались і в інших сферах.

Зміни законодавства суттєво вплинули на дії єпархіального керівництва щодо влаштування релігійних споруд, на практику церковного будівництва. Час правління Олександра І і Миколи І став періодом посиленого контролю за благоліпністю вигляду храмів, що, поряд із необхідністю зноситись із Петербургом збільшувало тривалість терміну, який проходив від подання клопотання про влаштування споруди до її освячення. До того ж, дотримання благоліпності вимагало більших коштів, що також негативно позначилось на темпах розбудови церковної мережі. Спостерігається тенденція зниження ентузіазму мирян у питанні церковного будівництва. Особливо не поспішали завершувати розпочате влаштування храмів у місцевостях, де щільність мережі релігійних споруд була вже відносно високою.

При збереженні політики обмеженості державного фінансування з цільовим спрямуванням коштів лише на деякі споруди, в першу чергу собори, звичайним явищем стало затягування будівництва міських храмів на десять і більше років.

Тривалість будівництва значною мірою залежала від можливостей парафіян зібрати необхідну суму грошей, і доля споруди іноді вирішувалась надходженням великої пожертви.

Затягуванню будівництва сприяло збереження можливостей тимчасово відправляти служби в молитовних будинках. Зведення останніх широко практикувалось у краї і в останній чверті XVIII, і на початку ХІХ ст. Тимчасове нерідко ставало постійним: парафіяни задовольнялись наявністю молитовного будинку, не поспішаючи витрачатись на зведення дорогої церкви. Це викликало незадоволення деяких представників південноукраїнської єпархіальної влади, які, зважаючи на загальноімперську ситуацію, стали набагато суворіше ставитись до зовнішнього вигляду підпорядкованих їм релігійних споруд.

У 1818 р. за архієпископства Іова (Потьомкіна) консисторія наказала оголосити у всіх населених пунктах, де діяли молитовні будинки, що у випадку, коли парафіяни не почнуть будувати там церкви і не докладуть зусиль до завершення їх зведення, молитовні будинки будуть ліквідовані, а священно- та церковнослужителі переведені на інші місця [44].

У 1822 р. попередження було повторене разом із зобов’язанням благочинних краще дбати про вигляд храмів [45]. Втім, загроза залишалась нереалізованою – молитовні будинки продовжували діяти і там, де не розпочалося будівництво церков, а оздоблення діючих храмів залишало бажати на краще.

Наступник Іова, Феофіл (Татарський), взявся за справу ще серйозніше. Невдовзі після зайняття Катеринославської кафедри він наклав на справу по клопотанню про влаштування релігійної споруди резолюцію: «На відкриття молитовних будинків я не згоден» [46]. Про це, що ця незгода стосувалась не лише конкретного випадку, а була принциповою позицією архієрея, свідчить звернення Феофіла до Синоду. У ньому, доповідаючи, що в єпархії діяло 35 молитовних будинків, причому деякі з них функціонували близько 20 років, архієрей пропонував призупинити на майбутнє відкриття таких споруд. Тут єпископ у своїй заповзятості випередив центральну владу: Синод не погодився з пропозицією, посилаючись на те, що дозвіл влаштовувати молитовні будинки диктувався необхідністю зробити виключення для краю, який тільки заселявся. Тому було лише наказано, аби священики заохочували парафіян до заготівлі матеріалів для «справжніх церков» [47]. Тож надалі Феофіл уже давав дозволи на зведення молитовних будинків [48].

Разом із тим, стан церков краю непокоїв Петербург. Міністр духовних справ і народної освіти О. Голіцин писав, що йому повідомляли: загалом церкви Катеринославської губернії не мають належного вигляду. Тож Голіцин просив Феофіла виправити ситуацію [49]. Феофіл, зібравши відомості про стан підлеглих церков, зосередився на перевірці документації, яка передувала наданню згоди на зведення храмів: стали прискіпливіше перевірятись кошториси, дрібні деталі проектів.

Ще більшу, ніж його попередники, увагу до деталей церковного будівництва проявляв Гавриїл (Розанов). Архівні справи рясніють резолюціями архієрея, які свідчать про докладне вивчення ним проектів храмів. Типовими прикладами такої прискіпливості є випадки «забракування» Гавриїлом проекту перебудови Іоаннівської церкви, представленого поміщиком Л. Скадовським [50], і звернення архієпископом уваги корпусного начальника барона Д. Остен-Сакена на те, що в плані церкви військового поселення Павлиш пічка поміщена праворуч вівтаря, тоді як правила вимагають розміщувати її ліворуч. Гавриїл навіть власноруч розробив зразок, як слід влаштовувати в стінах храмів каміни [51].

