Логотип персонального сайта І.Лимана
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)

Військове духовенство на півдні України (1734-1853 рр.)

Передмова

Микола Єременко, Ігор Лиман

У пострадянській історіографії чітко простежується тенденція звернення до вивчення досвіду часів Російської імперії, у тому числі – і у сферах військового та церковного будівництва. Це є вельми актуальним і для України, розбудова якої потребує урахування як позитивного, так і негативного досвіду минулого. При цьому дуже важливо не наслідувати некритично ті штампи та підходи, які глибоко вкорінились ще з часів самої Російської імперії.

Зазначене вище безпосередньо стосується й такої важливої проблеми, як історія військового духовенства. Її значущість для сьогодення обумовлюється вже самими дискусіями в суспільстві навколо питань, чи потрібен у сучасних Збройних Силах України інститут душпастирства, якою має бути роль Церкви й духовних осіб у сучасній державі тощо.

На заваді зваженому сприйняттю історичного досвіду взаємодії духовенства із військовими стоїть укорінена імперська традиція звуження категорії військового духовенства до полкових і флотських священиків та осіб, підпорядкованих обер-священикам, тоді як коло осіб, що задовольняли духовні потреби військових на українських землях Російської імперії, було значно ширшим, включаючи, зокрема, і духовенство козацьких військ. Нагальною є потреба розгляду духовенства різноманітних збройних формувань не сепаровано, аби мати змогу комплексно простежити зміни імперативів і пріоритетів, практик душпастирської діяльності, організації взаємин духовних осіб із військовим та церковним керівництвом у всій широті їхнього спектру.

Особливої актуальності набуває дослідження історії військового духовенства на теренах Південної України. Адже саме цей регіон тривалий час посідав особливе місце в геополітичних планах керівництва Російської імперії, що обумовило як специфіку підходів до церковного устрою регіону, так і наявність тут великої кількості військових формувань. І мережа, і статус збройних формувань на півдні України мали особливості, зумовлені їх прикордонним розташуванням і включенням нових територій до складу Російської імперії із частковим збереженням специфіки деяких формувань (перш за все – козацьких) усупереч загальноімперським уніфікаторським тенденціям.

Ми маємо за мету на основі опрацювання історіографічного доробку попередників і актуалізованої джерельної бази вивчити історію православного військового духовенства південноукраїнського регіону 1734-1853 рр. із врахуванням неоднорідності складу цієї групи підлеглих духовного відомства і з акцентуванням уваги на трансформаціях системи управління і характеру залежності духовних осіб від парафіян, військового і духовного керівництва, на порядку формування, діяльності війського духовенства і його матеріальному забезпеченні.

При тому, що будь яка періодизація має великою мірою умовний характер, можна з упевненістю казати про те, що в історії духовенства Південної України, яке мало справи з військовими, саме період 1734-1853 років має неабияке значення. Його нижня межа обумовлюється поверненням запорозького козацтва з-під протекції Кримського хана і заснуванням на землях, що належали Російській імперії, Нової Січі. Саме запорозьке військо до 1775 р. залишалось утворенням, яке визначало або з урахуванням якого відбувались чи не всі процеси, що мали місце на підросійській території Південної України.

Відповідно, заснування Нової Січі стало віховим в історії духовенства краю, ураховуючи ту обставину, що козацтво Вольностей Війська Запорозького становило великий відсоток серед парафіян, будучи, до того ж, парафіянами доволі самобутніми. Що стосується верхньої зазначеної хронологічної межі, то вона пов’язана, у першу чергу, із початком Кримської (Східної) війни. Адже ця війна, суттєво вплинувши на життя і Південної України, і Російської імперії в цілому, знаменувала собою новий етап в історії військових формувань краю, а відповідно, і духовенства, яке мало справи з військовими. Додамо сюди ту обставину, що невдовзі після Кримської війни (великою мірою – під впливом її ж наслідків) духовенство краю зазнало суттєвих змін у зв’язку з періодом так званих олександрівських Великих реформ.

