Роль київських митрополитiв у керiвництвi церковною справою на Запорожжi
Ігор Лиман
З давнiх часiв запорозьке козацтво прагнуло до збереження своєї автономiї у вирiшеннi церковних питань вiд київських митрополитiв. Саме це i стало головною причиною звернення запорожцiв до послуг ставропiгiйного Києво-Межигiрського монастиря. Але з поверненням козакiв з-пiд протекцiї кримського хана ситуацiя дещо змiнилася. В умовах, коли населення Запорожжя швидко збiльшувалось, виникла необхiднiсть будiвництва нових релiгiйних споруд. А це можна було робити лише по отриманнi архiєрейського (тобто київського архiєпископа) благословення (згiдно з восьмим пунктом указу Святiйшого Синоду вiд 10 липня 1734 р.) [253. – C. 276]. До того ж ченцiв, яких направляв Межигiрський монастир до запорозьких церков, стало невистачати, i виникла необхiднiсть призначати священикiв з бiлого духовенства. Тому Кiш був змушений звернутися з цими питаннями до київського архiєпископа, тим самим визнавши свою певну залежнiсть вiд нього у вирiшеннi духовних справ.
Ця залежнiсть у значнiй мiрi була формальною, бо в перiод Нової Сiчi київськi митрополити вже не мали реальної влади у вирiшеннi багатьох питань, поступово втрачали свої привiлеї, на якi йшов наступ з боку росiйського уряду. З 1722 по 1743 р. вони навiть були позбавленi титула “митрополитiв” i були київськими архiєпископами. Рафаїл Заборовський (1731 – 1747) домiгся повернення митрополичого титулу.
Пiсля двiрського перевороту 1741 р., коли Бiрон був позбавлений влади, в українських церковних колах з’явилась надiя на повернення тих прав, якi були скасованi з часiв приєднання Київської митрополiї до Московської патрiархiї. З метою вiдновлення цих прав вище українське духовенство пiсля смертi митрополита Рафаїла звернулося до Петербурга з проханням про рукоположення обраного Синодом на Київську кафедру архiмандрита Києво-Печерського Тимофiя Щербацького в Києвi. Цариця Єлизавета дала на це дозвiл. Висвята, проте, вiдбулася в Петербурзi, бо цього побажав сам Щербацький, непокоячись за негативнi наслiдки попереднього прохання. При посвяченнi Тимофiй титулувався як “митрополит Київський, Галицький i Малия Росiї”. В 1752 р. вiн зробив спробу повернути пiд свою владу Переяславську єпархiю i Межигiрський монастир, але Синод вiдмовив у цьому проханнi.
В 1757 р., всупереч угодi про приєднання Київської митрополiї до Московської патрiархiї, згiдно з якою київськi митрополити повиннi були залишатися на своїй кафедрi до самої смертi, Тимофiй Щербацький був переведений з Києва на Московську кафедру. Замiсть нього київським митрополитом став Арсенiй Могилянський (1757 – 1770), який до цього тривалий час служив у Росiї, що не могло не вiдбитися на його поглядах у напрямi послаблення прагнення вiдновити давнє значення київської духовної влади.
На цей час припадає i наступ уряду Катерини II на права української автономiї. Київська митрополiя остаточно перестала бути обласною митрополiєю, а стала рядовою єпархiєю серед iнших, пiдлеглих Синоду. В 1770 р. київському митрополиту було заборонено носити титул “митрополит Малия Росiї”. При останньому за часiв Нової Сiчi митрополитi Гавриїлi Кременецькому (1770 – 1781) вже майже не велося опору наступовi Синоду на права київської духовної влади. В наказах Гавриїла духовенству неодноразово пiдставою було те, що “в цiлiй великоросiйськiй церквi нiде такого немає”, або що “так треба вчинити ведлуч звичаю всiєї великоросiйської церкви” [143. – C. 28 – 35].
Вже зазначалось, що протягом другої i третьої чвертей XVIII ст. київськi митрополити поступово втрачали свої привiлеї, хоча i робили спроби зберегти хоча б деякi з них. Звичайно, є перебiльшенням висновок М.С.Грушевського про те, що в цей час “офiцiйна православна церква України та її духовенство, особливо вище, омертвiло, вiдiрвалось вiд громадянства, втратило вплив i значення в громадському та культурному життi. Суспiльнiсть цiлком збайдужила до сих царських служальцiв в рясах, що iменувались без її волi i впливу, i зобов’язувались до повної i безмежної служби йому” [155. – C. 118 – 119]. Проте, характер стосункiв київських владик з росiйським урядом не мiг не вiдбитися на ставленнi Коша до митрополичої влади, i роль митрополитiв у керiвництвi духовною справою на Запорозьких Вольностях значною мiрою була формальною.
Стосунки митрополитiв з Вiйськом Запорозьким протягом iснування Нової Сiчi велись за слiдуючими напрямками:
1) заснування нових церков;
2) призначення священикiв;
3) видача духовним особам паспортiв для проїзду до Запорожжя за милостинею;
4) судочинство над духовними особами;
5) звiтнiсть про стан церковних справ на Запорожжi;
6) дiяльнiсть Старокодацького духовного намiсного правлiння;
7) вирiшення справ, пов’язаних з Нефорощанським монастирем;
8) приватнi стосунки київських митрополитiв i кошового керiвництва.
Листування з приводу заснування на територiї Запорозьких Вольностей нових релiгiйних споруд було одним з головних напрямкiв спiлкування мiж київською духовною владою i Кошем. Вже зазначалося, що пiсля повернення з Олешек запорожцi були змушенi звернутися до архiєпископа київського за архiпастирським благословенням на закладку сiчової церкви. З цього часу i до моменту зруйнування Сiчi всi справи про заснування i освячення церков на Запорожжi проходили за участю київських архiєпископiв (митрополитiв).
До київських митрополитiв Кiш надсилав прохання про видачу благословенної грамоти про заснування на територiї Запорожжя нових церковних споруд. Владики, якi в значнiй мiрi були зацiкавленi в пiдтримцi дружнiх стосункiв з Кошем, практично завжди давали такий дозвiл, коли були виконанi всi потрiбнi формальностi. До початку 70-х рр. XVIII ст., тобто майже до самого кiнця iснування Нової Сiчi, остаточне рiшення про дозвiл будiвництва церков на Запорожжi приймав саме митрополит.
Посилення натиску Синода на права київських владик вiдбилось i на процедурi заснування храмiв Божих, i 3 грудня 1770 р. Синод видав указ про зобов’язання митрополита надавати до Петербургу ретельного звiту про кожну церковну споруду, яку планувалося будувати [252. – C. 188 – 189]. Згiдно з цим же указом, київському митрополиту залишалось лише право остаточного рiшення, без листування з Синодом, у справах про вiдбудову спорохневiлих i погорiлих церков [252. – C. 188 – 189].
Такий стан справ не задовольняв Кiш, який не бажав звiтувати перед Синодом. З iншого боку, київська духовна влада, що робила останнi спроби зберегти рештки своїх привiлеїв, теж була незадоволена таким нововведенням. Тому митрополит кiлька разiв писав до Синоду прохання надати дозвiл давати благословення на будiвництво церков на Запорожжi без попереднього звiту перед Петербургом [88. – C. 74].
Такий дозвiл був наданий 14 липня 1772 р. Проте, вiдтепер митрополит мiг давати благословення лише пiсля отримання дозволу президента Малоросiйської колегiї П.О.Румянцева. Київський митрополит опинився в ролi посередника мiж Румянцевим i Кошем. Передача повноважень з надання дозволу на будiвництво релiгiйних споруд на Запорожжi вiд Синоду до графа Румянцева мало змiнила становище київської митрополичої влади, яка все менше впливала на церковне життя Запорозьких Вольностей.