Як і попередні архієреї, Розанов зіштовхнувся зі зростаючою кількістю повідомлень про байдужість мирян до добудови розпочатих зведень храмів. Як один із засобів переконання архієпископ широко використовував тимчасове запечатування молитовних будинків. Тільки-но парафіяни відновлювали будівництво або хоча б обіцяли розпочати його найближчим часом, Гавриїл давав дозвіл на відчинення тимчасових релігійних споруд.

Заохочення парафіян до влаштування храмів стало обов’язковим елементом промов архієпископа під час об’їздів єпархії.

Таким чином, на темпи храмового будівництва на півдні України значно вплинули тенденції посилення контролю і регламентації з боку Петербурга та єпархіальної влади. Якщо в останній чверті XVIII ст. держава створювала режим найбільшого сприяння розбудові мережі храмів у регіоні, запровадивши низку виключень і делегувавши єпархіальній владі більше повноважень, а у діях самого єпархіального керівництва простежувалась акцентованість на створенні умов для влаштування релігійних споруд, що йшло в руслі політики світської влади зі сприяння колонізації краю, то з кінця XVIII ст. спостерігається посилення централізаторських тенденцій із передачею вирішального голосу від єпархіальних архієреїв Синоду.

Незважаючи на деякі поступки, зроблені центром з огляду на специфіку регіону, розбудова мережі храмів тут уже не була пріоритетною. Посилення бюрократизації і вимог до якості храмів призводило до затягування зведення храмів, подорожчання будівництва і певною мірою до охолодження парафіян до справи влаштування церков. Додаткової гостроти проблемі додавала державна політика щодо фінансування, яка передбачала виділення коштів на зведення лише невеликої кількості культових споруд. Тільки у середині ХІХ ст. влада частково усвідомила вади існуючої політики у сфері храмового будівництва і запровадила нововведення, спрямовані на покращення забезпеченості населення храмами. Втім, тепер вже самі парафіяни в цілому не проявляли такої активності, як це мало місце раніше.

Якщо казати загалом про взаємини світської влади і церкви за часів першого десятиліття існування Бердянська, можемо стверджувати, що і на розвиток релігійного життя на півдні України, і на специфіку змін у системі органів єпархіальної влади тією чи іншою мірою впливали місце, яке посідав регіон у планах Петербурга; колонізаційні процеси; зміни в господарському житті краю; специфіка соціального складу населення; традиції; трансформації вертикалі світської влади в краї; законодавче регулювання та практика участі представників цієї вертикалі у справах, які здавна знаходились у компетенції духовної влади. Ці та ціла низка інших факторів становили складний комплекс і були тісно пов’язаними між собою.

* * *

Специфіка взаємин світської влади і церкви за часів першого десятиліття існування Бердянська доволі чітко відбилась у матеріалах справи Держархіву Одеської області «Про будівництво церкви поблизу міста Ногайська на Бердянській косі». Ця справа була виявлена в рамках проекту «Чорне море і його міста-порти. 1774-1914. Розвиток, зближення і зв’язки зі світовою економікою» («The Black Sea and its port-cities, 1774-1914. Development, convergence and linkages with the global economy») [52], керівник проекту – професор Іонійського університету Тзеліна Харлафтіс (Греція). Справа, опрацьована разом із Софією Подколзіною, подається як складова частина цього видання.

Матеріали справи подані мовою оригіналу. Пунктуація наближена до норм сучасного правопису. Збережені авторська орфографія та синтаксис, за виключенням явних описок.

Кожен архівний документ забезпечено заголовком. У легенді, вміщеній після тексту документа, вказано назву архіву, номери фонду, опису, справи та аркушів. Збережено написання чисел і дат словами. Старі кириличні літери «і», «ѣ», «ѳ» замінені відповідно літерами «и», «е» та «ф». Твердий знак наприкінці слів опущено.

Закінчення аркушів позначено двома косими рисками (//) в середині тексту.

У посторінкових примітках зазначені виправлення і помітки в документах.

Непрочитані в тексті слова позначені трьома крапками в квадратних дужках. У посторінкових примітках при цьому зазначається, скільки саме слів не прочитано. Непрочитані підписи позначаються квадратними дужками, в яких курсивом написане слово «підпис».

