Висновки
Ігор Лиман
В перiод Нової Сiчi склалися суперечливi умови для церковного будiвництва на Запорожжi. Факторами, що негативно впливали на цей процес, стали скорочення територiї Вольностей, випадки зменшення кiлькостi населення внаслiдок епiдемiй, стихiйних лих i ведення бойових дiй, особливостi свiтосприймання запорожцiв, що дозволяли задовольняти християнськi потреби, не звертаючись до послуг церковних споруд. З iншого боку, одним з результатiв полiтики росiйського уряду i Коша, спрямованої на колонiзацiю Пiвдня України, стала тенденцiя до зростання населення Вольностей Вiйська Запорозького, i, як наслiдок, збiльшення кiлькостi церков, каплиць i скитiв на цiй територiї.
В зростаннi кiлькостi релiгiйних споруд на Запорожжi були зацiкавленi як Кiш, так i росiйська адмiнiстрацiя та духовна влада. Тому в перiод Нової Сiчi будiвництво храмiв Божих велося вiдносно швидкими темпами. На Запорожжi, де на момент заснування Пiдпiльненської Сiчi було близько 14 храмiв Божих, на середину 70-х рр. XVIII ст. церкви розташовувались не менше нiж у 35, а каплицi – 19 населених пунктах. Крiм того, на територiї Запорозьких Вольностей iснували 1 монастир, 2 скити i 1 молитовна iкона. Найбiльша кiлькiсть релiгiйних споруд була розташована в пiвнiчних районах Запорозьких Вольностей – Самарськiй, Орiльськiй i Протовчанськiй паланках, в пiвнiчнiй частинi Кодацької паланки. Це були найбiльш заселенi регiони Запорожжя. Така географiя розмiщення населення i, як наслiдок, релiгiйних споруд пояснювалися двома головними причинами:
1) сприятливими для життя i ведення господарства природними умовами;
2) вiддаленим розташуванням щодо татарських територiй.
Втiм, без релiгiйних споруд залишалася велика кiлькiсть мiсцевостей Запорожжя, що, однак, в бiльшостi випадкiв не заважало їх населенню мати можливiсть задовольняти релiгiйнi потреби.
Для церковного будiвництва в перiод Нової Сiчi було характерним заснування козаками релiгiйних споруд за межами Запорозьких Вольностей. Значною мiрою це пояснюється полiтичною ситуацiєю, яка склалася в другiй половинi XVIII ст. на Пiвднi України. Козаки, не погоджуючись зi скороченням територiї Запорозьких Вольностей, вважали своєю значну частину земель, зайнятих Ново-Сербiєю, Слов’яносербiєю i донськими козаками. Тому багато запорожцiв не залишили цi землi i навiть заснували на них храми Божi.
Характер управлiння церковною органiзацiєю Запорожжя протягом 1734 – 1775 рр. дещо змiнювався. Якщо до переходу козакiв пiд протекцiю кримського хана Запорожжя в духовнiй справi безпосередньо пiдлягало лише Києво-Межигiрському ставропiгiйному монастирю, а через нього – московському патрiарху, то пiсля повернення запорожцiв у межi Росiйської iмперiї воно у вирiшеннi деяких релiгiйних питань стало залежати вiд київських архiєпископiв (митрополитiв).
В компетенцiю останнiх вiдтепер входило надання дозволу на будiвництво i освячення церков на запорозьких землях, рукопокладення духовних осiб, покарання священикiв, якi завинили, видача паспортiв для проїзду на Запорожжя за милостинею, деякi iншi питання. Проте, запорожцi звернулися i до Межигiр’я, вiдновили давнi зв’язки i доручили братiї монастиря присилати ченцiв до деяких козацьких церков i Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря. Стосунки з Межигiр’ям були вiдновленi, з одного боку, з огляду на давню традицiю, а з iншого – з метою збереження автономiї Запорожжя в духовнiй сферi. Межигiрський монастир вiдновив свою роль “духовного центру” запорожцiв, до нього стали приходити козаки на богомiлля, послушання i постриг в ченцi; монастир утримував шпиталь для старих i немiчних запорожцiв; до святої обителi направляли деяких винних у злочинах козакiв. Отже, духовне керiвництво Запорожжям формально здiйснювалося київськими архiєпископами (митрополитами) i Києво-Межигiрським монастирем, а через них – Святiйшим Синодом.