Одним з важливих напрямкiв зносин мiж Кошем i київськими владиками було надання духовного сану особам, що рукопокладались до запорозьких церков. До 1709 р., коли кiлькiсть козацьких церков була невелика, потреби Запорожжя в духовних особах задовольнялись ченцями Межигiрського монастиря, а пiд час перебування запорожцiв на Олешках до них приходили священики iз Грецiї, Константинополя, Iєрусалима та iнших мiсць за кордонами Росiйської держави.
Пiсля повернення козакiв до старих своїх земель i заснування Пiдпiльненської Сiчi тут розпочалося бурхливе церковне будiвництво i стала вiдчуватися потреба в великiй кiлькостi духовенства. Тому до козацьких церков стало призначатися бiле духовенство, яке в багатьох випадках походило з самих запорожцiв. Багато хто iз вiйськового товариства бажав вiдiйти вiд свiтських справ i присвятити себе службi при церквах Божих. Саме таких людей, якщо вони вiдповiдали всiм вимогам, i пропонував Кiш для рукоположення до запорозьких церков, бо вони, будучи тiсно пов’язанi з вiйськовим товариством, вважали себе пiдлеглими скорiш Кошу, нiж київському митрополиту.
В перiод Нової Сiчi iснувала слiдуюча процедура рукоположення священикiв до козацьких релігійних споруд. В разi потреби церкви в новому священику (коли старий священик помер або значно збiльшилась парафiя) парафiяни, при наявностi у них придатного кандидата, через паланкового полковника надсилали до Коша “презенту” про бажання прийняти дану особу до священства в своїй церквi. При цьому кандидат повинен був вiдповiдати ряду умов, серед яких були “буття в указнiй присязi i майстернiсть в читаннi i спiвi церковному”, вивчення iєрейських обов’язкiв i катехизису, а також необхiдний для отримання священства вiк [88. – C. 45].
Пiсля одержання такої “презенти” Кiш звертався до духовного правлiння з листом, в якому, крiм вiдомостей про особу аколiта, мiстилось обгрунтування необхiдностi призначення нового священика до церкви, звiт про кiлькiсть дворiв, чоловiчого i жiночого населення в парафiї церкви а також зобов’язання аколiта задовольнятися такими ж прибутками, якi мав i попереднiй священик. Крiм того, Кiш писав про наявнiсть чи вiдсутнiсть iнших кандидатiв до священства [113. – C. 30 – 31, ; 72. – Арк. 3 – 4]. З листом до намiсного правлiння зверталися i духовнi особи церкви, до якої повинен був бути рукопокладений аколiт [113. – C. 11].
Намiсне правлiння, в свою чергу, писало “доношенiє” київському митрополиту, в якому викладалися всi наданi Кошем вiдомостi i просило надати архiпастирське благословення аколiту [88. – C. 44 – 45; 251. – C. 294].
В 1772 р. вимоги до вiдомостей, якi надавалися намiсним правлiнням, стали суворiшими, бо київський митрополит наказом вiд 4 сiчня зобов’язав правлiння повiдомляти ще й про вiк ставленика, його нацiональну приналежнiсть, звання, яким шлюбом одружений “i чи на дiвицi”, про приведення до вiйськової присяги (причому треба було надсилати вiдомостi про мiсце присяги i наявнiсть свiдоцтва про її прийняття). Без наявностi таких повiдомлень намісному правлiнню заборонялося представляти ставленикiв до київської консисторiї [88. – C. 67].
З вiдповiдним листом до митрополита звертався i Кiш, який, не звiтуючи про парафiю церкви i вiдповiднiсть аколiта вимогам для отримання священства, повiдомляв лише про необхiднiсть надання йому благословення, щоб “у виконаннi треб християнських… зупинки i упущення не настало” [251. – C. 294; 88. – C. 61 – 62].
Разом з листом вiд Коша до митрополита надходило i два листа, пiдписанi парафiянами i духовними особами церкви, до якої було потрiбно наставити священика. В першому, як правило, мiстилось слiдуюче повiдомлення: “Знаючи його [аколiта] чесне i добропорядне обхождєнiє, прийняти всi бажаєм” [88. – C. 47]. Iнколи до цього додавались тi ж вiдомостi, що надсилались до Коша [88. – C. 56 – 57]. В другому листi повiдомлялось про смерть попереднього священика, або про збiльшення парафiї церкви.
Пiсля завершення попереднього листування, до митрополичої кафедри приходив сам кандидат до священства, маючи при собi “презенти” вiд парафiян, Коша i намiсного правлiння. Згiдно з резолюцiєю київського митрополита вiд 11 серпня 1765 р. [88. – C. 49], цi “презенти” не записувались консисторiєю “в книгу i по ним нiякого виробництва не робилося”, а аколiта направляли до самого митрополита для перевiрки здiбностей в читаннi, подаючи через нього київському владицi звiт консисторiї у цiй справi. В разi, якщо аколiт виявлявся здiбним до читання, вiн знову направлявся до кафедральної контори, де давав розписку, що “вiн прибутками, якi йому надходити будуть пiсля рукопокладення, без вимог задовольнятися i до смертi своєї вiд оної церквi, за силу духовного регламента, вiдходити не може” [88. – C. 49].
Крiм того, аколiт повинен був надати такi автобiографiчнi вiдомостi: 1) iм’я та прiзвище; 2) мiсце народження; 3) участь у баталiях, причому цей пункт у всiх вiдомих документах писався так: “нiколи на баталiї не був i нiкого не вбив” [88. – C. 49, 59, 65, 106; 272. – C. 124]. З 1772 р. крiм цих автобiографiчних даних надавались вiдомостi про батькiв аколiта, строк перебування на Запорожжi, рiд занять, сiмейний стан, дату народження, вiдсутнiсть боргiв, штрафiв i покарань. Крiм того, давалося письмове зобов’язання надавати до консисторiї вiдомостi про наявнiсть в парафiї розкольникiв [88. – C. 64 – 65].
Пiсля цього кафедральна контора направляла до митрополита повiдомлення, в якому йшлося про хiд справи i зазначалося, що аколiту “iншi до рукоположення… належнi должностi слiд проходити” [88. – C. 60]. Аколiт спочатку йшов до кафедрального духовника на сповiдь, потiм направлявся для вивчення катехизису до кафедрального проповiдника, про що тi i звiтували письмово перед митрополитом [88. – C. 65]. Пiсля чого аколiт приводився до присяги, рукопокладався i посвящався в духовний сан [88. – C. 110 – 111].
Пiсля рукоположення i “наставлiння в служiннi” священик направлявся до мiсця своєї служби. З собою вiн віз отриману в київськiй кафедрi “ставлену iєрейську грамоту”, духовний регламент i форму присяги, до якої вiн перед рукоположенням був приведений, “щоб…завжди вiдав, на що присягав i як у званнi своєму вчиняти зобов’язався, а незнанням або забуттям вибачатися не наважувався” [88. – C. 50].
Пiсля завершення процедури рукоположення київський митрополит надсилав до Коша повiдомлення про це [88. – C. 60 – 61; 69].
В деяких випадках парафiяни не обирали до своїх церков кандидатiв до священства, а прохали своє паланкове керiвництво прислати священика для “задоволення християнських потреб”. Згiдно з таким проханням, паланковий полковник надсилав до намісного правлiння вiдомостi про парафiю церкви, до якої потрiбно було прислати священика, i про причини, з яких це необхiдно було зробити. При цьому полковник “рекомендував i радив” намiснику особу, яку вiн бажав направити до запорозької церкви [114. – C. 1988]. Коли намiсник затримувався з вiдповiддю, паланкове керiвництво надсилало другий лист з погрозою: “Якщо ви i пiсля цього не надiшлете, то на мене не ображайтесь пiсля” [114. – C. 1989].