Кожному архівному документу присвоєно порядковий номер: нумерація застосована наскрізна. Документи подаються в тому порядку, в якому вони знаходяться в архівній справі.

Публікацію супроводжує словник застарілих та рідковживаних слів.

Примітки

1. Freeze G.L. The parish clergy in Nineteenth-Century Russia. Crisis, Reform, Counter-Reform. – Princeton, New Jersej: Princenton University Press, 1983. – P. 3-6.

2. Смолич И.К. История русской церкви 1700-1917: пер. с нем. – М.: изд. Спасо-Преображенского Валаамского монастыря, 1996. – Часть первая. – С. 135-136.

3. Відділ рукописів Російської Національної Бібліотеки. – Ф. 313. – Спр. 15. – Арк. 3 зв.

4. Смолич И.К. История русской церкви 1700-1917: пер. с нем. – М.: изд. Спасо-Преображенского Валаамского монастыря, 1996. – Часть первая. – С. 162.

5. Верховский П.В. Очерки по истории Русской Церкви в ХVІІІ и ХІХ ст. Выпуск первый. – Варшава: тип. Варшавского учебного округа, 1912. – С. 138.

6. Шандра В.С. Інститут генерал-губернаторства в Україні ХІХ – початку ХХ ст.: структура, функції, архіви канцелярій: Дис…. доктора іст. наук: 07.00.06. – К., 2002. – С. 192-193.

7. Петровский С. Семь Херсонских архиепископов. Биографии с приложением портретов, выполненных фототипией. – Одесса: тип. Е.И. Фесенко, 1894. – С. 42-43.

8. Воронцов Михайло Семенович (19 (30) травня 1782 р. – 6 (18) листопада 1856 р.) – князь, державний діяч, генерал-фельдмаршал (1856 р.). Дитинство і юність провів у Лондоні. Під час війни 1812 р. брав участь у Смоленській і Бородинській битвах. В 1815-1818 рр. командував російським окупаційним корпусом у Франції. З 1823 р. – Новоросійський генерал-губернатор і намісник Бессарабської області, з 1828 р. – Новоросійський і Бессарабський генерал-губернатор.

При М.С. Воронцові отримало розвитку розведення тонкорунних овець у краї, розвинулось землеробство, виноробство і було прокладено шосейні дороги в Криму, зросли торговельне значення і добробут Одеси. Згідно історіографічної традиції, саме М.С. Воронцову зобов’язаний своїм виникненням та розквітом Бердянськ. Крім того, що М.С. Воронцов особисто брав участь в обстеженні місцевості поблизу Бердянської коси на предмет вивчення можливості влаштування тут порту, він брав участь у розбивці міського саду, часто відвідував Бердянськ (останній візит відбувся у 1852 р.), підтримував тісні стосунки з багатьма його мешканцями, а з деякими із них знаходився в духовній спорідненості (брав участь у таїнстві хрещення).

Опікувався наданням Бердянську пільг. Затверджував назви міських вулиць (одна з них названа іменем самого Воронцова). У 1844 р. М.С. Воронцов призначений Кавказьким намісником і головнокомандувачем Окремим Кавказьким корпусом, при цьому зберігши за собою посаду Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора. У 1853 р. подав клопотання про відставку. Помер в Одесі.

9. Материалы для истории православной церкви в царствование императора Николая І. / Под ред. Н.Ф. Дубровина. – СПб.: тип. товарищества «Общественная Польза», 1902. – Ч. І. – С. 301-304.

10. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. ХІІ. – Отд. І. – С. 306-307.

11. Держархів Херсонської області. – Ф. 137. – Оп. 6. – Спр. 5. – Арк. 297-297 зв.

12. Держархів Херсонської області. – Ф. 137. – Оп. 6. – Спр. 5. – Арк. 345-346 зв.

13. Миляновский Ф. Памятная книжка для духовенства Херсонской епархии. – Одесса: тип. Е.И. Фесенко, 1902. – С. ХLІ.

14. Материалы для истории православной церкви в царствование императора Николая І. / Под ред. Н.Ф. Дубровина. – СПб.: тип. товарищества «Общественная Польза», 1902. – Ч. ІІ. – С. 381-383.

15. Держархів Херсонської області. – Ф. 137. – Оп. 6. – Спр. 5. – Арк. 378-379.

16. Держархів Херсонської області. – Ф. 137. – Оп. 6. – Спр. 5. – Арк. 391-392.