Київськi владики не мали змоги плiдно контролювати територiю Запорожжя, бо якщо в iнших регiонах Київської єпархiї були протопопiї та намiснi правлiння, якi i порядкували помiж духовенством, то на Запорозьких Вольностях тривалий час таких закладiв не було. Лише в 1760 р. на Запорожжi було утворене Старокодацьке духовне намiсне правлiння, яке стало своєрiдним посередником у взаєминах Коша i київських митрополитiв. Намiсне правлiння брало участь у процедурi надання дозволу на будiвництво церков, подавало до митрополита вiдомостi про аколiтiв, яких представляв Кiш для рукопокладення до запорозьких храмiв Божих, брало участь у розв’язаннi суперечок козакiв i духовних осiб, контролювало виконання запорозьким духовенством розпоряджень київських митрополитiв i Синода, звiтувало перед митрополитом про стан церкви i духовенства на Запорожжi.
В 1774 р. духовенство Запорожжя формально стало остаточно пiдлеглим київському владицi. Початок цьому поклало посвячення Володимира Сокальського в архiмандрити. З посвятою в цей сан отець Володимир залишився начальником запорозьких церков, але перейшов з пiдпорядкування Києво-Межигiрського ставропiгiйного монастиря пiд керiвництво Київської єпархiї.
Проте, нi київськi митрополити, нi Києво-Межигiрський монастир, нi Старокодацьке духовне намiсне правлiння в перiод Нової Сiчi не лише не стали фактичними керiвниками церковною справою на Запорожжi, але не мали змоги навiть плiдно контролювати її, не маючи докладних вiдомостей про релiгiйнi споруди i духовенство на територiї Запорозьких Вольностей. Такий стан справ значною мiрою пояснювався матерiальною зацiкавленiстю керiвництва цих установ у пiдтримцi дружнiх стосункiв iз запорозьким козацтвом. Так, серед прибуткiв Межигiрського монастиря майже половину складали надходження вiд запорожцiв. Київськi митрополити i Старокодацьке правлiння були зацiкавленi в подаяннях козакiв на церкви i монастирi єпархiї. Старокодацьке правлiння залежало вiд Коша i в справах призначення духовного намiсника i нагляду за покiрнiстю духовних осiб.
У перiод Нової Сiчi в керiвництвi релiгiйними справами Запорожжя брала участь не лише духовна, а i свiтська влада, а саме київськi генерал – губернатори, гетьман, Малоросiйська колегiя, Сенат, чий “авторитет” був пiдтриманий збройною силою, i тому Кiш не мав змоги позбутися їхнього контролю. Втiм, вони мали право вирiшувати лише досить обмежене коло питань, пов’язаних з духовним життям, тому не могли поставити пiд свiй повний контроль церковну справу на Запорозьких Вольностях.
Отже, провiдну роль у керiвництвi духовним життям Запорожжя протягом всього iснування Нової Сiчi продовжував вiдiгравати Кiш. Саме вiд нього значною мiрою залежало вирiшення питання про заснування релiгiйних споруд на Запорожжi, призначення i змiщення духовних осiб, заборона i дозвiл збирання милостинi на територiї Запорозьких Вольностей, судочинство над духовенством, контроль за дiяльнiстю Старокодацького духовного намiсного правлiння, начальника запорозьких церков, контроль за господарською дiяльнiстю запорозького духовенства тощо.
В значнiй залежностi вiд Коша знаходився i Самарський Пустинно-Миколаївський монастир, розташований на територiї Запорозьких Вольностей. Офiцiйними актами Коша регулювались права цiєї святої обителi на володiння майном i користування землею. Кошове керiвництво видало унiверсал, згiдно з яким в юрисдикцiї монастиря не повинно було бути бiльше нiж 50 дворiв. За розпорядженням Коша населення, яке мешкало на монастирськiй територiї понад цю кiлькiсть, повинно було пiдлягати юрисдикцiї керiвництва Самарської паланки. При цьому Кiш залишав за собою право користуватися працею селян, пiдлеглих монастирю, наклавши на святу обитель “хлiбну” i “пiдводну” повиннiсть на користь Вiйська. Крiм того, монастир був зобов’язаний щорiчно платити Кошу за своїх посполитих.
Кiш втручався у вирiшення господарських питань, якi повинно було розв’язувати монастирське керiвництво, за наказом Коша монастир виконував ряд обов’язкiв, серед яких було утримання шпиталю для поранених i хворих козакiв, надання населенню Запорозьких Вольностей релiгiйних послуг, передача на користь Вiйська частини прибуткiв вiд користування землею, утримання полонених запорожцями ногайцiв i туркiв.