Намісне правлiння не могло направити священика до запорозької церкви, не маючи на це дозвiл Коша. Тому з правлiння до Коша надсилався звiт про хiд справи i прохання видати резолюцiю з цього питання. З iншого боку, i сам Кiш не мiг направити священика до церкви, не погодивши це призначення з намісним правлiнням [114. – C. 1991].
У бiльшостi випадкiв намiсники погоджувались з кандидатурами, висунутими паланковим керiвництвом i Кошем, i направляли до київського митрополита “представлення” про необхiднiсть рукопокласти таких священикiв до запорозьких церков. З аналогiчним листом до Києва звертався i кошовий отаман зi старшиною [251. – C. 294]. По цим “презентам” кандидат до служби в запорозькiй церквi прибував до Києва i там рукопокладався митрополитом.
Аналiз процедури призначення священикiв до запорозьких церков дозволяє стверджувати, що вона носила досить формальний характер, бо до компетенцiї київської митрополичої консисторiї входив фактично лише контроль за вiдповiднiстю аколiта необхiдним вимогам. Але i при такiй формальнiй процедурi рукопокладення священикiв до козацьких церков Кiш у багатьох випадках взагалi не спiлкувався з цього питання з київською духовною владою, i приймав до своїх церков таких священикiв, якi висвячувались у волоських або унiатських iєреїв i не представлялись до київського владики [192. – C. 54]. З огляду на це царський уряд у 1759 р. видав указ, у якому мiстилась сувора заборона приймати i тримати у себе духовних осiб, “крiм указно визначених вiд єпархiального свого архiєрея.., i без дозволу його нiкого до священнослужiння допускати отнюдь не наважувалися”.
Крiм стосункiв з приводу рукоположення священикiв до запорозьких церков Кiш i київськi митрополити досить часто зносились з приводу духовних осiб, що приходили до Запорозьких Вольностей для збирання милостинi. Кожного року до Запорожжя за проханням подаянь приходила велика кiлькiсть не лише українських i росiйських, а й закордонних духовних осiб. В значнiй мiрi саме через цю милостиню київськi митрополити i консисторiя не бажали загострювати стосунки з Кошем i поступались своїми правами пiд час конфлiктiв з питань керiвництва духовною справою на Запорожжi. Економiчну залежнiсть церкви вiд козацтва Кiш використовував для розширення свого втручання в справи, якi повиннi були бути в юрисдикцiї київських владик.
Щоб контролювати велику кiлькiсть духовних осiб, яка приходила за милостинею, була запроваджена особлива процедура оформлення документiв – паспортiв i зашнурних книг – без наявностi яких збирання подаянь суворо заборонялося. Треба зазначити, що ця процедура була характерна не лише для земель Вiйська Запорозького, але саме тут вона набула досить широкого розмаху.
Київськi митрополити за письмовим проханням iгуменiв монастирiв, з яких посилалися ченцi “за проханням милостинi от доброхотних дателей” [54; 66. – Арк. 2], видавали паспорти, в яких вказувались iмена ченцiв, монастирi, з яких вони прибули, мета збирання милостинi [56. – Арк. 1]. В деяких випадках крiм цих вiдомостей в паспортах мiстився наказ “в мiстах i на заставах оним [ченцям] без затримки пропуск чинити як укази Її iмператорської величностi велять, а духовного звання людям, крiм того, всяке благоволiння показувати i допомогу їм… робити” [49. – Арк. 8]. Крiм того, в таких паспортах мiстився наказ ченцям “себе трезвенно i благоговiйно поводити як ченецькому чину благопристойно то i належить” [49. – Арк. 8].
Духовним особам видавалась вiд київської консисторiї особлива зашнурна книга, до якої вони повиннi були заносити кожне подаяння, що буде отримане, а також всi витрати, якi вони матимуть пiд час подорожi [65. – Арк. 4].
Досить часто до паспорта i зашнурної книги митрополити додавали листа, адресованого кошовому отаману зi старшиною, в якому мiстилося прохання допомогти в збираннi милостинi. В першу чергу такi листи надавались ченцям київських монастирiв, в будiвництвi i покращеннi матерiального становища яких київськi митрополити були найбiльш зацiкавленi [58. – Арк. 37]. Таким ченцям Кiш дiйсно надавав допомогу i “чесне i добропорядне у всьому обходження”, а перед поверненням їх назад до Києва передавав до митрополита листа, в якому писав про це [58. – Арк. 37].
Iнколи митрополити просили про надання листiв до Коша iгумена Києво-Межигiрського монастиря, розумiючи, що це привабить запорожцiв до маючих такого листа ченцiв i дозволить їм зiбрати бiльшу милостиню [35. – Арк. 13].
Митрополити, надаючи допомогу українським ченцям, дещо обмежували вiдвiдання Запорожжя закордонними духовними особами, бо таких “прошакiв… значно збiльшилось, i проханнями своїми наводять народу чималу нудьгу” [62. – Арк. 11].
Отримання ченцями паспортiв i зашнурних книг не було гарантiєю того, що їх “податель” буде мати змогу збирати милостиню на Запорожжi, Кiш мiг своїм рiшенням заборонити ченцям “iспрошати милостиню”, якщо цього вимагала ситуацiя. В 1768 р. до Запорожжя прийшла така велика кiлькiсть ченцiв за пожертвами, що Кiш на два роки був змушений заборонити збирання милостинi всiма духовними особами, крiм запорозьких, щоб за цей час “поправити i прикрасити” свої, козацькi, церкви. Таким чином, i в питаннi допуску до Запорожжя духовних осiб для збирання подаянь Кiш залишав за собою право остаточного рiшення, тим самим виявляючи свою першiсть у керiвництвi духовним життям на Запорожжi.
Київськi митрополити, добре проiнформованi про свавiлля Коша у вирiшеннi багатьох релiгiйних питань, досить помiрковано ставились до цього, адже пiдтримка дружнiх стосункiв з керiвництвом Запорозьких Вольностей приносила значнi матерiальнi вигоди Київськiй єпархiї. Але часом траплялися такi справи, коли київська духовна влада не могла погодитись з дiями Коша, i в таких випадках мiж ними точилися тривалi суперечки.
Кiш прагнув здiйснювати судочинство не лише над запорозькими козаками, а i над поспiльством, що мешкало на Запорозьких Вольностях. До того ж, кошове керiвництво намагалося привласнити собi функцiю судочинства не лише за карнi злочини, а i за духовнi провини. В 1745 р. запорожцями за двожонство був заарештований мешканець Старої Самари Донець, вiдiбране його майно. Це було зроблено з вiдома сiчового керiвництва. Такий вчинок кошовий отаман у “доношенiї” до київського генерал-губернатора пояснював прагненням Коша виконати указ київського митрополита Рафаїла Заборовського, згiдно з яким “духовному чину за допомогою свiтських старшин наказано розлучити… таких, що маючи одну дружину, на другiй одружуються” [84. – C. 375].
Кодацький i Самарський полковники, виконуючи цей наказ, розлучили кiлькох двожонцiв. Донець, який, маючи жiнку i дiтей, мешкав з “прелюбодiйкою”, не пiдкорився наказу козацьких полковникiв i закликав на захист росiйських офiцерiв, якi перешкодили його заарештуванню. Через деякий час самарський осавул зустрiв Донця, що їхав з Лiвобережної України, заарештував його, а майно, яке було при ньому, конфiскував. Пiзнiше у Донця було забрано й iнше майно, яке було вiддано його дружинi i сину (доречi, запорозькому козаку). Так козацьке керiвництво вирiшило вчинити з “прелюбодiєм”. Київський митрополит, який вважав вирiшення справ такого характеру суто своїм правом, скаржився, що
“справа його [Донця] до розбору оних грабiжникiв нiчим не торкалась, але вона по правилам в Дух[овнiй] моїй Конс[исторiї] вирiшена i йому церковна єпитiмiя визначена, так їм самовласно i грабувати його не належало” [84. – C. 384].