Щодо територіальних меж, у яких розглядається заявлена проблематика, то при традиційному для вітчизняної історіографії розумінні під «Південною Україною» території Катеринославської, Херсонської й Таврійської губерній станом на 1805 р. слід зробити два суттєвих застереження. По-перше, оскільки мова йде про період з 1734 р. (тобто задовго до формування зазначених губерній, причому значна частина території майбутніх губерній до розширення кордонів Російської імперії за часів Катерини ІІ знаходилась за межами цієї держави), варто додати, що досліджується лише історія духовенства, яке розташовувалось на землях Російської імперії. По-друге, оскільки на сьогодні землі зазначених трьох губерній охоплюють частину території Російської Федерації та Молдови, то доцільно вивчати історію духовенства саме на тих землях, які зараз знаходяться в кордонах України. Це територія Автономної Республіки Крим [1], Одеської, Миколаївської, Херсонської, Кіровоградської, Запорізької, Дніпропетровської, Донецької областей і південно-східної частини Луганської області. Разом із тим, при розгляді участі військового духовенства Півдня в бойових діях увага приділяється подіям і за межами цього регіону.

Втім, перш за все ми маємо визначитись із самим поняттям військового духовенства. Адже, як засвідчує вивчення як вітчизняної, так і зарубіжної історіографії, на сьогодні не існує єдиного підходу до розуміння військового духовенства. Причому, на наше переконання, використання того чи іншого підходу зумовлюється, наряду з іншими факторами, і свідомою чи підсвідомою підтримкою чи запереченням асоціювання військового духовенства з імперським дискурсом. У цьому контексті зовсім не випадково абсолютна більшість російських дослідників розглядають військове духовенство у вузькому розумінні, напряму пов’язаному з реформами Петра І і докорінними змінами в системі підпорядкування полкових і флотських священиків, розпочатими Павлом І. У цьому плані вельми красномовним є визначення, що дається у «Відкритій православній енциклопедії» «Древо»: «Військове духовенство – священнослужителі, приписані безпосередньо до військових частин для духовного окормлення військовослужбовців» [2].

Причому фактично той самий підхід реально застосовується навіть тоді, коли декларується більш широке розуміння поняття військового духовенства. Симптоматичними тут є статті, вміщені в російськомовних ресурсах «Википедия» і «Викизнание». Обидві починаються доволі широким визначенням: у першому випадку – «Військове духовенство Російської імперії – має на увазі під собою категорію священнослужителів, що знаходяться у військах. Це частина російського духовенства, задіяна в духовному окормленні військовослужбовців різних родів військ Російської імперії» [3], а в другому – «Військове духовенство має своїм призначенням виконання духовних треб для осіб військового звання» [4].

Втім, подальші тексти цих статей не відхиляються від концепції, згідно з якою під військовим духовенством Російської імперії розуміються священнослужителі, підпорядковані з часів Петра І обер-польовому священику, обер-ієромонаху флоту, а згодом – обер-священику армії та флоту (флотів), обер-священику Головного штабу і військ гвардії, обер-священику Окремого Кавказького корпусу, польовим обер-священикам, старшим благочинним…

Варто пояснити, що ми звернулись до зазначених вище статей, оскільки всі три згадані інтернет-ресурси є відкритими для редагування, і всі три розглянуті статті є «колективним продуктом», багато в чому відбиваючи погляд на поняття військового духовенства широкого російськомовного загалу.

Натомість вивчення україномовних ресурсів дозволяє побачити іншу картину. В україномовній «Вікіпедії» стаття «Військове духовенство» взагалі відсутня (принаймні, на кінець грудня 2012 р.). Замість того присутня стаття «Капелан», яка фактично є спробою розгляду інституту військових священиків у загальносвітовому контексті: «Капелян (від лат. capellanus) – у Католицькій Церкві і Православній Церкві, у протестантських деномінацій і в ряді інших конфесій різних держав світу: священик військовий в армії; священик у поліції (пенітенціарних установ), у пожежній охороні, лікарні (шпиталі), гауптвахті та в інших громадських установах; священик при каплиці (капелі) чи домашній церкві, а також помічник парафіяльного священика (приходський вікарій)». Більше того, при висвітленні історії капеланства тут розглядається, зокрема, і духовенство запорозького козацтва [5], яке, як відомо, капеланами не йменувалось.

У цьому ж ключі на сайті Синодального управління у справах духовної освіти УПЦ Київського Патріархату розглядає військове духовенство доктор богослів’я, голова Синодального управління духовно-патріотичного виховання у зв’язках із Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України протоієрей Димитрій Садов’як. Він, коротко викладаючи історію військового духовенства з часів України-Русі, пише, що «у козацьку добу нашої історії при козацьких загонах і на Січі постійно перебувало військове духовенство». Далі ж йдеться про все той же «козацький інститут капеланів», після чого наводиться концептуально вельми важлива теза: Російська імперія, знищивши Запорозьку Січ, ліквідувала й інститут українського військового душпастирства, відродитися якому судилося лише на початку XX ст. [6].