Характер церковного будiвництва, управлiння духовною справою i в цiлому церковного устрою Запорозьких Вольностей великою мiрою визначався релiгiйною свiдомiстю запорожцiв. Запорожжя традицiйно дотримувалось православ’я, тому значна частина вiрувань i обрядовостi козацтва спiвпадала з тими, що були поширенi в Росiї. Разом з тим, запорожцi, маючи тiснi зв’язки з Гетьманщиною, сприйняли звiдти велику кiлькiсть рис релiгiйностi, вiдмiнних вiд росiйських. Зокрема, козаки не надавали великого значення дотриманню всiх умовностей православної обрядовостi, не доходили у вшануваннi iкон до “iдолопоклонства”, вважали, на вiдмiну вiд росiян, великими свята Покрови Пресвятої Богородицi i архiстратига Михаїла.
Запорозьке духовенство досить вiльно тлумачило написане в релiгiйних книгах, прагнуло, щоб змiст проповiдей був зрозумiлий парафiянам. Втiм, специфiка складання козацтва, образ його життя, пов’язаний з постiйною загрозою смертi i частим веденням бойових дiй призвели до появи у запорожцiв рис релiгiйностi, вiдмiнних вiд тих, що були притаманнi населенню Гетьманщини. Значно вплинуло на формування особливостей релiгiйної свiдомостi козацтва i прагнення Коша до збереження автономiї Запорожжя в ставленнi до Києва i Петербурга.
В результатi у запорожцiв склалися оригiнальнi традицiї проведення християнських свят i виконання релiгiйних обрядiв (пiд час яких зброя використовувалася так широко, що можна говорити про своєрiдний “культ зброї”, що склався на Запорожжi), вшанування святих та iкон, ставлення до представникiв рiзних нацiональностей, релiгiй i конфесiй, до релiгiйних споруд i духовенства.
Приймаючи до своїх лав людей рiзної нацiональної приналежностi, вiйськове товариство вимагало вiд них сповiдання православ’я. Втiм, умова сповiдання православної вiри переселенцями до Запорожжя була досить формальною, бо не було потрiбним представляти нiяких документiв, що пiдтверджували б належнiсть до православ’я. Достатньо було словесної заяви. Запорожцi, прийнявши до своїх лав перехрещених представникiв iнших релiгiй i конфесiй, не чинили їм нiяких утискiв, i тi мали змогу отримати керiвнi посади у Вiйську.
Запорозьке козацтво було дуже щедрим по вiдношенню до релiгiйних споруд i духовенства. Причини цiєї особливостi характеру запорожцiв слiд шукати в легковажному ставленнi козакiв до грошей; бажаннi завдяки пожертвам замолити грiхи i отримати можливiсть здiйснювати їх в подальшому; любовi запорожцiв до “благолєпiя церковного”, до прикрашання храмiв; прагненнi кошового керiвництва за допомогою подаянь зберегти свою провiдну роль в управлiннi духовним життям Запорожжя.
Церкви на Запорожжi, будучи мiсцем для задоволення християнських потреб, виконували цiлий ряд iнших функцiй. Вони служили пiдвищенню авторитету запорозької старшини, виступали в якостi мiсця, де козаки отримували словесне катування за скоєнi провини, в якому зберiгалися клейноди i деякi особистi речi запорожцiв, бiля якого Вiйсько проводило свої ради i зустрiчало поважних гостей тощо.
Запорожцi досить оригiнально ставилися до церковних споруд i до виконання правил поведiнки в храмах Божих. Жертвуючи великi кошти на церкви, козаки iнколи вважали за можливе вiльно поводити себе в Божих храмах, порушуючи загальноприйнятi норми.
Неординарним було i ставлення запорожцiв до представникiв духовенства. Значною мiрою воно було обумовлено, по – перше, тим, що бiльшiсть духовних осiб, якi служили при запорозьких церквах, в минулому були козаками, а по – друге, матерiальною залежнiстю духовенства вiд “ласки” вiйськового товариства.
Пiсля скасування Нової Сiчi не зникли риси релiгiйної свiдомостi козацтва, їхнього церковного устрою. Вони збереглися у задунайського, чорноморського козацтва, населення колишньої територiї Запорозьких Вольностей. Цi риси збереглися завдяки мiцнiй традицiї, що складалася протягом столiть, а також схожостi деяких умов iснування вищезгаданих груп з умовами часiв Нової Сiчi. В той же час збереглись саме тi риси релiгiйної свiдомостi i церковної органiзацiї запорожцiв, якi вiдповiдали вимогам життя задунайцiв, чорноморцiв i населення Пiвдня України.