За допомогою київського генерал – губернатора та Сената митрополит домiгся повернення майна Донцю, пiсля чого засудив останнього до покаяння в Нефорощанському монастирi. Проте, через деякий час київський владика побачив недiйовiсть свого вироку, бо, як вiн писав у листi до київського генерал-губернатора в 1749 р., Донець знов “заїхав в Стару Самарь у дiм свiй, i там з дружиною тiєю беззаконною…, яка також втекла iз заслання з дiвоч[ого] Хрестовознесенського монастиря…, став жити i нинi де живе беззаконно” [84. – C. 395].
Спроби митрополита повернути Донця до монастиря закiнчилися безрезультатно. Запорожцi ж, з вiдома старшини, не залишили своїх спроб покарати непокiрного Донця, i ще не один раз забирали у нього грошi, погрожували i навiть “посадили на гармату i тримали пiд караулом тижнiв з вiсiм” [84. – C. 396], тим самим даючи зрозумiти свiй приоритет у покараннi мешканцiв Вольностей Запорозьких.
Ще одним питанням, з якого довгий час кошове керiвництво i київськi митрополити не могли знайти порозумiння, було судочинство над духовенством, яке знаходилось на територiї Запорозьких Вольностей. Кiш дотримувався думки, що нi митрополит, нi консисторiя, нi намiсне правлiння, а саме Вiйсько Запорозьке, яке обирало священикiв до козацьких церков, мало безпосереднє право у випадках, коли такi священики були недовподоби вiйськовому товариству, вигнати їх з парафiї i викликати на їхнє мiсце нових духовних осiб. Особливо це стосувалось випадкiв, коли священики чинили опiр Кошу або ставали супроти економiчних i полiтичних iнтересiв Вiйська. Митрополити, звичайно, вiдстоювали думку, що усувати священикiв з парафiї мали право саме вони.
У травнi 1762 р. до митрополита Арсенiя була подана скарга iєреїв села Кам’янського Дем’яна i Власiя на те, що розпорядженням Коша вони були усуненi вiд служби. Причиною такого наказу iєреї назвали своє заступництво за двох засуджених до покарання козакiв. Митрополит нiякої резолюцiї з приводу цiєї скарги не винiс i дав пояснення, що справа потребує додаткового розслiдування. Через тиждень пiсля цього до консисторiї прибув козак Шелест з листом вiд кошового отамана, в якому повiдомлялось, що священики Дем’ян i Власiй за “запорозьким козакам послiдувавшi непристойнi противностi i спокуси, за поруки по ворах i воровських придержателях, нодопусканiє старшин ко оштрафуванню оних i неодноразово роблене при оштрафуваннi старшинам погрублєнiє” рiшенням Коша вiд 21 травня 1761 р. усуненi вiд парафiї.
На їхне мiсце мешканцi Кам’янського обрали козака Афанасiя Шелеста, тому вiн i прибув до митрополита за отриманням священства. Формально Шелест вiдповiдав усiм iснуючим вимогам до аколiта. Вiн мав лист до митрополита вiд Коша, “доношенiє” духовного правлiння, з яких видно, що його обрала громада, яка дала про це свiй “вирок”. I все ж Шелест не отримав вiд консисторiї нiякої вiдповiдi. Це було природньо, бо київська кафедра вважала посади при Кам’янськiй церквi зайнятими священиками Дем’яном i Власiєм.
Пiсля скарги Шелеста до Коша про перешкоди кам’янських священикiв його рукоположенню Дем’ян i Власiй були пiд конвоєм доставленi до Коша зi всим їхнiм майном. Там iєреї були закованi в кайдани i пробули в такому станi доти, доки не дали письмове зобов’язання залишити територiю Запорозьких Вольностей. У них було вiдiбране все майно, а пiсля повернення за своїми сiм’ями в Кам’янське i їхнi хати. Пiсля цього Кiш знову надiслав до київського митрополита вимогу рукопокласти Шелеста до священства в Кам’янськiй церквi.
Митрополит i консисторiя, вiдстоюючи своє право на судочинство над духовними особами, надiслали до старокодацького намiсника доручення провести слiдство по цiй справi, а кошовому отаману з товариством “вiдписати з вимогою, щоб якби в майбутньому вiд перебуваючого в Вольностях Запорозьких духовенства якi непорядки не сталися б, за то вiн, отаман з товариством, сам собою винних не штрафував, але по порядку до його преосвященства з будь – чиїй iз духовного чина вини показанням писав” [192. – C. 66].
Старокодацький намiсник, дбаючи про збереження дружнiх стосункiв з Кошем, проводити слiдство не став, а коли кам’янськi священики прибули до нього за допомогою у вирiшеннi їхньої справи, сказав: “Що козаки звелять, то i буде, я i сам стережуся, щоб i менi того не зробили, що вам” [192. – C. 66]. Тому намiсник, порадившись з кошовим керiвництвом, звiтував до консисторiї, що не має можливостi провести слiдство з причини вiдсутностi Власiя i Дем’яна. Кiш звернувся до митрополита з аналогiчним повiдомленням. В ньому ж викладалась головна причина, з якої кам’янськi священики були усуненi з своїх посад:
“знаходячись у внутрiшньому вiйськовому володiннi, забувши показанi їм вiд Вiйська благодiяння, наважились, щоб їх з їхнiми парафiями зачислили до новопоселеного Слобiдського полку, подати до фортецi святої Єлизавети прохання, по яким звiдти i представлення до Сенату слiдували”.
Як випливає з цього листа Коша, головною провиною кам’янських священикiв була їхня спроба вийти з – пiд влади Запорозького Вiйська i перевести своїх парафiян пiд владу Ново-Сербiї. В митрополичiй консисторiї знали, як рiшуче Кiш протидiє будь – якiй спробi скорочення територiї, що знаходиться пiд його юрисдикцiєю. Стало зрозумiло, що кошове керiвництво не вiдступиться вiд свого рiшення, i тому на засiданнi 22 лютого 1763 р. консисторiя постановила дозволити рукопокласти Афанасiя Шелеста во iєрея.
Ця справа закiнчилась повною перемогою Коша, жодне з рiшень якого консисторiєю не було скасоване. Отже, митрополиту не вдалося вiдстояти права своїх пiдлеглих, хоча, згiдно з церковними правилами, вiн мiг це зробити. Але нi митрополит, нi старокодацький намiсник не стали йти на подальше загострення стосункiв з Кошем. Симптоматично, що цей випадок ще бiльше закрiпив позицiї Коша в стосунках з митрополитами. Саме пiсля завершення цiєї справи, тобто в 1763 р., до Сiчi приїхала велика кiлькiсть ченцiв Софiйського собору. Вони привезли з собою до кошового отамана листа й iкону вiд митрополита. А на початку 1764 р. сам кошовий отаман вiдвiдав Київ i був з шаною прийнятий у владики.
Київськi митрополити, як i Святiйший Синод, прагнули контролювати стан церковної справи на Запорожжi, для чого їм були необхiднi докладнi вiдомостi про церкви i священикiв, що знаходились на козацьких землях. Тому кiївська духовна влада кiлька разiв робила спроби отримати цю iнформацiю, використовуючи своїх пiдлеглих – Володимира Сокальського i старокодацького намiсника, а також iгумена Києво-Межигiрського монастиря.