17. Freeze G.L. The Russian Levites. Parish Clergy in the Eighteenth Century. – Cambridge – London: Harvard University Press, 1977. – P. 54.

18. Булгаков Д. Из галереи отживших типов: Дмитриевосвапский протопоп Гапонов (этюд к характеристике церковного управления конца XVIII – начала ХІХ в.) // Киевская Старина. – Т. 81. – № 6. – С. 426.

19. Знаменский П. Приходское духовенство в России со времени реформы Петра. – Казань: в Университетской типографии, 1873. – С. 656.

20. Округи разных управлений, коих начальники имеют местопребывание в Одессе. Епархиальное управление // Новороссийский календарь на 1839 год, издаваемый при Ришельевском лицее. – Одесса: в городской типографии, 1838. – С. 199, 200, 237-238.

21. Держархів Одеської області. – Ф. 37. – Оп. 2 а. – Спр. 1. – Арк. 196.

22. Держархів Херсонської області. – Ф. 198. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 1-2, 10-11 зв.

23. Держархів Херсонської області. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 373. – Арк. 1 – 2.

24. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. XXVI. – С. 319.

25. Зведення церков на Півдні в 1775-1825 роках // Історія релігій в Україні. Праці ХІІ-ї міжнародної наукової конференції (Львів, 20-24 травня 2002 року). – Книга І. – Львів: Логос, 2002. – С. 235-236.

26. Держархів Херсонської області. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 1350. – Арк. 79.

27. Держархів Херсонської області. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 800 – Арк. 22-23 зв.

28. Держархів Херсонської області. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 413. – Арк. 1.

29. Держархів Херсонської області. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 1350. – Арк. 79.

30. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. ХХXV. – С. 336-337.

31. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. Х. – Отд. ІІ. – С. 1054-1055.

32. Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1840 год. – СПб.: в Синодальной типографии, 1841. – С. 20-21; Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1845 год. – СПб.: в Синодальной типографии, 1846. – С. 22-23; Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1850 год. – СПб.: в Синодальной типографии, 1851. – С. 22-23; Извлечение из отчета по ведомству духовных дел православного исповедания за 1855 год. – СПб.: в Синодальной типографии, 1856. – С. 22-23.

33. Архив Санкт-Петербургского института истории Российской академии наук. – Ф. 200. – Оп. 2. – Д. 98. – Л. 17-18 об.

34. ПСЗРИ.– Собр. І. – Т. ХХXV. – С. 583-584.

35. ПСЗРИ.– Собр. І. – Т. ХL. – С. 65-66.

36. Держархів Одеської області. – Ф. 37. – Оп. 1. – Спр. 857. – Арк. 76 зв.

37. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. І. – С. 278-284.

38. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. ІІІ. – С. 140-143.

39. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. ІV. – С. 383-384.

40. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. ХVI. – Отд. І. – С. 210.

41. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. ХVIII. – Отд. ІІ. Прибавление к Т. XVII.– С. 8.

42. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. ХVII. – Отд. ІІ. – С. 288.

43. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. ХVIII. – Отд. І. – С. 274-275.

44. Поручик П. Историческая записка о Свято-Покровской церкви селения Возсиятского и ее приходе // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1887. – № 19. – С. 774.

45. Держархів Херсонської області. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 1419. – Арк. 1-1 зв.

46. Держархів Одеської області. – Ф. 37. – Оп. 1. – Спр. 857. – Арк. 72-72 зв.

47. Держархів Херсонської області. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 1495. – Арк. 2-2 зв.

48. Держархів Одеської області. – Ф. 37. – Оп. 1. – Спр. 857. – Арк. 83.

49. Держархів Херсонської області. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 1369. – Арк. 29-32.

50. Держархів Одеської області. – Ф. 37. – Оп. 1. – Спр. 1058. – Арк. 38.

51. Держархів Одеської області. – Ф. 37. – Оп. 1. – Спр. 1246. – Арк. 3-3 зв.

52. This research has been co-financed by the European Union (European Social Fund – ESF) and Greek national funds through the Operational Program "Education and Lifelong Learning" of the National Strategic Reference Framework (NSRF) – Research Funding Program: THALES. Investing in knowledge society through the European Social Fund.

Подається за виданням: Лиман І., Подколзіна С. Поширення імперських практик взаємин держави і церкви… – Бердянськ: 2015 р., с. 3 – 22.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2004 – 2019 І.Лиман

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 979

Модифіковано : 8.01.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.