І на офіційному інтернет-сайті Української Греко-Католицької Церкви при короткому викладенні історії душпастирської опіки військових в Україні також згадується система духовної опіки запорозьких козаків, «яку здійснювало не лише військове духовенство, але й монахи з «козацьких» монастирів» [7].

Вивчаючи православне військове духовенство Південної України другої третини XVIII – середини ХІХ ст., ми не схильні ані модернізувати його, ані характеризувати в категоріях, притаманних іншим країнам. Разом із тим, ми не вважаємо за доречне і звужувати предмет дослідження до полкових і флотських священиків постпетровських часів і духовенства, підпорядкованого обер-священикам згідно з нововведеннями, започаткованими російським імператором Павлом І. Адже, по-перше, такий підхід не дає змоги розглянути духовне «окормлення» військових комплексно і не дискретно, зважаючи, зокрема, на те, що таке «окормлення» і за допавлівського періоду аж ніяк не обмежувалось часом участі збройних сил у військових кампаніях. По-друге, за такого підходу за рамками дослідження залишилась би ціла низка військових формувань регіону, які в силу своєї специфіки не знаходились під духовною опікою згаданих вище груп духовенства. І, нарешті, по-третє, такий підхід не дозволив би дослідити ступінь спадкоємності, чи то навпаки, перерваності в традиціях духовної опіки військових на теренах Південної України, що сформувались за часів запорозького козацтва.

Тож під військовим духовенством ми розуміємо духовенство збройних формувань і установ військового відомства (шпиталів, навчальних закладів) безвідносно до того, чи були відповідні духовні особи безпосередньо полковими і флотськими священиками і чи знаходились вони в підпорядкуванні обер-священикам.

Важливою складовою виддання є комплекс джерел з історії військового духовенства регіону, виявлений у результаті евристики в кількох десятках архівних і бібліотечних зібрань України та Росії.

Матеріали розміщені за хронологічним принципом.

Кожен документ забезпечено заголовком і йому присвоєно порядковий номер: нумерація застосована наскрізна. У легенді, вміщеній після тексту документа, вказано назву архіву, номери фонду, опису, справи та аркушів. Якщо подається републікація – наводиться бібліографічне посилання.

Документи подані мовою оригіналу. Виносні літери і буквосполучення внесені у рядок. Збережено написання чисел і дат словами. Явні описки писарів виправлені, інші наведені без змін. Наявність виправлених літер, підчисток та інше, оскільки їх значна кількість, не оговорюється. Старі кириличні літери “і”, “ѣ”, “θ” замінені відповідно літерами “и”, “е” та “ф”. Твердий знак наприкінці слів опущено.

Закінчення аркушів позначено двома косими рисками (//) в середині тексту.

Розшифровані слова та фрагменти слів беруться в квадратні дужки. Пошкодження тексту та непрочитані в тексті слова позначені трьома крапками в квадратних дужках. У посторінкових примітках при цьому зазначається, що частина тексту пошкоджена, або скільки саме слів не прочитано. При републікації документів помітки, зроблені в них (три крапки, знак питання, розшифровані і подані в дужках слова тощо), виносяться у посторінкові примітки. При наведенні витягів із документів випущені фрагменти позначаються трьома крапками. Непрочитані підписи позначаються квадратними дужками, в яких курсивом написане слово “підпис”. Пунктуація наближена до норм сучасного правопису.

Примітки

1. Окупація Російською Федерацією Криму, розпочата у березні 2014 р., аж ніяк не може вважатись законною підставою для виключення півострова зі складу України, а, відповідно, і південноукраїнського регіону.

2. Военное духовенство // «Открытая православная энциклопедия «Древо» [] (Дата звернення: 10.12.2012).

3. Военное духовенство Российской империи // Википедия [] (Дата звернення: 10.12.2012).

4. Военное духовенство // Викизнание [] (Дата звернення: 10.12.2012).

5. Капелан // Вікіпедія [] (Дата звернення: 10.12.2012).

6. Садов’як Д. Місія Церкви у війську [] (Дата звернення: 10.12.2012).

7. Коханчук З. Душпастирський досвід опіки військових в Україні // Українська Греко-Католицька Церква. Офіційний інтернет-сайт [] (Дата звернення: 10.12.2012).

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2004 – 2019 І.Лиман

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 602

Модифіковано : 10.04.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.