В 1771 р. до Старокодацького правлiння надiйшов указ київської консисторiї, згiдно з яким намiсник був зобов’язаний надiслати вiдомостi про стан запорозької парафiї, а саме: 1) кiлькiсть духовних осiб при кожнiй церквi, їхнi iмена, освiта, сiмейний стан; 2) кiлькiсть, стать, сiмейний стан, освiта, вiк священицьких дiтей; 3) кiлькiсть, стать, вiк, освiта сирiт, якi залишились пiсля смертi духовних осiб; 4) наявнiсть майна у запорозького духовенства; 5) реєстр всiм справам, що велись намiсним правлiнням протягом його iснування [113. – C. 26 – 27].
Старокодацьке правлiння iснувало на територiї Запорожжя вже понад десять рокiв, проте докладних вiдомостей про стан духовної справи не мало навiть воно, не кажучи вже про київських митрополитiв, що знаходились далеко вiд Запорожжя. Духовний намiсник, за його власним зiзнанням Кошу, не мав змоги вiдповiсти на запитання консисторiї з слiдуючих причин: 1) на територiї Запорозьких Вольностей не лише намiсник, але i священики, диякони “не спадковi”, а обираються Кошем; 2) нi один дячок чи пономар “не острижен в стихарь”, i вони звичайно посилаються з Коша щорiчно; 3) жоден зi священикiв не є власником пiдцерковної землi, а “задовольняється тiльки з вiйськової землi i з народного подаяння” [113. – C. 27 – 28]. Намiсне правлiння так i не вiдповiло консисторiї на її запит.
I все ж при такому становищi з 1774 р. запорозьке духовенство формально стало остаточно пiдлеглим київському митрополиту. Початок цьому поклала справа про посвячення начальника запорозьких церков Володимира Сокальського в архiмандрити. 21 червня 1774 р. указом iмператрицi, поданим Синоду, “наказано iєромонаха Володимира Сокальського посвятити в архiмандрити”. З посвятою в цей сан вiн залишився начальником запорозьких церков, але перейшов з пiдпорядкування Межигiрського монастиря до Київської єпархiї [68. – Арк. 104].
З цього часу розпочався постiйний контроль митрополита за запорозькими церквами. Вже 10 вересня 1774 р. митрополича консисторiя надiслала до Володимира Сокальського вимогу звiтувати про кожну з церков, якi були в його вiдомi, про їх священикiв i парафiян, мiсця, з яких направлялись духовнi особи на Запорожжя, термiн їх перебування на територiї Вольностей [68. – Арк. 96]. Начальник запорозьких церков переадресував цей запит до Коша, який направив у митрополичу консисторiю повiдомлення, що як запорозькi церкви, так i їх начальник “в головному i повному вiдомi i розпорядженнi Вiйська Запорозького” знаходяться.
Надсилати вiдомостi про кiлькiсть церков на територiї Запорозьких Вольностей Кiш з огляду на полiтичну ситуацiю вважав неможливим, бо в результатi нещодавно закiнченої вiйни з Туреччиною багато церков було знято зi своїх мiсць. Про кiлькiсть священикiв було повiдомлено, що “священослужителiв часом достатньо, а iнколи вистачає лише для того, щоб священослужiння та iншi треби не залишити без виконання” [68. – Арк. 101 – 102].
13 листопада 1774 р. консисторiя надiслала через межигiрських ченцiв запит до Коша про прибутки, якi мало Межигiр’я вiд Вiйська Запорозького. В сiчнi 1775 р. до Коша вiд митрополита надiйшла нова вимога повiдомити про порядок призначення священикiв до запорозьких храмiв, чисельнiсть духовних осiб на Запорозьких Вольностях, а також про джерело прибуткiв начальника запорозьких церков. Не маючи змоги зовсiм не вiдповiдати на цей запит, вiйськове товариство обмежилось загальними фразами, не повiдомивши майже жодної нової для митрополита iнформацiї про стан запорозької парафiї [68. – Арк. 113 – 114].
Кiш писав, що утримання Володимиру Сокальському та всiм iншим духовним особам здiйснюється “єдино тiльки вiд доброхотiв вiйська запорозького”. Про порядок призначення духовних осiб до запорозьких церков Кiш iнформував, що воно “залежати повинно вiд волi вiйська запорозького”. Стосовно кiлькостi духовенства, що знаходилось на територiї Запорожжя, вiйськове керiвництво вiдомостей не надало, i назвало це “неможливим, бо з причини частих вiдкомандирувань їх звiдси при командах завжди i тимчасово перебуваючих в деякий час невiдомо”.
Типове повiдомлення Коша на запити митрополита навiв А.Скальковський: “Церков достатня кiлькiсть мається, духовенства буває не рiвно, раз бiльше, раз менше, прибутки ж залежать вiд ласки вiйськової”.
Як свiдчать вищезгаданi документи, у вiдповiдях на запити митрополитiв i консисторiї Кiш обмежувався звичайними вiдписками. I це в той час, коли з iнших парафiй до Києва надходили ретельнi звiти, де iнформацiя по кожному запитанню нерiдко складала кiлька сторiнок. Отже, хоча митрополит i отримав Запорожжя до своєї парафiї, вiн не мав докладних вiдомостей про неї, а без цього було неможливо ефективно здiйснювати контроль i керiвництво духовною справою на козацьких землях.
Митрополити i вiйськове керiвництво, незважаючи на суперництво за право управлiння запорозькими церквами, в багатьох випадках пiдтримували дружнi особистi стосунки. Митрополити були зацiкавленi в цьому економiчно, i, знаючи щедрiсть запорожцiв, досить часто надсилали до кошового отамана, суддi, писаря прохання, щоб тi передали до Києва мед, вино, рибу та iншi продукти, що вироблялися чи здобувалися на Запорожжi. Козаки, знаючи “слабкiсть” митрополитiв до подарункiв, самi надсилали до Києва кримськi балики, лимони i навiть грошi [58. – Арк. 56; 59. – Арк. 334]. Митрополити мали багато знайомих серед запорозької старшини, тому, направляючи до Вольностей Запорозьких ченцiв для збирання милостинi та по iншим церковним справам, просили таких знайомих “удостоїти милостивого призренiя… i в дорученiй їм справi здiйснювати своє благоволiння i допомогу”.
За такi послуги запорозька старшина отримувала вiд київських владик допомогу в вирiшеннi багатьох своїх приватних справ. Так, кошовий П.I.Калнишевський звертався до Гавриїла Кременецького з проханням рукопокласти до священства в Роменськiй церквi Покрови свого племiнника [87. – C. 21]. Той же Калнишевський у листi до Арсенiя Могилянського писав, що його знайомий протоiєрей Петро Якубовський, який переїхав з Петербурга до Києва, “багато дуже бiдує”. Тому кошовий отаман звертався до митрополита з проханням “зробити батькiвське над ним [Якубовським] милосердя, повелiти дати йому таке мiсце, щоб вiн з родиною своєю мiг мати собi харч, i пiд особим вашого високопреосвященства знанням i респектом утримувати i вiд подальших злиднiв i утискiв позбавити не лишити” [101. – C. 142].
Крiм того, митрополити iнодi дарували старшинi iкони i служебники, тим самим натякаючи на свiй духовний патронаж над ними. Так, у 1763 р. митрополит Арсенiй подарував Калнишевському “на знак архiпастирського благословiння” iкону Успенiя Пресвятої Богородицi (цю iкону козаки знищили пiд час розгрому будинку кошового) [101. – C. 139 – 140]. В 1772 р. митрополит Гавриїл, вiдправляючи до Вiйська подарунки, надiслав вiйськовому суддi iкону – “на знак вдячностi” за допомогу у вiдбудовi Пантелеймонiвської церкви [237. – C. 118].
Київськi митрополити не мали змоги плiдно контролювати територiю Запорожжя, бо, якщо в iнших парафiях були протопопiї i намiснi правлiння, якi i порядкували помiж духовенством, то на Запорозьких Вольностях тривалий час таких закладiв не було. В 1759 р. сталася подiя, яка примусила київського владику створити намiсне правлiння i на Запорожжi. Мається на увазi спроба козакiв запровадити у себе власну архiєрейську кафедру, скориставшись вiзитом до Запорожжя Мелетинського архiєрея Анатолiя Мелеса. Мелес вперше прибув до Росiйської iмперiї в 1750 р., знаходячись в санi архiмандрита. Три роки вiн збирав тут милостиню на Афонський Георгiєвський монастир, i вже тодi привернув до себе увагу Синода i iмператрицi Єлизавети Петрiвни тим, що привiз iз Афона святинi “сумнiвного характеру”, якi пропонував для “всенародного вшанування” [250. – C. 49].
Синод заборонив Мелесу користуватись цими святинями i запечатав їх. Проте, Мелес скористався знайомством з духовником iмператрицi, протоiєреєм Дубянським, розпечатав святинi i без дозволу духовної влади вiдновив богослужiння. За це Синод заарештував непокiрного архiмандрита, але iмператриця, не розiбравшись у справi, зробила за це Синоду догану. В 1754 р. Анатолiй залишив Росiйську iмперiю i повернувся до Афону. За кордоном вiн був висвячений на архiєрея Мелетинського, i в 1756 р. знов приїхав до Росiї, тепер вже як представник турецьких слов’ян, якi прагнули переселитись на пiвдень iмперiї.
З дозволу Синода в 1758 i 1759 рр. Мелес вiдвiдав Слобiдську Україну i Запорозькi Вольностi. Пiсля прибуття архiєрея Анатолiя до Сiчi запорожцi запросили його служити у Покровськiй церквi. Через деякий час кошове керівництво запропонувало Мелесу, всупереч iснуючим правилам, назавжди залишитися на Сiчi i порядкувати духовними справами Вiйська. Анатолiю справили архiєрейську ризницю, вiн висвячував духовних осiб до запорозьких церков, проводив богослужiння, не згадуючи iменi мiсцевого єпархiального архiєрея, київського митрополита. Таким чином, в 1759 р. на Запорожжi почала створюватися своєрiдна архiєрейська кафедра, незалежна вiд київської духовної влади. Звичайно, останнiй це стало недовподоби, i вона донесла до Синоду про подiї на Сiчi.
Синод надiслав гетьману Розумовському наказ вiдiбрати у Анатолiя архiєрейську ризницю i вислати його iз Запорожжя. Гетьман передав цей наказ кошовому керiвництву, але воно його не виконало i звернулося за пiдтримкою до Сенату. Останнiй указом вiд 22 вересня 1759 р. наказав: “Вийшовшого iз Афонської гори Мелетинського єпископа Анатолiя для деяких обставин залишити тимчасово у Запорозькiй Сiчi” [192. – C. 53]. Тодi Синод вдруге зробив представлення про свавiлля Мелеса [143. – C. 234], i нагадав, що архiєрей Анатолiй вже давно вiдлучений вiд всеросiйської церкви.
Крiм того, Синод висловив побоювання, як би Мелес “у запорожцiв, як людей простосердних, яких небудь новин зробити не мiг”. Звичайно, мова тут велася про можливiсть створення Мелесом на Запорожжi власної архiєрейської кафедри. За єпископа Анатолiя вступилась Колегiя iноземних справ, яка писала, що Мелес мусить на деякий час залишитися на Сiчi, тiльки у нього потрiбно забрати ризи i заборонити архiєрейське служiння. Iмператриця Єлизавета Петрiвна 27 жовтня 1759 р. видала аналогiчний наказ до гетьмана Розумовського. Iмператриця велiла гетьману “к вiйську запорозькому да i мiцно вiд себе пiдтвердити, щоб вони в майбутньому без дозволу єпархiального свого архiєрея нiкого до священослужiння допускати не наважились” [115. – C. 162].
Розумовський виконав розпорядження iмператрицi i надiслав свiй наказ до Коша. Звiдти 24 грудня 1759 р. прийшла вiдповiдь, в якiй мiстилось таке пояснення причин перебування Мелеса на Сiчi:
“Я [кошовий отаман] зi старшиною вiйськовою, зi стариками i отаманами курiнними i всiм вiйськом, за крайнiм бажанням всiєї тутешньої громади, яка через вiддаленiсть вiд архiєрейських престолiв ще нiколи не бачила архiєрейського служiння, через гарячковiсть природню православну, люблячи i утримуючи при Кошi запорозькому лiпоту святої церкви i завжди святе чинослужiння спостерiгаючи, прохала… Анатолiя в тутешнiй церквi лiтургiю вiдправляти” [237. – C. 342].
Поки велося листування, Анатолiй Мелес продовжував перебувати на Сiчi i вести архiєрейську службу, не зважаючи на заборону. Запорожцi прагнули залишити Мелеса у себе, i тому навiть не вiдгукнулись на грамоту, надiслану київським митрополитом 26 сiчня 1760 р. [192. – C. 54]. Врештi-решт Сенат i Синод дiйшли до згоди i 31 сiчня того ж року з канцелярiї Синоду вийшов указ взяти Мелеса до Києва пiд арешт. Анатолiй був позбавлений сану i засланий в Сибiр, в Кондинський монастир, пiд суворний нагляд [250. – C. 50].
Спроба запорожцiв створити у себе власну архiєрейську кафедру i позбутися опiки з боку київського митрополита зазнала поразки. Наслiдком цiєї справи стало посилення контролю за духовною справою на Запорожжi з боку свiтської влади i київського митрополита, який видав розпорядження про створення на Запорозьких Вольностях Старокодацького духовного намiсного правлiння, щоб мати свого представника в самому Запорожжi, який би на мiсцi контролював стан духовної справи. На думку Д.I.Яворницького, це намісне правлiння було запроваджено саме для того, щоб “поставити запорозьку церкву в безпосередню залежнiсть вiд росiйського митрополичого престолу, до чого уряд прагнув вже з половини XVIII столiття” [270. – C. 296].
Розташовувалося намiсне духовне правлiння в Самарчику. Воно планувалось як посередник мiж митрополитом i Кошем при вирiшеннi церковних питань Запорозьких Вольностей. Тому до компетенцiї Старокодацького правлiння входили:
1) участь у процедурi заснування церков;
2) подання до митрополита вiдомостей про аколiтiв, яких представляв Кiш для рукоположення до запорозьких церков;
3) контроль за виконанням запорозьким духовенством розпоряджень митрополитiв i Синоду;
4) звiти митрополиту про стан церков та духовенства на Запорожжi;
5) участь у розв’язаннi суперечок мiж запорозьким козацтвом i духовенством.
Першим намiсником Старокодацького правлiння на вiйськовiй радi був обраний колишнiй запорозький старшина, головний священик Свято-Троїцької Самарчицької церкви Григорiй Порохня. В листi до Коша вiн писав про обставини свого обрання: “по вибору всiма намiснiї Старокодацької священиками i по високопочтенному вашому до Його Архiпастирської свiтлостi писанню проiзведений я, нижайший, вiд преосвященнiшого Архiпастиря в намiсника Старокодацького” [72. – Арк. 17 – 18]. Григорiй Порохня отримав звання духовного намiсника, що ставило його в безпосередню залежнiсть вiд духовної консисторiї [262. – C. 185].
Запровадження Старокодацького духовного намiсного правлiння дещо ускладнило здiйснення прагнення Коша до самостiйностi в керiвництвi церковною справою на Запорожжi, бо вiдтепер з багатьох питань вiйськове товариство повинно було зноситися з митрополитом не безпосередньо, а через духовного намiсника. Проте, на практицi склалася така ситуацiя, коли Старокодацьке правлiння в бiльшiй мiрi залежало вiд “ласки” Вiйська Запорозького, нiж вiд київського митрополита. Це обумовлювалось, по-перше, значною матерiальною залежнiстю намiсного правлiння вiд подаянь запорозьких козакiв; по-друге, обранням самого намiсника з числа запорозької старшини; по-третє, необхiднiстю отримання згоди на призначення намiсника з боку кошового отамана; в четвертих, виконанням Кошем функцiї нагляду за покiрнiстю пiдлеглих старокодацького намiсника.
До компетенцiї намiсного правлiння входило надання “презентiв”до київського митрополита про аколiтiв, яких парафiяни бажали мати при своїх церквах. Без наявностi такої “презенти” кандидат до священства теоретично не мiг бути представлений до київської консисторiї i отримати вiдповiдний сан. Проте, ще деякий час пiсля утворення намiсного правлiння запорозькi аколiти продовжували звертатися безпосередньо до київської консисторiї i митрополита, iгноруючи iснування духовного намiсника.
Пiсля свого призначення духовним намiсником Григорiй Порохня звернувся до кошового отамана Григорiя Федорова зi старшиною i товариством з проханням про допомогу в керiвництвi запорозькою парафiєю. Порохня, порiвнюючи ситуацiю в його намiсному правлiннi зi станом справ у протопопiях та iнших правлiннях писав, що “в протопопiях i прочих духовних правлiннях всюди заведено мимо вiдома домагаючихся на священство або дияконство ставленики, або аколiти, самовольства нiякого не роблять, але з їх вiдомом до преосвященiшого Архi – пастиря з презентами всiх вказаних обставин прописаними як наказано вiдправляються, як наказано таких презентiв завжди прохали”.
На територiї ж, яка була пiдлеглою старокодацькому намiснику, за висловом Григорiя Порохнi, “духовного чину люди команди моїй у всьому крайнє зволiкають, i по прихотям своїм що бажають роблять, а як належить не слухаються… В вiдомствi моєму оної намiсної старокодацької запорозької мешкаючi аколiти як бажають мимо мене вчиняють”. Тому намiсник звернувся до кошового керiвництва з проханням в разi, “якщо те свавiлля їх не припиниться, i взагалi не стануть визнавати мене, нижайшого, за iстиного командира свого i презирством тим нi в чому нiхто духовно не слухатиметься”, надати допомогу i наказати запорозькому духовенству пiдкоритися Старокодацькому намiсному правлiнню [72. – Арк. 17 – 18].
В таких умовах намiсне правлiння подавало до консисторiї “презенти” навiть про таких аколiтiв, якi з цiлого ряду причин не могли бути рукопокладенi до священства в запорозьких церквах [192. – C. 60].
У справах закладення нових релiгiйних споруд на Запорозьких Вольностях Старокодацьке правлiння пiдтримувало кожне “представлення” Коша, тому участь правлiння в цiй процедурi фактично зводилася до збирання вiдомостей про парафiю населених пунктiв, в яких повиннi були будуватися церковнi споруди, i пересилання цiєї iнформацiї до митрополита.
До компетенцiї намiсного правлiння входило i повiдомлення запорозькому духовенству розпоряджень Синода i митрополита. На iм’я старокодацького намiсника надходили ордери про затримання бiглих духовних осiб i розкольникiв, про вдячнi молебни з приводу перемог росiйської армiї, про повернення до Київської Академiї священицьких дiтей, що збiгли до своїх батькiв, про боротьбу проти епiдемiй та iншi розпорядження Синоду i митрополитiв, якi надсилались не лише на Запорожжя, а i в протопопiї i намiснi правлiння Лiвобережної України [113. – C. 11 – 13, 47]. Нагляд за виконанням цих розпоряджень, за проханням старокодацького намiсника, виконував Кiш, тому i в цiй справi намiсне правлiння знаходилось у залежностi вiд Вiйська.
Старокодацькому намiснику доручалось звiтувати до митрополита i консисторiї про стан духовної справи на Запорожжi. До Києва треба було надсилати iнформацiю про духовних осiб, релiгiйнi споруди, що знаходились на Запорозьких Вольностях, i цiлий ряд iнших вiдомостей [113. – C. 26 – 27, 35]. У старокодацького намiсника була вiдсутня iнформацiя з багатьох питань, i вiн переадресовував запити Кошу, який за своїм бажанням i давав iнформацiю до Києва [113. – C. 26 – 27]. Бiльш того, у випадках, коли вiд намiсника вимагалось надiслати до Києва вiдомостi про “справи тяжбовi iсковi про кривди церковникiв або i свiтських”, що проходили через Старокодацьке правлiння, Кiш наказував намiснику надiслати спочатку цi вiдомостi до Сiчi, або ж самому приїхати туди “для кращих в розмовi пояснень” [113. – C. 29].
Духовне намiсне правлiння брало участь в розв’язаннi суперечок мiж духовенством, що знаходилось на територiї Запорозьких Вольностей, i козацтвом. У багатьох випадках скарги пересилалися намiсником до Коша, який i виносив резолюцiю, пiсля чого надсилав до Самарчику “звiт, що вчинено буде” [113. – C. 46]. Iнколи київськi митрополити надсилали до правлiння вимоги про проведення слiдства по скаргам запорозьких священикiв на козакiв. Намiсники, розумiючи свою залежнiсть вiд Вiйська i не бажаючи загострювати стосунки з Кошем, навiть не проводили такого слiдства. Так сталося i в справi священикiв Дем’яна i Власiя, про яку мова йшла вище.
Кiш розумiв залежнiсть Старокодацького правлiння вiд себе, тому iнколи прямо наказував намiснику виконувати свої розпорядження. Досить показовою в цьому планi є справа з Новокодацькою iконою Божої Матерi, яка вважалася запорозькими козаками чудотворною. 26 жовтня 1770 р. кошовий отаман П.I.Калнишевський надiслав на iм’я намiсника Григорiя Порохнi наказ:
“Ми наказуєм вам їхати в Новий Кодак i оглянути ту iкону з полковником кодацьким, при чому священикам кодацьким запропонувати вишеписану iкону iз алтаря перенести i поставити в новозробленiм киотi, за правим клиросом, не вiдбираючи зараз знаходячихся при нiй привiсок, як i в майбутньому, якщо б могли вiд народу такi привiски бути, приймати священикам не забороняти, тiльки щоб кожний iз них… вiд кого i за що який привiс буде, записував наперед до подальшого нашого дозволу” [251. – C. 304].
На цей наказ Григорiй Порохня змушений був вiдповiсти, що виконати його не може, бо Духовним регламентом i указами духовного керiвництва заборонено визнавати будь – якi iкони чудотворними, якщо вони не засвiдченi вищою духовною владою [251. – C. 305].
Кошовий отаман двома ордерами, вiд 18 листопада i 11 грудня 1770 р. наказав старокодацькому намiснику, щоб той з’їздив до Нового Кодака i в присутностi вiйськового старшини Андрiя Носака i хорунжого Якова Качалова обстежив iкону Божої Матерi i зiбрав свiдоцтва людей, якi завдяки їй вилiкувалися. Пiсля цього кошовий отаман знов наказав перенести iкону з алтаря в киот. Пiсля таких наполегливих вимог старокодацький намiсник визнав нерозумним чинити опiр кошовому керiвництву i зробив все, що було можливе, для виконання наказу Калнишевського. За розпорядженням Григорiя Порохнi, iкона 26 грудня того ж року, в присутностi великої кiлькостi народу була перенесена i поставлена в указане Калнишевським мiсце.
Про цю подiю старокодацький намiсник надiслав докладний звiт до кошового отамана, i додав до нього опис привiсок i вiдомостi про “чудеснi зцiлення”, що сталися завдяки iконi. Разом з тим Старокодацьке правлiння, не маючи змоги приховати цю подiю вiд свого єпархiального керiвництва, в сiчнi 1771 р. надiслало до Коша прохання дозволити звiтувати про перенесення iкони на нове мiсце. 4 березня 1771 р. Кiш надiслав на це прохання резолюцiю, згiдно з якою наказувалося вiдомостi про iкону митрополиту не надавати, “бо чи справдi та iкона чудотворна, знати того ще не можна, а цього достатньо скрiзь є, як вiд всякої iкони, якщо тiльки з вiрою вiд православних прикластися до неї, людинi в хворобах його вилiкування подається” [251. – C. 306]. До самого кiнця iснування Сiчi Старокодацьке правлiння не наважувалось порушити наказ Коша, i київський митрополит не був проiнформований про перенесення iкони.
Кошове керiвництво давало накази духовному намiснику i з цiлого ряду iнших питань. Так, пiд час участi запорожцiв у бойових дiях воно надсилало до намiсного правлiння ордери, в яких пропонувало вiдправляти “в межах Вiйська, де є церкви”, панихiди по загиблих у боях запорозьких козаках [98. – C. 79]. Кiш “рекомендував” старокодацькому намiснику бути присутнiм у намісному правлiннi безвиїздно, щоб без затримки надавати “потрiбнi вiдгуки i визначення” запорозьким козакам, якi звертатимуться до нього [113. – C. 64]. Отаман П.I.Калнишевський наказував намiснику “нiкуди не звiтувати без вiдома” Коша про змiни в складi Старокодацького намісного правлiння [113. – C. 64].
Таким чином, проведений аналiз дає можливiсть зробити висновок про те, що Старокодацьке правлiння фактично залежало в бiльшiй мiрi вiд Коша, нiж вiд митрополита, i тому так i не стало провiдником волi київських владик на Запорозьких Вольностях.
Кiш i київськi митрополити в останнi роки iснування Сiчi спiлкувалися з приводу Нефорощанського монастиря. В суто духовних справах ця обитель залежала вiд київського владики, бо знаходилась у його єпархiї [52]. Вiд митрополита залежало надання сану нефорощанським послушникам, вiн контролював прибутки, кiлькiсть братiї монастиря, тощо. Нефорощанськi ченцi надсилали до Києва мед, вино, рибу та iншi продукти, якi виготовлялися та здобувалися на Запорожжi [59]. З iншого боку, у вирiшеннi деяких господарських питань Нефорощанський монастир залежав вiд Коша. Так, керiвництво обителi неодноразово зверталося до Коша з проханням про надання будiвельного матерiалу i дров [23].
Матерiальне становище монастиря частково залежало вiд подаянь запорожцiв, якi, знаходячись на сусiднiй з монастирем територiї, неодноразово користувались послугами його ченцiв. У святiй обителi складалися поминальнi синодики , до яких вносились iмена запорозьких козакiв [115. – C. 210 – 216]. Крiм того, частина селян Нефорощанського монастиря мешкала на територiї Запорозьких Вольностей, i тому знаходилась у залежностi вiд кошового керiвництва. З приводу їх пiдпорядкування мiж Києвом i Запорожжям час вiд часу вiдбувалося листування.
В 1767 р. пiдлеглi Нефорощанському монастирю посполитi, якi мешкали навпроти Нефорощi, звернулися до Коша з проханням прийняти їх пiд своє вiдомство. Таке бажання посполитi обгрунтовували тим, що землi, на яких вони оселенi, “вiйськового володiння”. По цiй справi Кошем було вчинено розгляд, i в груднi 1767 року був складений “реєстр прийнятих пiд вiйсько запорозьке пред сiм пiд владою Нефорощанського Святоуспенського монастиря перебуваючим людям”. Таких виявилось 90 чоловiк. Проте, вони продовжували належати до парафiї Нефорощi.
Лише в 1771 р. київський митрополит наказав цим людям для отримання християнських треб бути пiдлеглими бiлому духовенству. Iгумену Нефорощанського монастиря було надiслано наказ “перебуваючi до цього в парафiї двори i в них мешкаючих обивателiв вiдписати i розподiлити до церков Нефорощанських, яким куди зручнiше, з наказом тих церков священикам оних дворiв обивателям i треби християнськi надавати (до подальшого розгляду), а вiд монастиря треби iєромонахами не були б наданi, крiм смертельної потреби” [114. – C. 1989 – 1990].
Цi люди були вiднесенi до двох парафiй. Частина з них була передана до парафiї мiстечка Нефорощi, iншi ж зарахованi до парафiї Гупалiвської каплицi. 25 лютого iгумен Нефорощанського монастиря звернувся до кошового керiвництва з проханням часткового розпорядження київського митрополита, а саме, про “дозвiл монастирю нашому колишнiми людьми як по вiдомству, так i по духовенству, без найменшої гупалiвському священику образи, а з радiстю бiдних чернечан користуватися”. Своє прохання iгумен пояснював турботою про людей, якi не мали змоги задовольнити християнськi потреби.
Про те, чим закiнчилась ця справа, вiдомостей не знайдено, але вiдомо, що за проханням мешканцiв Гупалiвки в нiй 14 травня 1773 р. була закладена церква [252. – C. 337]. Тому можна припустити, що нi Кiш, нi київський митрополит не погодились повернути “сiльських обивателiв” до парафiї Нефорощанського монастиря.
Кiш зносився з митрополитами i з приводу постриження в ченцi Нефорощанського монастиря колишнiх запорозьких козакiв [61], а також з питань утримання в монастирi злочинцiв, якi були мешканцями Запорожжя (наприклад, старосамарського “”маркетанта” Донця, про якого мова вже велася).
Аналiз стосункiв кошового керiвництва i київських митрополитiв дозволив встановити, що в перiод Нової Сiчi останнi не вiдiгравали провiдної ролi в керiвництвi церковною справою Запорозьких Вольностей. Київськi владики, поступово втрачаючи свої давнi привiлеї, не мали змоги пiдпорядкувати своєму контролю запорозьку парафiю, i в багатьох випадках були лише посередниками мiж Синодом i Кошем. Значною мiрою знаходячись в матерiальнiй залежностi вiд запорожцiв, єпархiальне керiвництво прагнуло пiдтримувати дружнi стосунки з цiєю своєю парафiєю, в рядi випадкiв задля цього навiть поступаючись своїми правами.
Спроби ж митрополитiв контролювати i керувати духовною справою на Запорожжi зустрiчали рiшучий опiр з боку Коша. З цих причин у вирiшеннi багатьох питань, пов’язаних з церковною справою на територiї Запорозьких Вольностей, участь київських владик зводилась до формального затвердження рiшень, прийнятих запорожцями. Це стосується заснування релiгiйних споруд, призначення до них священикiв, а iнколи навiть i судочинства над духовними особами, якi перебували на Запорожжi.
Ситуацiю не змiнило i утворення Старокодацького духовного намісного правлiння, запровадженого для посилення контролю над Запорожжям. Керiвництво правлiння, яке призначалося за згодою кошового отамана, матерiально залежало вiд запорожцiв, нагляд за покiрнiстю його пiдлеглих здiйснював Кiш, тому при вирiшеннi практично всiх питань воно ставало на бiк козакiв.
Значно не вiдбилось на ролi київських митрополитiв i надання начальнику запорозьких церков сану архiмандрита, яке формально поставило Запорожжя в повну залежнiсть вiд київського владики.
Отже, нi київськi митрополити, нi ставропiгiйний Києво-Межигiрський монастир повністю не керували церковною справою на Запорожжi. Не мiг робити цього i Святiйший Синод, якiй спiлкувався з Кошем саме через київських владик i Межигiр’я.